Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Ахмед
І — 14-й султан Османської імперії
ОсобистостіОлександра Шутко
Зі смертю 22 грудня 1603 року 47-річного Мехмеда ІІІ на османський престол зійшов його 13-річний син Ахмед І. За час його нетривалого правління було закінчено Тринадцятирічну війну з Австрією, жорстко придушено курдське повстання в Анатолії, втрачено Закавказзя і збудовано знамениту Блакитну мечеть у Стамбулі.На обкладинці: Ахмед І у виконанні Екіна Коча в турецькому серіалі «Величне століття. Нова володарка», 2014 рік
11051
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Головним досягненням восьмилітнього правління Мехмеда ІІІ стала успішна війна з Австрією — після невдач його попередника, в 1596 році вдалось захопити угорське місто Егер, отримати переконливу перемогу в Керестецькій битві і до 1600 року закріпитись у Валахії й на підступах до Буди та Відня. Хоча Мехмед ІІІ першим з султанів після його великого прадіда Сулеймана Пишного особисто очолив військову кампанію, його рішучість боротись з «невірними» досить швидко згасла і ще до завершення військової кампанії він повернувся в Стамбул, де владу в своїх руках сконцентрувала його користолюбна матір валіде Сафіє-султан, яка мала великий вплив на сина.

Англійський посол Генрі Лелло переказував, що саме Сафіє перехопила листа суфійського шейха-провидця, адресованого її невістці Халіме, в якому було сказано, що через півроку її син шехзаде Махмуд стане султаном. Чи вб'ють його батька Мехмеда ІІІ, чи скинуть з трону, не повідомлялося, але цього виявилося достатньо, аби Сафіє забила на сполох. Стамбулом почали ширитися чутки про можливе отруєння Мехмеда ІІІ задля того, аби звести на трон його 16-літнього сина, популярного серед яничар і простого люду. Тому за згоди султана Сафіє наказала ув'язнити Махмуда, якого два дні били палицею по п'ятах (по 200 ударів щодня), намагаючись вивідати інформацію про можливу змову проти батька, і 7 червня 1603 року скарали на горло.

Вбивство Махмуда викликало невдоволення війська, яке повстало, вимагаючи стратити винних у смерті принца. Доки султан зволікав із виконанням їх вимог, сипахи закатували Есперанцу Малчі, служницю Сафіє-султан, яка передавала їй хабарі й подарунки від європейських послів та бажаючих отримати державні посади, й оголосили про намір вбити й саму валіде. Прагнучи врятувати матері життя, Мехмед ІІІ приніс у жертву своїх служників — впливового очільника білих євнухів, які охороняли султанські покої, Газанфера-агу та головного євнуха гарему, чорношкірого Османа-агу. Їх вбили на очах султана, який, за свідченнями очевидців, гірко при цьому плакав.

Мехмед ІІІ лише на півроку пережив свого сина і 22 грудня (за іншими даними — 21 чи 27 грудня) 1603 року помер 37-літнім від серцевого нападу. Поховали 13-го султана османів у гробниці на території мечеті Ая-Софія.

Новим падишахом османів, цезарем Риму, Захисником двох святинь і халіфом ісламу став Ахмед, другий син Мехмеда від наложниці Хандан. У спадок він отримав деморалізоване військо, незакінчену війну з Австрією і розорену повстанцями джелялі Анатолію. У палаці Топкапи залишалися заможна й владна Сафіє та улюблена наложниця батька Халіме, яка, окрім страченого Махмуда, народила Мехмедові ІІІ доньку і сина Мустафу, якому на час смерті батька виповнилося два роки.

Попри юний вік 13-літній Ахмед І прагнув правити самостійно й вже 9 січня 1604 року відправив свою бабцю Сафіє, яка й далі намагалася втручатися у державні справи, до Старого палацу, де вона й прожила решту 15 років свого життя. У листопаді Ахмед став батьком Османа від наложниці Махфіруз, а в березні наступного року — Мехмеда від наложниці-грекині Кьосем. Відтак його матір Хандан наполягла на убивстві зведеного брата султана 4-літнього Мустафи, який більшість життя був ізольований від світу у внутрішніх покоях палацу Топкапи, де збожеволів через страх смерті та самотність.

Загалом у Ахмеда І, що прожив лише 27 років, було 5 дочок і 9 синів, сімох з яких було вбито (причому чотирьох — їхнім братом Мурадом IV; всі вони покояться у мавзолеї їх батька в Блакитній мечеті Стамбула, де також похований і їх брат Осман ІІ, вбивця брата Мехмеда)

Страту Мустафи кілька разів відкладали допоки Хандан не померла 12 листопада 1605 року. З її смертю владу в султанському гаремі отримала Кьосем, з якою Ахмед І уклав шлюб і яка відмовила чоловіка від вбивства брата, прагнучи у такий спосіб створити пасинкові Осману конкурента у боротьбі за владу. Вона також домоглась вислання його матері Махфіруз, з якою постійно конфліктувала, до того ж таки Старого палацу, де та й доживала віку.

У перший же рік правління Ахмед І очолив похід проти австрійців. Його військо 3 жовтня 1605 року захопило фортецю Естергом недалеко від Буди. Утім, великі втрати османської армії, а також повстання джелялі, що десятий рік тривало в Західній Анатолії, схилили султана до мирних переговорів. Житваторокська угода від 11 листопада 1606 року, за якою османи відмовилися від щорічних виплат австрійцями данини та визнали Рудольфа II Габсбурга імператором Священної Римської імперії, якого раніше султан називав просто австрійським королем, завершила Тринадцятирічну війну між двома державами.

Ще чотири роки знадобилось Ахмеду І, щоб руками великого візира хорвата Куюджу Мурад-паші розбити 50-тисячну армію джелялі й винищити повстанців та прихильних до них селян, усіявши землю Анатолії братськими могилами. Втім, цей успіх дорого обійшовся Османській імперії — кількарічне спустошення і знелюднення сільськогосподарських регіонів привело до продовольчої кризи та інфляції, а відсутністю султанських військ на Сході країни скористався перський шах Аббас I, який зайняв Азербайджан, Грузію та інші території Кавказу, що за Стамбульським договором 1590 року перейшли від персів до османів. Куюджу Мехмед та його наступники на посаді великого візира відвоювати їх не змогли.

Помер Ахмед І 22 листопада 1617 року від сипного тифу. Він був похований у мавзолеї при щойно освяченій мечеті, що носить його ім'я: Ахмедіє, яку європейці завдяки яскравому оздобленню назвали Блакитною мечеттю, за 8 років була зведена на площі Іподром, де султан викупив і зруйнував палаци османської знаті та залишки візантійських будов, серед яких і Великий палац візантійських імператорів Костянтина Великого. Як і найвеличніша святиня мусульман — мечеть аль-Харам у Мецці, вона має шість мінаретів, що було визнано святотатством, тому за розпорядженням Ахмеда І до меканської мечеті довелось добудовувати ще один мінарет.

Щоб запобігти сходженню на престол первістка свого померлого чоловіка і тим самим зберегти життя і владні перспективи власним синам, вдова Ахмеда І валіде Кьосем підкупом візирів та шейх-уль-іслама (муфтія) домоглась проголошення новим султаном свого дівера, бездітного і ментально неповносправного Мустафи, запровадивши новий принцип престолонаслідування. Екберієт, передача трону не від батька синові, а найстаршому з роду Османів чоловікові, втім, не запобігла братовбивству та придворним інтригам: вже через три місяці на зміну божевільному Мустафі таки прийшов Осман II, за наказом якого було страчено його зведеного брата Мехмеда (сина Кьосем), а він сам у 1622 році був задушений під час бунту яничар.

Друге правління Мустафи теж виявилось нетривалим: 10 вересня 1623 року його знову усунули від влади, зберігши, правда, життя, решту якого він провів у «клітці» палацу Топкапи, і на престол зійшов 11-річний Мурад IV. Це стало початком сходження до вершин влади його матері Кьосем, яка вважається чи не найтитулованішою і найвпливовішою представницею періоду т. зв. «Жіночого султанату», життя якої, втім, обірвалось трагічно: регент трьох султанів, вона була задушена в 1651 році, коли намагалась стати регентом вчетверте.

Друк 12
Олександра Шутко спеціально для © «Цей день в історії», 13 грудня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Олександра Шутко — кандидат мистецтвознавства, автор досліджень «Роксолана: міфи та реалії», «Листи Роксолани: любов та дипломатія» та роману «Хатідже Турхан».

Коментарі

«цей день в історії» у
Telegram