Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
reorder
Пряма мова
Тімоті Снайдер
«Історична відповідальність Німеччини перед Україною»
Виступ професора Єльського університету Тімоті Снайдера на конференції «Історична відповідальність Німеччини перед Україною» в Бундестазі, організованій парламентською фракцією Партії зелених.
На обкладинці: Тімоті Снайдер під час виступу. Берлін, 20 червня 2017 року
10897
Пряма мова
Тімоті Снайдер, 20 червня 2017
Sehr geehrte Damen und Herren! Вельмишановні пані та панове!
Я перейду на англійську, бо хочу бути певним, що висловлююсь дуже точно. У відомому інтерв'ю Ганни Арендт на питання «Was bleibt?» [Що ж залишається? — прим. перекладача] вона відповіла «Es bleibt die Muttersprache» [Залишається рідна мова — прим. перекладача]. Ось і у мене подібне відчуття останні шість місяців, бо я ніколи не говорив так багато англійською, як в останні півроку. Бо багато тем, які піднімала Ганна Арендт, та багато інших речей, про які я довідався з історії росіян, українців, поляків та інших, багато з цих уроків, зараз стосуються моєї батьківщини, Сполучених Штатів Америки.
Тому, коли ми ставимо питання в чому історична відповідальність Німеччини, хочу подивитись на це питання ширше. Я звертаюся до вас не як американець, який каже: «Ми зрозуміли наше минуле і тому в нашій країні все добре». Зовсім навпаки. Думаю, що, маючи справу з нашим минулим, для всіх нас дуже важливо — незалежно від того чи справи йдуть добре чи погано, чи ми американці, чи німці, чи росіяни — бути обережними щодо різних спірних аспектів нашого минулого. І ще важливіше бути готовим до того, що наше невміння розібратись із власним національним минулим може мати несподівано великі, негайні і негативні наслідки для сьогодення і майбутнього.
Якщо б мене спитали, чому ми повинні обговорювати історичну відповідальність саме тепер, коли Росія вторглася й окупувала частину України, коли щойно почалися переговори по Брекзиту, коли по всій Європі котиться ціла хвиля виборів між популістами та іншими, коли загроза конституційному ладу Сполучених Штатів Америки походить з території самих Сполучених Штатів, чому саме в цей момент треба говорити про історичну відповідальність, то моя відповідь наступна — саме з цих причин і потрібно говорити про історичну відповідальність. Є багато причин, що привели до проблем у Європейському Союзі, є багато факторів, що спричинили кризу демократії і верховенства права в США, але однах з них — це саме неспроможність розібратись з певними аспектами власної історії.
І, як я вже казав, я не прийшов до вас говорити з позиції, що ми, американці, в усьому розібрались. Навпаки, я буду говорити про Німеччину, почавши із США. Чому у нас зараз саме такий уряд, який ми маємо? По великому рахунку саме тому, що ми, американці, не змогли взяти на себе історичну відповідальність за певні важливі частини нашої власної історії. Чому в 2017 році у Сполучених Штатах ми маємо президента, який безвідповідально ставиться до расових проблем? Як у 2017 році ми можемо мати генерального прокурора, який є білим супремасистом? Саме тому, що ми не розібрались з важливими питаннями нашого минулого в цілому, а не лише Другої Світової війни.
Звідси [з Берліна — прим. перекладача] може й не видно наскільки радикально нинішня президентська адміністрація переглядає американське ставлення до Другої Світової війни. Але коли наша зовнішня політика називається «Cпочатку Америка», то виникають асоціації з ізоляціоністським, а часто — з білим супремасистським, рухом, який ставив за мету запобігти США вступити у війну проти фашизму. Коли згадують Голокост, не згадуючи євреїв, коли прес-секретар президента заявляє, що Гітлер вбивав тільки свій власний народ, то ми опиняємося в зовсім іншому духовному і моральному світі, ніж той, у якому ми були ще кілька місяців тому. Більше того, ми маємо президента, який вголос дивується, що у нас була громадянська війна і чому через рабство взагалі виник конфлікт.
Я все це згадую не лише тому, що користуюсь кожною нагодою, щоб долучитись до внутрішньої політики моєї власної країни, але скорше тому що питання «Що таке рабство?», «Що таке колонія?», як і «Що таке імперія?» ведуть нас прямісінько до «білих плям» німецької історичної пам'яті.
Як всі ви напевно знаєте, американська колоніальна імперія була побудована здебільшого рабською працею. Але що ми часто забуваємо, так це те, що саме моделлю колонізації покордоння руками рабів колись захоплювався Адольф Гітлер. Це було здебільшого ще у довоєнні часи, коли він взагалі захоплювався Сполученими Штатами. Єдиним питанням, яким він задавався, було питання про те, хто ті расово нижчі, що будуть рабами в Східній імперії Німеччини, і відповідь він дав у «Моїй боротьбі», у «Другій книзі» і практикою вторгнення в 1941 році. Відповідь була — українці. Українці мали бути в центрі проекту колонізації і українці мали стати [новими — прим. перекладача] «африканцями» і «неграми». Ці терміни, хто з вас читав документи тих часів, — підтвердить, дуже часто використовувалися за аналогією із США. Ідея полягала у створенні в Східній Європі базованого на рабстві колоніального режиму винищення, центром якого мала стати Україна.
«Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід занадто дурний і занадто сліпий, щоб зрозуміти це, я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а після його поразки, усіма зібраними силами виступити проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ніхто знову у нас не голодував, як під час останньої війни» - з розмови Адольфа Гітлера із Верховним комісаром Ліги Націй Карлом Буркхардтом. Данціґ, 11 серпня 1939 року
Ви багато разів чули до чого це призвело, дозволю собі лише узагальнити мету Другої Світової війни з точки зору Гітлера.
З точки зору Гітлера метою Другої Світової війни було завоювання України. Тому згадувати будь-який аспект Другої Світової війни, не почавши з України, нема сенсу. Будь-яка згадка Другої Світової війни, яка торкається цілей нацистів, — ідеологічних, економічних чи політичних — має починатися виключно з України. І це не в теорії, це на практиці — німецька політика, якою ми її пам’ятаємо, була сфокусована саме на Україні. «План голоду» [план статс-секретаря Імперського міністерства продовольства і сільського господарства Герберта Бакке — прим. перекладача], за яким десятки мільйонів людей мали взимку 1941-го голодувати, Генеральний план «Ост» [начальника Планового відділу Головного штабного управління СС імперського комісара з питань консолідації німецького народу оберфюрера СС Конрада Меєра-Гетлінґа — прим. перекладача], за яким інші десятки мільйонів мали бути примусово виселені або вбиті в найближчі п'ять-десять-п'ятнадцять років, а також «Остаточне рішення», ідея Гітлера про знищення євреїв, вся ця політика в теорії і на практиці лягла в основу наміру вторгнення в Радянський Союз, головною метою якого було захоплення України.
Зліва на право: Рудольф Гесс, Генріх Гіммлер, Філіп Боулер, Фріц Тодт і Рейнхард Гейдріх слухають доповідь Конрада Меєра-Гетлінґа (крайній справа) про «План побудови нового порядку на Сході». Берлін, 20 березня 1941 року
Зліва на право: Рудольф Гесс, Генріх Гіммлер, Філіп Боулер, Фріц Тодт і Рейнхард Гейдріх слухають доповідь Конрада Меєра-Гетлінґа (крайній справа) про «План побудови нового порядку на Сході». Берлін, 20 березня 1941 року
Наслідки цієї ідеології, як і наслідки війни, вам відомі — з 1941 по 1945 рік жертвами німецької політики вбивства стали близько 3,5 мільйонів цивільних мешканців Радянської України. Крім цих 3,5 мільйонів ще три мільйони українців, мешканців Радянської України, загинули як солдати Червоної армії або опосередковано померли внаслідок війни. Ці цифри стосуються лише жителів Радянської України і вони, звичайно, будуть більшими, якщо говорити про весь Радянський Союз.
Жертвами німецької політики вбивства з 1941-го по 1945 рік стали близько 6,5 мільйонів мешканців Радянської України
Тут варто окремо зупинитись на різниці між Україною і рештою Радянського Союзу. По-перше, Україна була головною військовою метою війни, Україна була центром гітлерівського ідеологічного колоніалізму. І на практиці вся Радянська Україна була окупована більший час війни. Саме тому для українців війна — це те, що трапилось тут, а не десь там. По-друге, Гітлер ніколи не планував захопити більше 10% Радянської Росії, а на практиці німецька армія ніколи не окуповувала більше 5% Радянської Росії і то, на відносно короткий проміжок часу.
В абсолютних цифрах під час Другої Світової війни загинуло більше мешканців Радянської України, ніж Радянської Росії
Під час Другої Світової війни росіяни пережили страждання, немислимі навіть для німців, але коли ми говоримо про Радянський Союз загалом, то місце Радянської України особливе, воно відрізняється навіть від Радянської Росії — в абсолютних цифрах під час Другої Світової війни загинуло більше мешканців Радянської України, ніж Радянської Росії. І це розрахунки російських істориків. Якщо ж говорити у відносних цифрах, то під час війни Україна перебувала під значно, значно, більшою загрозою, ніж Радянська Росія.
Інакше кажучи, дуже важливо думати про німецьку Vernichtungskrieg [винищувальну війну — прим. перекладача] проти Радянського Союзу, але в її центрі знаходиться саме Радянська Україна. І якщо ми хочемо говорити про німецьку відповідальність перед Росією, то ця розмова повинна починатись з України. Україна знаходиться на шляху до Росії і найбільш злочинні наміри та найбільш руйнівні дії німецької війни реалізовувались якраз на Україні. І якщо серйозно говорити про відповідальність Німеччини перед Сходом, то слово «Україна» має бути у першому реченні. Це ж стосується і найтривалішої та найсерйознішої, а також, на мою думку, найважливішої дискусії, пов'язаної з відповідальністю Німеччини на Сході — її відповідальності за масове вбивство євреїв Європи. Це ще одна дискусія, котра не має сенсу без згадки про Україну.
По дорозі до будинку парламенту, я проминув знамените зображення Віллі Брандта, котрий стоїть на колінах перед пам'ятником повстанню у Варшавському ґетто. Це важливий поворотний момент в історії німецького самовизнання німецької відповідальності, але я просив би вас подумки повернутись не до Віллі Брандта у Варшаві 1970-го року, а до Юрґена Штропа у Варшаві 1943-го, керівника поліції, який придушив Варшавське повстання і за чиїм наказом його підлеглі ходили від підвалу до підвалу, знищуючи вогнеметом вцілілих варшавських євреїв. Коли Юрґена Штропа запитали «Чому ви це зробили, чому ви вбивали євреїв, які ще залишались живими в Варшавському ґетто», то його відповідь була «Die ukrainische Kornkammer. Milch und Honig von der Ukraine» [Українське зерносховище. Молоко і мед з України — прим. перекладача]. Навіть в 1943 році, вбиваючи євреїв у Варшаві, Юрґен Штроп думав про німецьку колоніальну війну і Україну. Голокост нерозривно й органічно пов'язаний з Vernichtungskrieg 1941 року та нерозривно й органічно пов'язаний зі спробою завоювати Україну.
Три аргументи на підтвердження. По-перше, Україна була ціллю війни і якби у Гітлера не було наміру її колонізувати, то можливо і не було б Голокосту, бо саме завдяки цьому наміру німецька влада і прийшла у Східну Європу, де жили євреї. По-друге, завдяки війні вермахт, СС і німецька поліція з'явились там, де євреї могли бути вбиті. І третій аргумент — методи. У 1941 році, після масових страт у Кам'янці-Подільському або ще жахливіших у Бабиному Яру на околиці Києва німцям стало зрозуміло, що щось подібне на Голокост можливе — вперше не лише в історії воєн, але й в історії людства десятки тисяч людей були вбиті кулями під час неперервної масштабної страти. Події, подібні тим, що відбулись саме на Україні, показали — щось подібне до Голокосту можливе.
Що це значить? Це значить, що кожен німець, який серйозно сприймає ідею відповідальності за Голокост, повинен так же серйозно сприймати історію німецької окупації України. Іншими словами: серйозне сприйняття історії німецької окупації України — це один із способів серйозно сприймати історію Голокосту.
Ось як я бачу питання німецької відповідальності.
А як щодо самих українців? Чи самі українці не повинні вести дискусії про те, що відбувалося на окупованій Україні під час Другої Світової війни? Хіба український націоналізм не повинен бути темою для обговорення? Звичайно повинні. Протягом усієї своєї кар’єри я пишу про український націоналізм. Саме тому можу бути представлений як професор Єльського університету — бо я писав про український націоналізм, писав про український націоналізм і етнічні чистки поляків у 1943-му, бо я опублікував першу статтю західною мовою про роль української поліції в Голокості і як це призвело до жахливих етнічних чисток поляків у 1943-у.
Український націоналізм — це об'єктивна історична тенденція, його треба вивчати виважено й неупереджено, як це краще за мене не так давно зробили деякі з тут присутніх. Але якщо ми розмовляємо не в Києві, а в Берліні, і якщо ми говоримо про німецьку історичну відповідальність, то ми повинні визнати, що український націоналізм — це один з наслідків німецької війни у Східній Європі. Український націоналізм, який існував на німецькі гроші, був відносно слабкою силою у міжвоєнній Польщі. Думаю, багато з присутніх тут знають, що українські націоналісти вийшли з польських тюрем виключно тому що Німеччина напала на Польщу в 1939 році. І коли Німеччина і Радянський Союз разом зруйнували Польщу як державу у 1939-у, то знищили і всі легальні політичні партії, з українським партіями включно, які на той час були значно впливовіші за українських націоналістів.
Повторюсь, як би ми були в Києві, то мали б обговорювати роль українських націоналістів у Голокості і колабораціонізмі. Коли я був у Києві минулого вересня з нагоди 75-х роковин Бабиного Яру, саме про це я й говорив. Але знаходячись в Німеччині, дуже важливо розглядати український націоналізм як частину німецької відповідальності. Він жодним чином не може бути використаний для применшення німецької віповідальності, він став наслідком німецької окупаційної політики — коли ви окуповуєте країну, то несете відповідальність за тактику й політику окупаційного режиму. Тому український націоналізм не може стати для німців приводом не думати про власну відповідальність. Навпаки, він є ще однією причиною думати саме про німецьку відповідальність.
Хоча я, мабуть, задовго говорю на цю тему, не можу не відмітити ще й наступне. Дуже важливо, коли ми говоримо про Україну, згадувати не лише про націоналістів. Вони — відносно мала частина української історії й відносно мала частина українського сьогодення.
Коли ми говоримо про німецьку окупацію України, ми не повинні забувати про деякі загальновідомі факти, які часом випускаємо з поля зору. Наприклад, нема жодної кореляції між національністю і колабораціонізмом. Росіяни співробітничали з окупантами, кримські татари, білоруси, всі співробітничали. Нема ніякої кореляції між національністю і колабораціонізмом. Це не стосується фольксдойчів, звичайно, але загалом між колабораціонізмом та національністю кореляції нема.
З німецькою окупаційною владою співпрацювало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів
Тепер наступне — більшість, можливо, переважна більшість людей, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою, робили це не з політичних мотивів. Вони співпрацювали з тою владою, яка там була і яка є історичною відповідальністю Німеччини. Є речі про які нікто не говорить, бо це незручно для обох сторін, але з німецькою окупаційною владою співпрацювало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів. Це, по великому рахунку, нічого не значить, тому про це ніхто і не згадує. Але факт залишається фактом — серед членів Компартії було більше колаборантів, ніж серед українських націоналістів, і в цьому контексті варто відмітити, що дуже багато із колаборантів підтримували радянську політику в 1930-х роках.
І хоча це дуже прості моменти, якщо до них придивитись, то подібні факти є дуже характерні для української історії. Як характерним є і той факт, що спочатку Україною керували як частиною Радянського Союзу, а потім як територією під неймовірно кривавою і руйнівною німецькою окупацією. Коли ми думаємо про те, як завершилася окупація, то часто випускаємо з поля зору певні базові моменти, як, наприклад, те, що, воюючи проти Вермахту, загинуло набагато, набагато більше українців, ніж воюючи на його боці, чого не скажеш про кожну країну, яка вважається союзником [по антигітлерівській коаліції — прим. перекладача].
Цього не можна сказати, наприклад, про Францію. Тому і не існує офіційної французької історії Другої світової війни. І тому її не може бути навіть за Макрона. Бо якщо і є речі, які Макрон не може зробити, то одна з них — це написання офіційної історії Другої Світової війни у Франції, хоча б тому що на стороні країн Осі воювало більше французьких солдатів, ніж на боці союзників. Скажу більше — на боці союзників українців загинуло більше, ніж загинуло французів, українців воювало і загинуло більше, ніж британців, українців воювало і загинуло більше, ніж американців, українців воювало і загинуло більше, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих!
На боці союзників українців воювало і загинуло більше, ніж загинуло французів, українців воювало і загинуло більше, ніж британців, українців воювало і загинуло більше, ніж американців, українців воювало і загинуло більше, ніж французів, британців і американців разом узятих
Чому ми цього не бачимо? Чи чому німці не завжди це бачать? Тому що ми забуваємо, що в лавах Червоної армії воювали українці. Ми плутаємо Червону армію з російською армією, а це не одне й те ж саме. Червона армія була армією Радянського Союзу, в якій українців через географію війни було непропорційно багато. Тому, коли ми думаємо як закінчилась окупація, ми також повинні пам’ятати де більшість часу були українці: пам'ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де близько 3,5 мільйони українських цивільних, переважно дітей і жінок, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули у формі Червоної армії, воюючи з Вермахтом.
Отже, яка в цьому контексті роль Німеччини і чому це значно складніше, ніж могло здатись на перший погляд? Як історик я знаю, що історія України маловідома і вона може видаватися складною, але це не вся проблема. Частина проблеми, як я вже казав, коли згадував про свою власну країну, пов'язана зі стереотипами. Стереотипами щодо колонізації, стосовно агресивних воєн, стосовно спроб поневолити інші народи. Спроби поневолити інші народи не можуть пройти безслідно навіть для наступних поколінь. Спроби поневолити інші народи, сусідні народи залишають свій слід, якщо цьому не протистояти прямо. І що гірше — нині в Європі не те середовище, де такі дискусії можуть відбуватися неупереджено.
Саме це ми зараз і спостерігаємо — німецькі спроби обговорити німецьку відповідальність завжди, або майже завжди, є частиною привнесеної зовні дискусії про відповідальність.
Отже, задамось питанням: чому всі ці базові речі не пам'ятаються? Чому не завжди пам'ятають, що Україна була в центрі гітлерівської ідеології? Чому не завжди пам’ятають, що українці були призначені бути рабами в Німеччині? Чому не завжди пам’ятають, що нацистська ідеологія визначала українців як расово неповноцінних? Чому не завжди пам’ятають, що коли ми хочемо зрозуміти Голокост, то повинні почати з України? Чому не завжди пам’ятають, що в результаті німецької окупації загинуло 6,5 мільйонів жителів Радянської України?
Є багато причин, але одна з них — це залишена колонізаторством спокуса не помічати людей, яких не вважали людьми. Всі розмови про Україну як країну, яка не відбулась, або про українців як несправжню націю, чи що українці культурно обділені не є чимось безневинним — це наслідок спроби колонізації людей, яких не вважали людьми.
Говорити про Україну, застосовуючи до неї інші стандарти, хіба так має бути? У тому сенсі, що речі, подібні до тверджень, що ніколи не було українського народу чи що ніколи не було української держави настільки звичні для німців, що ніяк не дисонують з німецькою ж спробою поневолення українців. Розмірковувати про Україну такими слова не є безневинним, такі слова в Німеччині повинні бути історично відрефлексовані і з цим всім тут велика проблема, про яку я згадаю лише коротко, але все ж спробую трохи сказати. Спокуса для німців уникнути відповідальності, яка сама по собі завжди велика, заохочується російською зовнішньою політикою. Саме так, російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, російську, і погану, українську. Те, що я маю на увазі, можу підсумувати для вас краще за офіційний меморандум зовнішньополітичного відомства Росії: визволення — російське, колаборація — українська.
Російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру російську і погану українську
Саме так, це та лінія, якої вони дуже послідовно дотримуються і яка у вашій країні дає значний ефект, бо російська зовнішня політика розглядає німецьке почуття відповідальності як ресурс, саме як ресурс для маніпуляцій. І це може привести до того, що Німеччина, яка так багато зробила і яка багато в чому є зразковою в опрацюванні свого минулого, зазнає невдачі у фундаментально важливій частині стосовно України через спокусу, яку пропонує Росія. Це ж так легко — сплутати Радянський Союз і Russland [Росію — прим. перекладача]. І це стається постійно. Але це не є безневинним. Нехай це роблять російські дипломати, але жоден німець не має права так робити, жоден німець не повинен плутати Радянський Союз і Russland. Цього просто ніколи не повинно бути.
Спосіб, у який Росія розпоряджається своє політикою пам'яті, — це експорт безвідповідальності, намовляння інших країн ставитись до України так, як вона сама ставиться до неї. І це особливо помітно в її концепції українських націоналістів, які є реальним історичним явищем, але надзвичайно, надзвичайно роздутим в дискурсі між росіянами та німцями.
Український націоналізм був причиною, чи однією з причин, Великого голоду 1932–1933 років, український націоналізм був однією з причин терору 1937–1938 років, український націоналізм був однією із заявлених Сталіним причин масових депортацій мешканців Радянської України після Другої Світової війни. І український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну у 2014 році. Це загальновідома історія питання і саме тут для німців найбільша спокуса, бо якщо була війна з націоналізмом, то чому німці мають бути проти неї? Якщо український уряд був націоналістичним, то чому ж Німеччина повинна щось робити, щоби зупинити Росію?
Небезпека полягає в тому, що ви подумки вступаєте у своєрідний пакт Молотова-Ріббентропа, де німці погоджуються з росіянами, що вина за зло, яке прийшло в Україну з Берліна і Москви, ляже на українців. Це так просто, так зручно, так спокусливо сказати: «Хіба ми, німці, не достатньо просили вибачення? Хіба ми не зразок для всіх інших?» Це дуже спокуслива пастка, в яку легко потрапити.
Але скажу з досвіду американця: якщо ви неправильно зрозумієте історію колонізації і рабства, вона може повернутися. А ваша історія з Україною — це і є історія колонізації і рабства. І якщо залишки німецького націоналізму, які все ще у вас є (зауважте, я не дипломат і можу сказати те, що думаю) і зліва і справа, зустрінуться з сильним російським, офіційним російським націоналізмом, якщо вони знайдуть спільний ґрунт, спільний ґрунт на кшталт того, що «це все вина України, то чому ми повинні вибачатись, навіщо нам це пам'ятати?», то це становитиме небезпеку для Німеччини як демократії.
Тепер щодо українців і це те, що я роблю значно частіше, — пора українцям взяти на себе відповідальність за український колабораціонізм чи за українську участь у німецькій окупації. Пора також українцям усвідомити свою роль у сталінській політиці терору замість того, щоб стверджувати, що це була виключно російська політика. Бо вона не була російською, вона була радянською політикою, в якій українці теж відігравали свою роль. Це історична робота для українців, яку треба зробити.
Коли минулого вересня я був в Україні, то, говорячи про Бабин Яр, стояв перед мільйонами українських телеглядачів. Намагаючись говорити українською, хотів наголосити на тезі, що пам'ятати про Бабин Ян треба не для євреїв, пам'ятати про Бабин Яр слід для себе, що слід пам'ятати про Голокост в Україні, бо це є частиною побудови відповідального громадянського суспільства і, треба сподіватися, в майбутньому функціонуючої демократії в Україні. Це стосується їх, але це також стосується і мене, і вас, і всіх нас.
Пам'ять про німецьку відповідальність за 6,5 мільйонів смертей в Україні, спричинених війною Німеччини проти Радянського Союзу, — це не для того, щоби помогти Україні. Українці знають про ці злочини. Українці живуть із наслідками цих злочинів — діти, внуки і правнуки того покоління. Це для того, щоб допомогти Німеччині, Німеччині як демократії. Особливо в цей період історії, коли ми зіткнулись з брекзітом, коли проходять вибори за виборами з популістами, коли стикаємось зі зменшенням і занепадом демократії у Сполучених Штатах, — саме в цей момент Німеччина не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії.
Саме в цей момент розуміння німцями відповідальності має бути доведене до завершення. Можливо, до цього часу правильно розуміти свою історію було справою лише німців. Можливо, під час інтелектуальної і політичної полеміки 1980-х історія Голокосту була єдиним питанням для німців. Але воно мало міжнародні наслідки.
Неправильне розуміння історії України в 2013–2014 роках мало наслідки для Європи. Неправильне розуміння історії України тепер, коли Німеччина є провідною демократією на Заході, матиме міжнародні наслідки.
На цьому я завершу. Дуже дякую.
Оригінал виступу
Переклад з англійської Володимира Лук'янюка 8 липня 2017 © «Цей день в історії». Текст поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Дивіться також

© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward