Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
menu
Пряма мова
Павло Скоропадський
«Промова на засіданні
Союзу гетьманців-державників»
Виступ Павла Скоропадського на засіданні Союзу гетьманців-державників у Меллінґені (Німеччина), який виявився його останнім, - менш, ніж за місяць він помер від отриманих під час бомбардувань Баварії поранень.
На обкладинці: Павло Скоропадський, 1918 рік
1938
Пряма мова
Павло Скоропадський, 29 березня 1945
Високоповажані Пані й Панове!
Я щасливий, що маю можливість висловити Вам мій погляд на наше сучасне становище і в загальних рисах вказати на те, що нам слід робити.
Безперечно, не чекайте від мене багато.
Не слід забувати, що загальний теперішній політичний стан до краю скомплікований. З другого боку — час воєнний, коли треба вміти тримати язик за зубами. Але все ж таки багато про що можна поговорити.
Декілька місяців тому я мріяв про повне об'єднання всього Українства і створення Української Національної Армії.
Привід так думати я мав тому, що і серед німців, у всіх вищих урядових колах, і серед нашого громадянства кружляли думки, що слід створити всеоб'єднуючий Український Національний Комітет. Ця думка, цей проект мені дуже подобалися, бо в теперішньому катастрофічному стані, в якому знаходиться Українство, що живе під тиском всеможливих ворожих сил, єдине, що могло б надати нам сили, єдине, що могло б і духово піднести Українство, єдине, що могло б влити в Українство бадьорість і віру в своє будуче, — це якраз створення Українського Національного Комітету.
Якого? В цьому все питання! Комітет Комітетові різниця.
Всупереч може інтересам нашим чисто Гетьманським, я думав, що мені треба взятися за створення Комітету, але ставши не на ґрунт інтересів виключно Гетьманського Руху, а взявши справу ширше, висуваючи в дану, таку загрозливу хвилю, лише такі питання, які мають загальне українське значення, забувши всякі партійні та групові інтереси.
Я думав, хоч це мені було і дуже тяжко, що я особисто повинен стати на чолі Комітету, бо я найстарший, та й з військового боку має вагу те, що я командував великими самостійними військовими формаціями, бо я маю досить потрібних для такого діла зв'язків, нарешті - тому, що я мав відвагу думати, що відповідні люди, на основі мого минулого, повірять мені, що я заходився коло цього не для того, щоб дістати мойому Рухові, чи для мене особисто печене, що роблю це виключно в інтересах всеукраїнських, притягаючи до співпраці людей різних угруповань, різних поглядів, різних станів.
Деякі поважні німецькі урядові кола вважали також, що я повинен взятися за це діло і попросили мене дати їм проект, в якому розглядалася б вся справа. Я такий проект склав; в ньому старався як можна більш упростити діло і старався нашим господарям — німцям ставити якнайменше вимог. Я старався від німців одержати хоча б той мінімум умовин, які давали б нам надію, що при праці за тих умовин ми зможемо створити серйозне діло на користь і Україні і Німеччині.
Переговори тягнулися довго з перемінними для мене надіями на те, що все вийде так, як я хочу, і з розчаруваннями, коли я бачив, що діло гине. Нарешті, я прийшов до переконання, що нічого путнього з того не вийде. Я це одверто і сміливо висловив і своїм і чужим.
Не можна мені, в дану хвилину знайомити Вас, Панове, з деталями переговорів, та й це, власне кажучи, і не потрібно. Я не хочу вносити розгардіяш в Українство.
Я вам скажу лише свій погляд, що я його обґрунтував, співпрацюючи тісно з людьми інших угруповань. Я нікого не обвинувачую, але кажу відверто, на тих принципах, що їх тепер провадять українські політичні чинники, що офіційно признані, об'єднатися для тісної співпраці не можна. Може декому це здається з мого боку майже злочином. Я вважаю, що ні, треба небезпеці дивитись просто в очі, а не займатися замащуванням наших ран всякими слабенькими мастями. Ми живемо в неймовірно відповідальний час. Будуче покоління, може, буде згадувати наші імена з любов'ю і пошаною, а може, буде проклинати нас, вважаючи нас за людей, що не змогли піднестися в такий страшний час понад виключним переслідуванням своїх власних дрібних інтересів.
Те, що я хотів створити, не вдалося. В цьому ми мусимо обвинувачувати самих себе. Скаржитися, що німці нам не дали того, чи iншого, не доводиться. Ми не зуміли, тісно і чесно об'єднаними, стати перед німцями і подати їм наші прохання для розрішення; у нас не було справжньої єдности, тому ми повинні мовчати і встановити, що такий факт існує і думати над тим, щоб у будуччині зробити так, щоб цього не було.
Німеччина переживає страшний час. Для нас небезпека надзвичайна, бо наш найлютіший ворог зі Сходу — большевики — наступає і багатьом з наших людей, що жили в бувшій Польщі і в Східній Німеччині, довелося покинути свої, з таким трудом насиджені місця, покинути все своє майно, що з таким трудом за останні роки було придбане, тікати знову в невідому далечінь. Багато з наших гетьманців не встигли виїхати і залишилися в терені, зайнятому большевиками. Яка їх доля, я не знаю. Чому так сталося, не час і не місце тепер на цьому зупинятися. Я так само, як і Ви, в цьому не сумніваюся, бажаю, щоб Німеччина викинула большевиків за свої кордони. Мені тяжко стає, коли подумаю — що ми не приймаємо участи в цій збройній боротьбі, що нам не дали можливости захищати і відбудувати нашу Батьківщину. Але все це вже історія...
Нам треба признати лише факт, що большевики після тих неймовірних перемог, що вони їх здобули, ніколи не були такі сильні і духово і фізично, як тепер, але, Панове, ця сила їх, як примара, і успіхи їх можуть раптом обернутися в поразки. Нарід український і нарід російський стогнуть, як і раніш, під ярмом большевицького насильства. Вони не примирилися з цим режимом, вони його мусять терпіти, але ніколи він не зможе на стало запанувати в Україні і Великоросії. Сили внутрішні і зовнішні, що діють в напрямку зміцнення його, будуть усунені, і у конечному висліді і нарід український і нарід російський будуть від большевиків звільнені. Ці перемоги большевиків, про які я казав вище, може, є останніми конвульсіями, перед тим, щоб їм впасти. Історія на теперішньому стані речей не спиниться. Те становище, що ми тепер його переживаємо, це лише сумний епізод у нашій історії. Для нас, в цю тяжку хвилину, що її ми переживаємо, дуже і дуже важливо це зрозуміти. Під тиском подій може статися, що між нами знайдуться люди, що будуть плакатися: "все пропало!"... "Яка там може бути Україна!"... "Большевики всесильні!"... "Треба жити, а для цього треба нам принатуритися!"... Та, такі люди вже є, декого з них я вже зустрічав; напевно дехто з них вже сховав усе, що вказує на їх приналежність до Гетьманського Руху. Хай такі люди з таким способом думання від нас відійдуть. Таких людей здорова маса гетьманців повинна відкидати, бо такі люди — це одна ганьба.
Але найцікавіше те, що досвід показав, що якраз такі люди, що і сюди і туди, якраз це ті, що в першу чергу безславно гинуть.
Хай вони над тим призадумаються!
Панове, в масі нашій ми такими не будемо; щоб не трапилося, ми залишимося вірними нашій основній меті, нашому основному завданню — створення при всіх умовинах Самостійної Гетьманської Української Держави.
Хай буде нам тяжко. Хай, може, в критичний момент доведеться нам і ховатися, але віра в нашу Ідею і порив до чину для реалізації цієї Ідеї повинен в такі часи десятикратною енергією жити в наших серцях і при кожній нагоді виявлятися в чині. Зрозумійте, що не тільки примирення з большевиками не може бути, але не може бути і відмови від дальшої боротьби проти них. Бо большевизм це щось гірше від рабства, не лише фізичного, але — що найголовніше — духового. Вам отруюють Вашу душу і насаджують замість неї грамофон з плитами з марксівською ідеологією. Все це брехливе, все неприродне, все пристосоване до того, щоб з вільної людини зробити жалюгідного раба, який буде все своє життя працювати для якихось цілей, що нічого спільного не мають ані з ним самим, ані з його Батьківщиною.
В першу чергу, Панове, щоб не трапилось, тримайтесь нашого об'єднання і всюди, куди би доля не кинула нас, негайно ж шукайте людей зі співзвучними нам поглядами, шукайте симпатиків Гетьманської Ідеї, створюйте об'єднання місцевих організацій! Зв'язуйтеся з Центром! До останньої хвилини він буде працювати, а коли, може на час примушений буде сховатися, то лише для того, щоб знайти нове місце, де він міг би знову свою діяльність продовжувати.
Будьте жертвенні! Центр може працювати лише при умові, що в нього будуть якісь засоби. Легко може так статися, що інших грошей, крім тих, що ви будете давати, не буде. Тому, Панове, організуйте, де б ви не були, правильний збір і надсилку до Центру ваших вкладок. Тут, власне кажучи, питання труднощів не в грошах, бо вкладки не великі, але в тому, щоб ці вкладки своєчасно вносити і турбуватися, щоб ці гроші належним найкращим способом дійшли до Центру.
Нарешті, найголовніше: Не підупадайте на дусі! Безмежно вірте, що ми все витримаємо і що Україна, без огляду на неймовірні труднощі, які на нашу долю припадають, повстане.
Тепер скажу вам, як повинен розуміти Центр своє завдання. Ви повинні це знати. Це дуже важно, щоб не було непорозуміння між деким з-поміж вас і Центром. У цьому відношенні дуже багато різниць у поглядах поміж вами. Цього не повинно бути! Отже, в загальному розумінні — Центр уважає за своє основне завдання працю на терені політичнім; його мета — осягнення таких умовин, при яких могла би створитися Самостійна Українська Гетьманська Держава. Це є його основна праця. Все, що має для осягнення цієї мети значення, входить в обсяг його праці. На Центрі безперечно відбивається моя особистість: це значить, що в загальних рисах, в способах діяння маю я впливати. Тому хочу, щоб ви знали раз на завжди, хто і що я.
Я не вірю в те, що можна щонебудь у цих галузях зробити дійсно серйозного всякою дрібною коньюнктурною політикою. Я не вірю в те, щоб наш Центр зміг придбати значення в масах, в народі, коли б він не стояв на ґрунті захисту суто українських інтересів і сміливо захищав ці інтереси, а головне я не вірю, щоб Центр зміг придбати повагу, коли б вся його діяльність не носила в собі принципу чести, принципу правди, принципу самоповаги. Це шлях тернистий, але вірний; я ним йшов і йду далі. Тому, Панове, ті, що думають, що можна чогось осягнути всякими дрібненькими комбінаціями, дешевою фразеологією, і скажу прямо, брехнею, хай такі люди шукають собі іншої ідеології і відійдуть від Гетьманського Руху.
Є голоси поміж вами, що кажуть: Гетьман не повинен сам вести діло. Гетьман повинен так зробити, щоб одна людина за його вибором, чи колеґія людей, також за його вибором, все робила і доповідала Гетьманові, бо інакше все це принижує Гетьмана. Заявляю Вам, раз на завжди, я згоджуюся з цими думками, я цього і сам хочу, але цього не досить. Я повинен знайти людину, якій я зміг би передати все діло. I моє нещастя в тому, що такої людини я досі не знайшов. Це не значить, що ті люди, яких я висував і готував на це відповідальне місце були люди нікчемні. Ні, у всіх них я находив багато якостей, але не було, і досі я не бачу, повного комплексу тих якостей, які дали б мені право зменшити мою працю, передавши більшість відділів цієї праці в руки однієї людини, яку б я вибрав. Мені писали на цю тему і наші Гетьманці. Хай вони не ображаються, коли я їх листи назову несерйозними і з додатком наївности, бо всі ті поради, що вони їх дають, вони дають з неймовірною легкістю; все те, що вони мені пишуть, не глибоко продумано, не вистраждано. Наприклад, рекомендують мені людину, якою я давно вже цікавлюся і знаю до найменших деталів, що вона не підходить; або вони рекомендують людину, яка, може, для громадського життя і дуже симпатична але не має тих прикмет, які потрібні для ведення такого тяжкого діла, як те, що я його мав би йому пропонувати. Вірте мені, Панове, я дуже хотів би бути вільнішим і при першій нагоді це зроблю, але тоді, коли зі спокійним сумлінням зможу це зробити. У всякому разі я вважаю, що одним із завдань Центру — це старатися розвивати в наших людей на периферії ініціятиву, самодіяльність: без цього Рух наш не зможе розвиватися. Правда, Центр повинен давати основні директиви, і правда, що за останній час він їх не завжди давав, хоч такі факти були рідко. Всякий здоровий почин Центр буде вітати і допомагати, коли він це зможе, але щоб цей почин не йшов в розріз з основною директивою.
Отже — основне завдання це політична праця, але Центр не повинен відмовлятися взяти на себе і почину праці харитативної і взагалі в праці, яка може чимсь допомогти нашим людям. Він повинен цю працю вести, але неправильно, коли є голоси поміж гетьманцями, які нарікають на Центр, що він їм і того не зробив, і іншого не придбав. Це неправильно. Центр іноді сам знаходиться в дуже тяжкому становищі і часто буває, що він не може допомогти. Тому такі нарікання людей, які не знають дійсного стану речей, просто неоправданi.
В теперішню тяжку хвилину найважніше завдання Центру — це зберегти ядро людей, відданих нашій Ідеї, зберегти цю Ідею в чистоті, старатися всіми силами оберігати наших людей від розкладу і не загубити пориву до чину. Центр буде це робити.
Центр тепер старається розвинути число наших філій і міцно зв'язати всі ці філії працею самого Центру. У нас є вже кілька філій, які працюють нормально вже на нових місцях. їх буде в скорому часі значно більше. Сам Центр ще не зміг осісти остаточно. Це залежить від багатьох політичних причин, які не змогли бути ще з'ясовані. Але це станеться в скорому часі.
На цих днях я отримав відомості, що генерал Шандрук з благословення німецької влади став на чолі Українського Національного Комітету. Як я ставлюся до особи генерала Шандрука, відомо і німцям, і вам. Думаю, що недалеке будуче покаже, чи я прав був, чи ні. У всякому разі, Панове, я хочу, щоб ви знали мій погляд. Я ні в якому разі не хотів би, щоб можна було запідозрївати нас в тому, що Гетьманський Рух займається саботажем. Ні в якому разі! Коли ген. Шандрук запросить когось з вас на службу, Ваша особиста справа іти, чи не йти. Гетьманський Центр дає вам на це розрішення, але Гетьманський Центр не хоче брати на себе відповідальности за працю генерала Шандрука. Це ясно.
Кінчаю: Перестерігаю Вас, Дорогі Панове, перед зневірою, розпачем і безпорадною метушнею. Кажуть, що хто у хвилину небезпеки заметушився, той пропав. Хто сильний буде духом, той не пропаде.
Я вірю в творчий Дух Українського Народу. Я вірю, що які б іспити йому Господь не надіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною!
Слава Україні!
28 квітня 2018 © «Цей день в історії». Текст поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Дивіться також

© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward