сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Нова стаття
Повстання декабристів у Санкт-Петербурзі
26 грудня 1825 року в день принесення присяги новому імператору Миколі I на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі відбувся збройний виступ військових частин, організований групою дворян з метою повалення самодержавства й знищення кріпацтва. Попри його придушення того ж дня, інша група змовників виступила через два тижні на Поділлі, але теж зазнала невдачі.
На обкладинці: Василь Тімм «Лейб-гвардії Кінний полк під час повстання 14 грудня 1825 року на Сенатській площі», 1853 рік © Ермітаж, Санкт-Петербург
3155
Політика
Олександр Донік
Початок царювання Олександра I був пов'язаний з очікуванням ліберальних перетворень - прийняття конституції, проведення селянської реформи, реформи освіти. Ще до його коронації у вересні 1801 року було підготовлено маніфести, які мали б гарантувати основні громадянські права підданих, реорганізувати Сенат і захистити державних селян від закріпачення. У подальшому було видано указ про «вільних хліборобів», що дав можливість селянам викуповувати себе з кріпацтва, започатковано освітню й міністерські реформи, а у 1810 році почалось обговорення державної реформи, яка серед іншого передбачала принцип розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову і появу вибірного представницького органу.
Хоча «План всеосяжної перебудови імперії» державного секретаря Михайла Сперанського не зачіпав основ абсолютної монархії, він надто глибоко торкався дворянства, запеклий опір яких і наближення неминучої війни з Наполеоном, зрештою змусили Олександра I згорнути реформи.
Розчарування ліберальних кіл Росії діями імператора посилилось після перемоги над Францією - промарширувавши пів-Європи, його піддані мали змогу на власні очі переконатись, що в країнах, якими прокотилися війни й революція, народ живе заможніше і вільніше, ніж у переможній Росії, де політичний режим самодержавства та кріпосницькі порядки сильно контрастували з суспільним устроєм Заходу.
Перші організації невдоволених автократичною системою мали форму модних на той час масонських лож, члени яких сповідували ідеї «розумного суспільства» через удосконалення людини. Вони стали підґрунтям для появи суто політичних таємних організацій, активну роль в яких відігравало офіцерство, що захопилось західними вільнолюбними ідеями під час закордонних військових походів і прагнуло політичних змін. У лютому 1816 року подібна організація виникла в Санкт-Петербурзі за ініціативи Микити Муравйова, Івана Якушкіна, братів Сергія та Матвія Муравйових-Апостолів і Сергія Трубецького. Згодом до «Союзу порятунку» вступив Павло Пестель, котрий істотно вплинув на її діяльність як ідеолог перебудови Російської імперії в республіку і перетворення у військову організацію. У січні 1817 року вона змінила назву на «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни».
Наступного року виникла ще одна таємна організація - «Союз благоденства», важливим напрямом діяльності якої стало формування управ (відділень) на місцях і вербування нових членів. Поряд з Корінною управою, яка керувала справами товариства у Санкт-Петербурзі, існували відділення в Москві, Тамбові, Нижньому Новгороді, Кишиневі, а також в Україні - Тульчині і Полтаві, де її ядром стала розквартирована на Правобережжі 2-а армія, офіцери якої побували у Західній Європі під час наполеонівських воєн. Найбільшою і найактивнішою була Тульчинська управа на Поділлі, очолювана полковником Павлом Пестелем. Полтавською управою керував Михайло Новіков.
Полковник Павло Пестель (1793-1826)
Полковник Павло Пестель (1793-1826)
Внаслідок розпуску «Союзу благоденства» у січні 1821 року виникли дві таємні організації: помірковане Північне товариство у Санкт-Петербурзі та радикальне Південне товариство в Тульчині, створене Пестелем на базі місцевої управи «Союзу благоденства» в березні того ж року. До нього, разом з обраними директорами Павлом Пестелем і Олексієм Юшневським, входили Олександр Барятинський, Сергій Волконський, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої управи у Кам'янці і Василькові, а також у Кишиневі.
Окремого українського підпільного руху не існувало, але він мав певні специфічні риси, які відрізняли його від загальноросійського. Найвиразніше це проявлялося у діяльності Товариства з'єднаних слов'ян, заснованого на початку 1823 року в Новограді-Волинському офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими (керівник) і польським революціонером Юліаном Люблінським (ідеолог). Воно гуртувало кількадесят чоловік, переважно офіцерів молодших чинів частин, розквартированих на Волині й Київщині, а також місцевих нижчих урядовців, більшість з яких були українцями. Діяльність Товариства з'єднаних слов'ян набула особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю. Патріотизм і національне почуття його членів проявилися у панславістській ідеології: серед цілей була не лише ліквідація самодержавства і кріпацтва, а й утворення федеративного союзу слов'янських республік з демократичним ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувалися також українці і білоруси), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, далматинці, серби і моравці. Серед інших подібних організацій Товариство з'єднаних слов'ян вирізнялося демократичнішим характером своєї програми, вважаючи за потрібне підготувати до революції народ, а не лише військо.
Хоча Південне товариство і Товариство з'єднаних слов'ян виникли практично одночасно, тривалий час вони, очевидно, навіть не здогадувалися про існування одне одного. Лише у вересні 1825 року в містечку Ліщин неподалік Житомира з ініціативи керівників Васильківської управи відбулося їх злиття, після чого Товариство з'єднаних слов'ян стало окремою Слов'янською управою в складі Південного товариства, зберігаючи свою програму.
Керівництво Південного товариства вважало, що революційні зміни в країні можна здійснити лише військовим шляхом - повстання в центрі мали підтримати виступи на окраїнах Російської імперії. Тільки за такої умови можна було, на їх думку, захопити владу. Курс на збройне повстання передбачав збільшення кількості військових у товаристві, особливо з числа командирів армійських частин. Розроблений Пестелем проект конституції-наказу, що в 1824 році отримав назву «Руська правда», мав стати своєрідним наказом тимчасовому урядові, який планувалося створити після революційного перевороту і котрий, зосередивши всю повноту влади в своїх руках, протягом 10 років мав утілити в життя заходи з перетворення Росії на єдину неподільну республіку з сильною центральною владою й однопалатним парламентом - Народним віче - як найвищим законодавчим органом, з обраних на 5 років народних представників.
«Руська правда» складалася з 17 параграфів і проголошувала знищення кріпацтва, встановлення республіканської форми правління. Скасовувалися станові відмінності, оголошувалися рівність усіх громадян перед законом і право кожного громадянина брати участь у державних справах. Громадяни чоловічої статі, які досягли 20-річного віку, отримували виборчі права без обмеження майновим чи будь-яким іншим цензом, рекрутська повинність замінялася загальною військовою. Військові поселення ліквідовувалися. Оголошувалася свобода слова, друку, зборів, віросповідання. Столицю республіки планувалося перенести в Нижній Новгород
Підготована Павлом Пестелем конституція була пройнята централістським духом і не визнавала за націями, які населяли імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до «корінного російського народу», як і Кіндрат Рилєєв, котрий твердив, що «кордони Польщі починаються там, де кінчається малоросійське наріччя, де ж простий народ говорить названим наріччям, там уже Росія».
Більш чутливою до реґіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у «Конституції» Микити Муравйова. Згідно з цим проектом, Росія мала бути поділеною на 15 федеративних штатів, два з яких - Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові - територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.
Наприкінці 1825 року інтенсивно розроблявся конкретний план повстання, який передбачав спільні дії всіх підпільних товариств. Центром повстання мала стати Правобережна Україна, оскільки навесні чи влітку наступного року Олександр І збирався прибути на огляд військ до Білої Церкви. Після вбивства імператора планувалося з відданими полками виступити на Київ, а потім на Москву. Північне товариство мало одночасно організовувати виступ у Санкт-Петербурзі.
Але несподівана смерть Олександра I прискорила хід подій: виступ було призначено на день присяги 26 (14 за ст.ст.) грудня 1825 року. У цей день об 11-й ранку на Сенатську площу в Санкт-Петербурзі вийшли повсталі полки (загалом більше трьох тисяч чоловік) з наміром захопити Зимовий палац і Петропавлівську фортецю й заарештувати царську родину. Після цього планувалося змусити Сенат маніфестом проголосити «знищення колишнього правління» і заснування Тимчасового революційного уряду, скасування кріпосного права, рівність всіх перед законом і свободу друку, сповіді та праці. Скликаний згодом Всенародний собор мав вирішити питання про форму правління державою.
Унаслідок поганої організації та неузгодженості дій збройний виступ декабристів зазнав поразки - на Сенатську площу не з'явився призначений керівником повстання і майбутнім тимчасовим диктатором князь Сергій Трубецькой, бунтівне каре повсталих бездіяльно простояло кілька годин в оточенні вірних Миколі І , після чого було розстріляне за його наказом картеччю і розсіяне містом. До ночі з повстанням було покінчено. На площі та вулицях Петербурга залишилися сотні трупів.
Набагато довше тривало повстання Південного товариства на Правобережній Україні. Незважаючи на арешт за доносом ще 25 грудня Павла Пестеля, а згодом й інших керівників Тульчинської управи і звістку про розгром повстання в Санкт-Петербурзі, 10 січня 1826 року (29 грудня 1825 року за ст.ст.) у селі Триліси неподалік Фастова на Київщині, де була розташована 5-та рота Чернігівського 29-го піхотного полку, розпочався збройний виступ, який очолив командир цієї частини Сергій Муравйов-Апостол. Наступного дня повсталі зайняли Васильків, де до них приєдналися інші роти полку. В їхньому розпорядженні опинилися склади зі зброєю, продовольством, обмундируванням. У Василькові перед солдатами був прочитаний «Православний катехізис», написаний Муравйовим-Апостолом та Михайлом Бестужевим-Рюміним, яким у вигляді запитань і відповідей була пояснена необхідність повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу.
Підполковник Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826)
Підполковник Сергій Муравйов-Апостол (1796-1826)
Захопивши штаб полку, повстанці вирішили йти в напрямку Житомира на з'єднання з іншими військовими частинами. Утім сподівання на підтримку з їх боку не справдилось. Командуванню урядових військ вдалося ізолювати чернігівців і на шостий день, 15 січня, між селами Устимівка та Ковалівка їх зустріли гарматним вогнем каральні частини. Розсіяні і деморалізовані учасники повстання здалися, а його керівників було взято під варту і відправлено до Санкт-Петербурга.
Слідство у справі декабристів тривало до початку червня 1826 року. З 579 чоловік, що опинились під підозрою, 287 чоловік було віддано під спеціально створений Вищий кримінальний суд, який 4 липня визнав винним 137 чоловік: з них 61 з Північного товариства, 27 - з Південного і 23 - з Товариства з'єднаних слов'ян. До смертної кари було засуджено 36 осіб, на довічну каторгу - 17, до різних термінів каторжних робіт і до довічного заслання - 40, до довічного заслання до Сибіру - 18, до розжалування в солдати - 9. Рішенням Миколи I 10 липня двадцятьом п'ятьом засудженим смертну кару було замінено на довічну каторгу, а наступного дня «болісну страту четвертуванням» змінили на повішення для Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського. Вони були страчені 25 липня 1826 року у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.
26 грудня 2018 © Олександр Донік спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Правила життя Барака Обами
Правила життя
Правила життя Барака Обами
Політика
Європа
Україна
Нова історія

Головні події 26 грудня

#ЦейДень
Все про 26 грудня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left25 грудня
27 грудняkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward