сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Популярна стаття
Руська унійна церква
23 грудня 1595 року в зaлi Кoстянтина Ватиканського палацу єпископи Іпатій (Потій) і Кирило (Терлецький) склали обітницю послуху понтифіку Рима від імені західних єпархій Київської митрополії. Цього ж дня апостольською конституцією «Magnus Dominus» папа Климент VIII проголосив прийняття руських владик з їх духовенством і вірними в лоно католицької Церкви. Унію, затверджену наступного року собором у Бресті, підтримали Київська та Полоцька архієпархії і Пінська, Луцька, Володимирська й Холмська єпархії; поза унією залишились Львівська та Перемиська єпархії, які приєднались до Руської унійної церкви через століття.
На обкладинці: Свято-Успенська Унівська Лавра XV століття
26679
Релігія
Володимир Лук'янюк
Спроба подолати Великий розкол 1054 року, коли формально через богословські суперечності, а сутнісно - через конкуренцію великих релігійних центрів Риму та Константинополя сформувались два головних напрямки в християнстві - православ'я і католицизм, - була здійснена у 1274 році на . Тоді загроза відновлення Латинської імперії і небезпека монгольської навали змусили імператора Михайла VIII Палеолога клопотати перед французьким королем Людовиком Святим про з'єднання Церков і надіслати у Ліон делегацію на чолі з хартофілаксом (хранителем архіву) собору Святої Софії Іоанном Векком, яка визнала зверхність папи римського і доповнила концептуально неприйнятним для православних догматом філіокве Нікейський символ віри. Але вже через десятиліття, коли Візантія опанувала політичну ситуацію на Балканах і у Малій Азії, Ліонська унія була денонсована скликаним за ініціативою імператора Андроніка II собором.
Вдруге Константинополь погодився на об'єднання двох частини колись єдиної Церкви під зверхністю Святого Престолу на Ферраро-Флорентійському соборі 1439 року, сподіваючись на допомогу католицького Заходу у війні з османами. Надіслані війська і флот Візантію не врятували, і у 1454 році султан Мехмед II, що проголосив себе наступником візантійського імператора, поставив патріархом затятого супротивника унії Геннадія Схоларія.
З падінням Константинополя його вплив як автономного центру церковної влади ослаб, зокрема у Київській митрополії, східні єпархії якої виокремились в окрему митрополію, а західні почали занепадати, особливо інтенсивно зі входженням Великого князівства Литовського до єдиної з католицькою Польщею держави. Перебуваючи у Речі Посполитій у значній меншості, позбавлене підтримки Константинопольської церкви і зв'язків з іншими центрами східного християнства й не маючи власних автономних церковних та політичних інституцій, православ'я опинилось на межі виживання. Руську церкву знесилювали Реформація та Контрреформація, полонізація знаті, корумпованість і деморалізація кліру, що нерідко діяв, виходячи з власних та впливових світських осіб меркантильних інтересів.
Відповіддю у царині захисту прав і вольностей православного міщанства, купців і ремісників стала поява братств, які, долаючи байдужість, а то й відвертий спротив єпископату, започаткували рух з внутрішнього реформування церкви. Вони взяли на себе заснування шкіл, друкування Святого Письма та богослужбової літератури, з часом знайшовши підтримку з боку ряду великих магнатів, як, приміром, великий гетьман литовський Григорій Ходкевич чи волинський князь і київський воєвода Костянтин (Василь) Острозький. Поштовхом до радикальних реформ, спрямованих на відновлення канонічного правопорядку й авторитету православної церковної влади став візит у 1588-89 роках до Київської митрополії Константинопольського патріарха Єремії II. Він вивів братства мирян з-під влади місцевих єпископів, наділив їх широкими привілеями і правом контролювати поведінку духовенства, за згодою польського короля Сигізмунда III замість малодіяльного Онисифора Дівочки висвятив на митрополита Київського, Галицького і всієї Руси архімандрита луцького монастиря Михайла Рагозу, нагляд за діяльністю якого доручив призначеному екзархом луцькому єпископу Кирилу Терлецькому.
Митрополиче служіння Рагоза розпочав з відродження практики соборного управління.Вже на першому соборі, що відбувся 4 липня (24 червня за ст. ст.) 1590 року, єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Леонтій Пельчицький з Пінська (нині - місто Брестської області, Білорусь), Діонізій Збируйський з Холма (нині - Хелм, Польща) та Григорій Балабан зі Львова висловилась за доцільність укладення унії з Римом. Розраховуючи на отримання рівних з католицьким єпископатом прав, включно з місцями у сеймі Речі Посполитої, вони намагалися зав'язати стосунки з Римом, де ідея унії вже давно не розглядалась, узгодили своє бачення майбутнього церковного об'єднання з латинськими ієрархами і представниками цивільної влади Речі Посполитої й 11 червня 1595 року уклали тридцять три «Артикули, що належать до з'єднання з Римською церквою».
Ініціатива унії з Римом вийшла від львівського владики Гедеона (Балабана), невдоволеного ставропігією Львівського братства, який у 1590 році скликав приватну нараду владик у Белзі, куди приїхали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський Діонізій Збируйський, туровський Леонтій Пельчицький. Ідею унії з Римом також підтримали перемиський єпископ Михайло Копистенський і митрополит Михайло Рагоза, а у 1583 році - новообраний володимирський єпископ Іпатій Потій
Незважаючи на те, що через різне бачення механізмів реалізації майбутнього об'єднання церков його широку підтримку серед духовенства і мирян знайти не вдалось, після дебатів на Берестейському соборі 21 (12) червня 1595 року всі вісім православних єпископів Київської митрополії підписали листа до папи, яким заявили про намір укласти унію, не чекаючи згоди східних патріархів, «що під ярмом жорстокого магометанина не зможуть це зробити», й делегували до Риму єпископів Володимиро-Берестейського Іпатія (Потія) та Луцько-Острозького Кирила (Терлецького), уповноваживши їх відвезти «Артикули» і, якщо умови єпископів будуть прийняті, скласти обітницю послуху понтифіку Рима від імені «архієпископа, єпископів, усього нашого духовенства і Богом нам довірених наших овечок».
Восени 1595 року єпископи Іпатій та Кирило відбули до Риму. Не отримавши від папи Климента VІІІ ані негативної, ані позитивної відповіді на «Артикули», вони тим не менш 23 (13) грудня під час урочистої церемонії у Константиновій залі Ватиканського палацу за присутнoстi 33 кaрдинaлiв склали визнання віри й послуху латинською та руською мовами за процедурою Грецької конгрегації для християн візантійської традиції, які переходять під зверхність папи. Того ж дня Климент VІІІ проголосив апостольську конституцію «Magnus Dominus et Laudabilis Nimis», якою повідомив про прийняття руських владик з їх духовенством і вірними в лоно католицької церкви. Буллою «Deset Romanum Pontificem» від 23 (13) лютого 1596 року папа гарантував збереження руської літургійної традиції, прерогативи митрополита у затвердженні та хіротонії єпископів, означив юрисдикційний статус Київської митрополії, розглядаючи унію як «примирення і навернення руських єпископів до Католицької Церкви» після «засудження й відкинення єресей, помилок і схизм».
На заклик митрополита Михайла (Рагози) підтримати унійний акт православне єпископство, яке до того часу вже втратило єдність, відповіло двома соборами, що 18 (8 ст. ст.) жовтня 1596 року зібрались у Бресті. Один з них, представлений єпископами Полоцько-Вітебським, Пінсько-Туровським, Володимиро-Берестейським, Луцько-Острозьким та Холмським, засідаючи у кафедральному храмі св. Миколая, ратифікував проголошену в Римі унію, а інший, що за участі двадцяти трьох руських (православних і лютеранських) магнатів на чолі з князем Костянтином Острозьким, тридцяти п'яти міщан, єпископів Галицько-Львівського Гедеона (Балабана) та Перемиського Михайла (Копистенського), дев'яти архімандритів та представників від патріархів Константинопольського і Александрійського, зібрався у приватному помешканні, унію відхилив, закинувши своїм опонентам порушення канонів і прийняття латинської точки зору з принципових догматичних питань.
Ініціатор церковної унії і її ж перший відкритий критик Гедеон (Балабан) рішенням митрополита Михайла (Рагози) був відлучений від церковного служіння. З його смертю у 1607 році Львівську кафедру очолив Єремія (Тиссаровський), для рукопокладання якого довелось їхати у Молдавію. Його призначення відбулось зі згоди короля Сигізмунда III Ваза і за умови переходу в унію, проте своєї обіцянки Єремія не дотримався і по смерті невдовзі Михайла (Копистенського) до 1620 року залишався у Київській митрополії єдиним православним єпископом
Після невдалих спроб досягти порозуміння собори один одного взаємно прокляли, поклавши початок поділові Київської митрополії на унійну і православну частини. Остаточно на дві церковні структури з єдиною традицією, але різною юрисдикцією вона розділилась у 1620 році, коли Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ таємно від польської влади висвятив Йова Борецького на митрополита Київського і Галицького, а обраних місцевими сеймиками кандидатів - єпископами на шість вакантних кафедр.
Перемисьська єпархія приєдналась до Руської унійної церкви у 1691 році, Львівська - у 1700-му, ще через два - Луцька, яка відійшла від унії в 1607 році зі смертю владики Кирила Терлецького.
Сьогодні спадкоємицями Руської унійної церкви є Українська та Білоруська греко-католицькі церкви.
22 квітня 2012, востаннє оновлено 23 грудня 2018 © Володимир Лук'янюк спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Релігія
Україна
Європа
Середньовіччя

Головні події 23 грудня

#ЦейДень
Все про 23 грудня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left22 грудня
24 грудняkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward