Десять фактів про Середні віки, які ви (можливо) не знали

Середньовіччя — один з найцікавіших періодів історії, досить широко відомий завдяки Хартії вольностей, Чорній смерті і Столітній війні. Але наскільки добре ми його знаємо? Професор історії Джон Арнольд розповідає про більш буденні речі, які вас можуть здивувати.
Джон Х. Арнольд, 9 січня 2020
Переглядів 227Читати 5 хв.
reply
bookmark_border
На обкладинці: Фрагмент картини Карла Геллквіста «Вальдемар Аттердаг збирає данину з жителів Вісбю», 1882 рік © Національний музей Швеції, Стокгольм
Середньовіччя

1. Не всі були лицарями, кріпаками чи попами

Хоча середньовічні письменники описували тогочасне суспільство поділеним на «три категорії» — на тих, хто молився, хто воював і хто працював, десь після 1100 року це вже було далеко не так. Протягом XII-XIII століття населення Європи значно зросло — жителів Парижа стало удесятеро більше, десь у стільки ж збільшилось і населення Лондона, з'явились нові міста і містечка, де люди займались усіма можливими видами діяльності. Були серед них купці, продавці, архітектори, будівельники, теслі, маляри і навіть циркові артисти.

А у сільській місцевості не всі були «кріпаками» чи прив'язаними до землі. Багато селян — і чоловіків і жінок — були вільними людьми, володіли власною землею, і навіть ті, хто до певної міри був «невільним», теж купував і продав землю як це робили інші люди.

Безумовно, були і геть бідні і покріпачені, але далеко не всі.

2. Люди мали голос

Принаймні частина людей. Голосування за національний представницький орган влади — цього, звичайно, за Середньовіччя не було, але на місцевому рівні вибори практикувались досить широко. У Франції та деяких сусідніх регіонах у XII-XIII століттях багато міст і сіл були організовані в комуни, до яких щороку за участі більшості чоловчого населення обирали «консулів» та «радників». Складніша і багаторівнева система виборів діяла у містах Північної Італії.

Жінки виборчих прав не мали і не могли бути обраними чи зайняти якийсь чиноницький пост, але деякі французькі міста власними статуами гарантували їм певні «свободи», чим пишаються і до нині.

3. Церква не полювала на відьом

Масштабні полювання на відьом і колективна параноїдальна реакція на них — це не середньовічне, а, скоріш, ранньомодерне явище, характерне для XVI-XVII століть. За Середньовіччя судові процеси над відьмами були, особливо у XV столітті в німецьких землях, але переслідували їх здебільшого світські органи влади, а не церковні.

Салемські відьми

Протягом більшої частини Середньовіччя основною реакцією церковних діячів на магію було твердження, що дурниці не дієві.

Коли у кінці XV століття [два ченці-домініканці і за сумісництвом інквізитори] Генріх Крамер [і Якоб Шпренгер] написав сумнозвісний «Молот відьом», намагаючись переконати людей у реальності відьом, церква книгу засудила і кілька десятиліть регулярно застерігала інквізиторів не вірити написаному в ній.

4. У них булсвоє Відродження і експериментальна наука

Коли люди говорять про «епоху Відродження», вони зазвичай мають на увазі літературу, мистецтво, архітектуру та освіту, що з'явились наприкінці Середньовіччя. Як правило, вона вважається перехідним етапом від «середньовічного» до (раннього) «сучасного» способу мислення.

Але насправді середньовічні інтелектуали також мали «ренесанс» класичного навчання та риторики. Це було у XII столітті, коли через арабських філософів та перекладачів набули поширення твори Арістотеля та інших класичних авторів.

«Джоконда» Леонардо да Вінчі
«Давид» Мікеланджело Буонарроті

Одним із наслідків цього став допитливий підхід до фізичного світу, що спонукав, наприклад, Роджера Бекона (бл. 1214–94 рр.) задуматись над тим, як можна спостерігати за фізичним світом та експериментувати з ним, щоб дізнатися про нього більше.

5. Вони подорожували — і торгували — на дуже великі відстані

Більшість середньовічних людей, особливо тих, хто проживав у сільській місцевості, рідко їздили далеко від місця проживання. Але так було і у пізніші віки. Нема ідстав стверджувати, що середньовічні люди ніколи і нікуди не їздили. Багато хто, вирушав паломником, іноді долаючи тисячі миль. А ті, хто займався торгівлею, безумовно подорожували усім світом.

«Книга Чудес Світу» Марко Поло

Ще за Раннього середньовіччя усі статусні товари привозились у Європу здалека: шовк з Китаю, спеції з Азії через Близький Схід, бурштин і хутра з Прибалтики. Кілька мандрівників навіть написали книги про свої подорожі. Наприклад, «Звіт брата Вільгельма Рубрука про його поїздку на схід в роках від 1253 до 1255» розповідає про мандри автора по землях, які ми сьогодні називаємо Україною і Росією.

6. У них були чудові «народні» звичаї

Значна частина публічної культури Середньовіччя була сформована під впливом християнства. Але були й деякі досить давні звичаї, на які церква закривала очі. Найвідоміші з них — це ігри довкола вогнища на Івана Купала, відомого в усіх куточках Європи, чи посипання молодят пшеницею. Нерідко за давнім звичаєм заварювався «ель допомоги», щоб на вечірці і випити і грошей зібрати на благодійність.

Безперечно, існував ряд речей, які нам видаються «забобонами». Часто вони були пов'язані із застосуванням надприродного захисту, наприклад, від хвороб чи задля хорошого врожаю. Але Купальські фестивалі та ель наче і сьогодні виглядають непоганими звичаями.

7. Ніхто не мусів одружуватись у церкві

У більшості випадків ніхто у церкві і не одружувався: кому хотілось особливої «урочистості», влаштовував шлюб біля воріт церковного подвір'я. Але в будь-якому випадку парам не потрібнні були ні церква, ні священик, ні читання молитов чи будь-яка релігійна атрибутика

Церква, безумовно, хотіла, щоб люди робили це у церкві і десь з XII століття почала стверджувати, що шлюб — це офіційне таїнство (тобто, що до нього причетний Бог). Проте на практиці (і згідно законів тих часів) для одруження людям достатньо було чітко заявити, що вони беруть шлюб, добровільна згода і, в ідеалі, — свідки (на випадок, якщо будь-яка зі сторін згодом передумала). Загалом це була дуже проста процедура.

8. Більшість великих середньовічних авторів самі не писали свої твори

Ми схильні вважати ознакою грамотності уміння писати, але насправді вона поєднує в собі різні навички, з яких фізичний акт письма — лише одна з кількох. Протягом більшої частини Середньовіччя писання як процес було видом праці, якою розумні і поважні люди, богослови, наприклад, чи, загалом, інтелігенція, намагались самі не займатись. Натомість вони використовували середньовічний еквівалент програмного забезпечення для розпізнавання голосу: писаря, який записував продиктоване автором.

9. Деякі люди не були дуже релігійними

Середньовіччя, як відомо, містить чудові приклади крайньої релігійності: містики, святі, знамення, масові паломництва. Але було б неправильним вважати, що люди були дуже зосереджені на Богові та релігії загалом, і, безумовно, не слід думати, що середньовічним людям бракувало здатності критично мислити.

Є документальніі свідчення про звичайних людей, які скептично ставились до релігійних пристрастей — різного роду чудес, які чинять святі, або про природу Євхаристії, або про те, що мало статись після смерті. Ряд простих людей вважало, що душа — це «не що інше, як кров», яка просто зникає у час смерті. Інші вважали, що немає ніяких причин думати, що саме Бог змусишує рослини рости, а не властивості ґрунту.

Також є багато свідчень про те, що люди не надто переймались релігією, дехто з них, наприклад, не ходив до церкви навіть по неділях. Один іспанський священик, який жив на початку XIV століття, скаржився своєму єпископу, що у недільний день людей на вулицях було багато, а на ранкову месу ніхто не прийшов. Є й інші дані, які дають підстави вважати, що невелика, але досить помітна частина людей завжди знаходила чим зайнятись в неділю вранці поза церквою.

10. Вони не вірили, що Земля пласка

Не секрет, що і ця і більшість інших вигадок про Середньовіччя з'явились у Вікторіанську епоху. Серед них і роги на шоломах вікінгів, і беззаперечне «право першої ночі». Подібні стереотипи вже давно укорінились і їх доволі важко позбутись. Але це водночас робить захоплюючим історичні дослідження, коли з подекуди фрагментарних свідчень тієї епохи вдається скласти головоломку, яка перевертає ваше уявлення про вже начебто усталені речі.

Джон Х. Арнольд — проферор історії в університеті Біркбек, Лондон, автор «Оксфордського довідника про середньовіне християнство» (2014), книг «Що таке середньовічна історія?» (2008), «Віра і невіра у середньовічній Європі» (2005).