Конфлікт Річарда Плантагенета, відомого як Левове Серце, і австрійського герцога Леопольда V Бабенберга почався після взяття в липні 1191 року Акри учасниками Третього хрестового походу, коли запальний англійський король наказав зняти вивішений на фортечних стінах австрійський прапор, що за гідністю не міг бути поруч зі стягами англійського, французького і єрусалимського монархів. Ображений за німецьке лицарство, яким він командував після смерті в січні сина німецького імператора, Леопольд з військом повернувся на батьківщину.
Невдовзі Палестину залишив і французький король Філіп II Август.
Залишившись одноосібним керівником християнського війська, 7 вересня Річард І отримав переконливу перемогу над переважаючою армією султана Салаха ад-Діна (Саладін) в битві біля Арсуфа, що дозволило без бою зайняти Яффу і почати підготовку до взяття Єрусалима. Однак через міжусобну боротьбу хрестоносців за престол Єрусалимського королівства, в якій Річард підтримав позбавленого трону французького лицаря Гі де Лузіньяна, ці плани довелось перенести на наступний рік.
Вбивство 28 квітня 1192 року єрусалимського короля Конрада Монферратського (двоюрідного брата Леопольда V), провину за яке багато хто з сучасників поклав на Річарда (вагітна вдова Конрада королева Ізабелла вже 10 травня вийшла за племінника англійського короля Генріха Шампанського), можливість взяття Єрусалиму зробило ще проблематичнішим. Тому, отримавши звістку про заколот рідного брата Джона (Іоанна), Річард 2 вересня уклав з Саладіном трирічне перемир'я і 9 жовтня залишив Сирію.
Повернення на батьківщину виявилось складним завданням. Знаючи, що його брата підтримав французький король Філіпп II Август й порти півдня Франції для нього закриті, Річард, як повідомляє сучасник тих подій Радульф де Дісето в своїй «Хроніці», 11 листопада морем дістався грецького острова Корфу, звідки на кількох найнятих галерах доплив до Істрії й вже сушею рушив у Баварію до свого зятя Генріха Лева.
Річард подорожував під чужим іменем, вдаючи з себе лицаря, разом з ним були його наближені Балдуїн де Бетюн, Гійом де Етан, секретар магістр Філіп з Пуатьє, капелан Ансельм, кілька тамплієрів і близько двадцяти паломників англо-французького походження.
Строката група іноземців не могла довго залишатись непоміченою і, незважаючи на відпущену бороду і довге, давно нестрижене волосся, англійський король був впізнаний Мейнхардом II, графом Гьорца (нині — Горіція, Італія), якому подарував золотий перстень, щоб пройти його землями. Він Річарда затримувати не став, але, його брат-співправитель Енгельберт III вислав навздогін королю загін, і Бодуену Бетюнському з групою з восьми чоловік довелось відбиватись, щоб Річард зміг відірватися від переслідування. Рухаючись звичайним торговим шляхом, він дістався долини ріки Феллах, що в Каринтії, звідки чомусь (можливо, помилково) повернув на північний схід. У місті Фрізах, яке входило до Зальцбурзького архієпископства, Річарда чекала нова небезпека: пильний Фрідріх Петтауський заарештував ще шістьох супутників короля, якому і на цей раз вдалося вислизнути, залишившись лише з Вільгельмом де Летангом і хлопчиком-слугою, єдиним, хто з них говорив німецькою.
Форсованим маршем Річард продовжив подорож, доки, як повідомляють «Цветтлерські Аннали», 24 грудня 1192 року не був затриманий «в передмісті Відня Ердберг і переданий панові Гадмару Кюнрінгському для утримання під вартою в замку Дюрнштайн». Англійський хроніст Радульф Коггесхейл уточнює, що слуга, відправлений за провізією, викликав підозру, розплачуючись золотими монетами, був схоплений і під тортурами виказав місце, де переховувався англійський король. Помітивши, що оточений натовпом «варварів», Річард не став чинити опору, звелів покликати герцога Леопольда, якому вручив свій королівський меч. Німецькі джерела повідомляють іншу версію подій: Річард намагався видати себе за звичайного кухара, але був впізнаний по дорогоцінному персню на руці.
Згодом із Дюрнштайна, що за шістдесят кілометрів від Відня, Річарда перевезли в Оксенфурт, поблизу Вюрцбурга.
Невдовзі про арешт Річарда стало відому імператору Генріху VI Гогенштауфену, який 28 грудня сповістив про затримання «ворога Нашої імперії і порушника Вашого королівства» Філіппа II Августа, який негайно написав Леопольду листа, яким повідомив, що Річард винен у смерті Конрада Монферратського і просив не звільняти англійського короля, не порадившись з ним та імператором. 6 січня 1193 року Леопольд відвіз Річарда в Регенсбург, де відбулись перші переговори англійського короля та Генріха VI про умови звільнення з полону.
Незважаючи на погрози папи Целестина III відлучити від церкви за незаконне ув'язнення хрестоносця, ні австрійський герцог, ні німецький імператор від намірів вирішити власні матеріальні й політичні плани не відмовились, і 14 лютого у Вюрцбурзі уклали між собою угоду про передачу Річарда в розпорядження Генріха VI, який гарантував Леопольду виконання його умов звільнення англійського короля: 50 тисяч кельнських марок і одруження Аліенори Бретонської, дочки Річарда, з одни із синів австрійського герцога; для себе імператор мав намір отримати таку ж суму сріблом, а також зобов'язати Річарда спорядити 50 галер з двома сотнями лицарів і особисто очолити похід проти сицилійського короля-узурпатора Танкреда.
Знаючи про арешт Річарда в Німеччині, його брат Джон розгорнув бурхливу діяльність: французькому королю він приніс васальну присягу за всі материкові англійські володіння, пообіцяв передати йому нормандський Вексен і скріпити англо-французький союз одруженням з його сестрою Алісою. Хоча зібрати військо, щоб здолати регента Вільяма Лонгшампа, йому не вдалось, Джон з невдачею не змирився і посилив свої замки найманцями з Вельсу та Фландрії.
Тим часом Річард 22 березня 1193 року постав перед судом князів в Шпейері, де йому були пред'явлені звинувачення у допомозі Танкреду з Лечче захопити Сицилію, позбавленні влади Ісаака Кіпрського і продажу його володінь, участі у вбивстві Конрада Монферратського і змові з єгипетським султаном Саладдіном. Річард захищався красномовно і з такою гідністю, що всі підозри були відкинуті. 25 березня він погодився на запропоновані йому умови звільнення і після святкування з імператором Великодня був відправлений під домашній арешт спочатку в замок Тріфельсе, а згодом — у розкішніший замок Гагенау в Ельзасі.
В кінці травня Річарда перевели в Вормс, де 29 червня були затверджені остаточні умови його звільнення: 100 тисяч марок (десь дво-трирічний дохід королівської скарбниці Англії) негайно і ще 50 тисяч замість участі у війні проти Сицилії — протягом семи місяців після звільнення, на які заручниками ставали 60 знатних англійців при дворі імператора і 7 — при дворі герцога.
«Бережись, диявол на свободі», — написав Філіпп II своєму англійському союзнику Джону, який поспішив перебратись на континент. Сам же французький король, не гаючи часу, вже 9 липня в Манті з англійською делегацією, що мала завдання за будь-яку ціну зупинити війну, уклав угоду, якою визнавав Річарда власником материкових англійських ленів, але зберіг за собою захоплені нормандські фортеці Жизор і Нофль, графства Омаль і Е, міста Пасі та Іврі.
Доки Річард другу зиму знаходився в полоні, в Англії збирали викуп, в основному за рахунок церков, знаті і міст, обкладених гігантським 25-процентним податком на все рухоме майно. Його звільнення було призначене на 17 січня 1194 року, коли у Вормс мала прибути матір короля Елеонора Аквітанська з останньою частиною грошей.
Але за кілька днів до призначеної дати Філіп і Джон зробили відчайдушну спробу запобігти звільненню англійського короля: вони запропонували імператору 150 тисяч марок за передачу Річарда їм негайно або за ще один рік його утримання в Німеччині. Інша їх пропозиція передбачала виплату Генріху 100 тисяч марок, якщо той затримає Річарда до кінця осені і по 1 тисячі за кожен додатковий місяць його арешту. Ця пропозиція імператора зацікавила, але коли на зборах князів 2 лютого в Майнці Річард за порадою матері пішов на приниження й приніс імператору ленну присягу за Англію і погодився на щорічну виплату 5 тисяч фунтів, на продовженні його ув'язнення ніхто наполягати не став.
4 лютого 1194 року Річард нарешті був «повернутий матері і свободі» і 13 березня прибув на батьківщину. Він позбавив молодшого брата усіх володінь, але вже за рік примирився з «дитиною, що мала поганих радників» і призначив Джона своїм спадкоємцем. За рекордні два роки і 20 тисяч фунтів на узбережжі Сени в Нормандії Річард збудував гігантський замок Гайяр, що став його резиденцією і форпостом у війні з Філіппом Августом, до якої на свій бік залучив Болдуіна IX, графа Фландрії і у недалекому майбутньому — першого імператора Латинської імперії, Рено, графа Булоні, Санчо VI, короля Наварри і свого племінника (сина Генріха Лева) Отто Брауншвейгського, який 9 червня 1198 року зійшов на престол Німеччини.
Завдяки міцному альянсу суперників вже в січні 1199 року Філіп II Август був змушений укласти невигідне для себе п'ятирічне перемир'я. Але насолодитись перемогою Річард Левове Серце не встиг — 26 березня 1199 року він був смертельно поранений під час придушення бунту в Аквітанії.
Коментарі
Дивіться також
• Коронація Філіпа II Августа, 1179
• Річард Плантагенет — король Англії, 1189
• Смерть короля Річарда Левове Серце, 1199