Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Популярна стаття
Падіння диктатури Ніколає Чаушеску
22 грудня 1989 року Ніколає Чаушеску вимушено залишив охоплений протестами проти його правління Бухарест, де влада перейшла до підтриманого армією Фронту національного порятунку. За кілька днів колишній лідер Румунії і його дружина були затримані військовими, віддані під трибунал і розстріляні, що поклало край 42 рокам комуністичної диктатури. На обкладинці: Ніколає Чаушеску під час мітингу в Бухаресті з нагоди завершення XIV з'їзду Румунської компартії, 24 листопада 1989 року © Bernard Bisson
41306
Читати 13 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Ніколає Чаушеску прийшов до влади в 1965 році по смерті багаторічного і незмінного очільника Румунії Георге Георгіу-Дежа, якому завдячував своєю політичною кар'єрою. Досить швидко він усунув від влади впливових соратників, попри обмеження на суміщення державних і партійних посад у 1967 році очолив Державну раду, постійно діючий колективний верховний орган влади в Румунії. Згодом її повноваження були суттєво звужені на користь новоствореної посади президента, яку Ніколає Чаушеску і зайняв у 1974 році, завершивши формування в країні одноосібної системи влади.

Декларуючи лояльність до країн «соціалістичного табору», Румунія часів Чаушеску займала доволі самостійну позицію у міжнародних справах: засудила інтервенцію країн Варшавського договору до Чехословаччини і радянську в Афганістан, визнала режим Аугусто Піночета, активно контактувала з маоїстським Китаєм, у якого з СРСР були доволі непрості відносини. Це дозволило ширше розвивати співробітництво з капіталістичними країнами та отримати доступ до кредитів МВФ та МБРР, однак їх неефективне використання і нераціональний устрій соціалістичної економіки Румунії призвів до нарощування зовнішнього боргу, який у 1981 році сягнув 10 млрд доларів США.

Здійснені для його повернення кроки уряду ще більше загнали економіку в глухий кут: тотальна переорієнтація на експорт готової продукції обернулася спорожнінням крамниць, черги і дефіцит стали нормою життя, а підняття пенсійного віку і скасування ряду соціальних виплат привели до перших масових робітничих протестів, що прокотились промисловими центрами під гаслом «Геть пролетарську буржуазію!».

Уже за рік Румунія розрахувалась із зовнішніми боргами, проте це далось дорогою ціною: було запроваджено нормування продажу товарів першої необхідності, електроенергії і тепла, вичерпавши резерви неконкурентноздатної румунської продукції, країна перейшла до експорту сировини. Високий демографічний ріст без належних інвестицій в соціальну сферу і волюнтаристичні проекти на кшталт масштабного переоблаштування центру Бухаресту і ліквідація сіл, переважно угорських і німецьких у Трансильванії, задля створення агропромислових міст ще більше посилили напругу в країні.

З другої половини 1980-х років у Румунії почалась нова хвиля робітничих страйків і «хлібних бунтів», які дедалі більше радикалізувались, але знову були жорстоко придушені військами та Секурітате, департаментом МВС, що поєднував функції спецслужби і таємної поліції.

Все це відбувалось на фоні сформованого «культу» Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени, фактично — другої особи в державі, діти і найближчі родичі яких займали важливі державні і партійні посади. Невдоволення ними росло й серед високопоставлених членів РКП, колишніх і діючих, які в квітні 1989 року опублікували на Заході т. зв. «лист шести» зі звинуваченнями Чаушеску в порушенні прав людини і зловживанні владою: на той час в Польщі, Чехословаччині та Угорщині комуністичні партії вже втратили монополію на владу й навіть в СРСР йшла активна дискусія на цю тему, і лише Румунія залишалась «замкненою на всі вікна і двері».

До осені листівки і заяви про зловживання влади, як анонімні, так і підписані вченими, діячами культури і окремими партійними функціонерами, стали масовим явищем. Їх автори нерідко закликали виступити «проти цього ненормального і його божевільної», відмовивши їм у підтримці на прийдешньому XIV з'їзді Румунської компартії. Однак у листопаді 1989 року 71-літній Ніколає Чаушеску був учергове переобраний на посаду генерального секретаря ЦК РКП ще на один п'ятилітній термін. Присутні на з'їзді делегати 62 рази переривали аплодисментами його промову, у якій жорсткій критиці було піддано розпочату Михайлом Горбачовим політику перебудови, в якій вбачалась загроза соціалізму як політичній системі.

Переламним для долі Румунії стало 15 грудня, коли в Тімішоарі війська та поліція розігнали мирну демонстрацію, що намагалась протидіяти арешту і депортації кальвіністського священника Ласло Текеша, який виступав із публічною критикою влади: наступного дня на мітингах в Тімішоарі і Араді на повний голос зазвучали заклики повалити режим Чаушеску. Проти мітингуючих була застосована спецтехніка і, за свідченням очевидців, постраждало близько 5 тисяч чоловік. Чутки повідомляли, що через два дні з місцевих моргів за наказом Єлени Чаушеску було таємно вивезено чотири десятка тіл, які спалили і поховали в безіменній могилі в Бухаресті.

«Тов. Ніколає Чаушеску. Я сказав дати спочатку попереджувальний залп, а якщо не відступлять, то сріляти по ногах. Я не подумав, що ви [міністр оборони Васіле Міля] можете стріляти холостими патронами. Це дурниці. Ті, хто увійшли у приміщення повітового комітету партії, не повинні були звідти вийти, вони мали там і залишитись, лежачи на землі. [...] Я дав указівку припинити будь-яку туристичну діяльність. Жоден турист з-за кордону не повинен приїжджати, оскільки всі вони стали шпигунами. Негайно слід припинити прикордонні пасажирські перевезення. Я наказав Міністерству внутрішніх справ, але слід негайно скликати тих, хто займається туризмом, щоб незаброньовані місця дати румунським громадянам. Не приймати нікого з соціалістичних країн, за винятком Кореї, Китаю і Куби. Тому що не можна довіряти всім сусіднім країнам. Люди, що приїжджають з сусідніх соціалістичних країн, направляються в якості агентів. [...] У всіх повітах буде оголошено бойове положення. Військові частини, частини Міністерства внутрішніх справ і Секурітате будуть перебувати на бойовому положенні, [...] оскільки ми повинні захищати незалежність батьківщини і соціалізм проти всіх, хто б це не був» — Зі стенограми засідання Політвиконкому ЦК РКП, 17 грудня 1989 року

Протести не вщухали і 19 грудня було закрито кордон, армійські частини оточили повсталі міста, в повіті Тіміш було введено надзвичайний стан. Але наступного дня етнічно-релігійний протест став політико-економічним, перекинувшись на Бухарест, де проти мітингуючих студентів і робітників було кинуто танки і підрозділи Секурітате, а транспортні підступи до столиці блоковано силами безпеки.

Через неспокій у Бухаресті наступного дня Ніколає Чаушеску довелось терміново перервати робочий візит в Іран. Він виступив по телебаченню і радіо з терміновим зверненням до народу, у якому назвав протестувальників у Тімішоарі «групами хуліганів, які спровокували безлад, протидіючи законному судовому рішенню» і звинуватив спецслужби зарубіжних країн в організації та підтримці заворушень з метою дестабілізувати обстановку по всій Румунії, щоб «підірвати її незалежність, цілісність і суверенітет». Тим не менш, у черговій спробі залагодити ситуацію до Тімішоари були направлені прем'єр-міністр Костянтин Дескелеску і секретар ЦК РКП Еміль Бобу, але переконати протестувальників розійтись їм не вдалось.

21 грудня на Палацовій площі Бухареста за ініціативою мера міста Барбу Петреску був організований мітинг прихильників режиму, покликаний продемонструвати народну підтримку і засудити події в Тімішоарі. За свідченням учасників, вщерть заповнена площа практично мовчки стояла до появи близько полудня Чаушеску на балконі будинку ЦК РКП. Буквально на перших же вітальних фразах його освистали, голос генсека потонув у шумі і криках. Почулися вибухи петард. Налякані люди, вважаючи, що почалась стрілянина, стали поспіхом залишати площу, кидаючи прапори, транспаранти і портрети вождя. Заспокоїти натовп і виступити Чаушеску так і не вдалось. Він був змушений провести ніч в урядовій будівлі, остерігаючись великих груп протестувальників, що стали збиратись у центрі міста, скандуючи «Геть диктатора!», «Геть комунізм!», «Свобода!».

Пізно ввечері Чаушеску провів нараду, на якій поставив завдання у найкоротші терміни дати раду безладу у столиці, й 22 грудня 1989 року о 12-06 разом з дружиною, двома близькими соратниками і двома агентами Секурітате вертольотом вилетів у президентську резиденцію в Снагов, що за 40 км від Бухареста.

Надвечір столичне радіо повідомило про самогубство міністра оборони Васіле Міля, на якого режим покладав відповідальність за нездатність придушити демонстрації. Чутки, що Міля був убитий за відданий ним наказ відвести війська від міст і заборону стріляти в мирне населення, переконали частину армійського генералітету перейти на бік протестувальників. Надвечір мітингарі разом з військовими підрозділами захопили столичний телецентр, звідки колишній член ЦК РКП з питань пропаганди Йон Ілієску повідомив про перемогу революції і створення Фронту національного порятунку (ФНП), який перебирає на себе владу у столиці.

У ніч проти 23 грудня по всій країні почались зіткнення з 70-тисячною Секурітате, яка відкрито виступила проти армії і мирних громадян, — її співробітники з балконів і дахів розстрілювали мирних людей, з гармат і гаубиць руйнували лікарні і громадські місця, отруювали питну воду у водопроводах. Чутки повідомляли, що лише в Тімішоарі від її рук загинуло 12 тисяч чоловік. Несподівано для багатьох наступного дня керівник Секурітате генерал Юліан Влад за погодженням з начальником генштабу генералом Штефаном Гуше віддав підлеглим наказ «стати на службу країні і народу». Однак сутички з агентами спецслужби не вщухали.

Того ж 24 грудня за наказом кілька днів перед тим призначеного міністром оборони генерала Віктора Стенкулеску поблизу Тирговіште було затримано Ніколає та Єлену Чаушеску, які, полишені соратниками і агентами безпеки, так і не зуміли дістатись президентської резиденції.

Наступного дня надзвичайний воєнний трибунал під головуванням полковника юстиції Джику Попа у штабі воєнного гарнізону в Тирговіште поспіхом провів тригодинне судове засідання і виніс подружжю Чаушеску смертний вирок «за особливо тяжкі злочини проти народу». Їх було визнано винними у збройному виступі проти народу і держави, руйнуванні національної економіки (переведенні на особисті рахунки в банках Європи 2 млрд доларів) та державних іститутів влади і геноциді власного народу (смерті 60 тисяч чоловік).

Попри те, що обвинуваченим було надано 10 днів для подання апеляції, вирок був негайно приведений до виконання: близько 14:50 25 грудня 1989 року Ніколає і Єлена Чаушеску були розстріляні трьома добровольцями з батальйону десантників біля стіни місцевої казарми. Лише за кілька хвилин до страти вони зрозуміли, що це не операція прикриття і їм дійсно загрожує смертна кара. Останніми словами Ніколає Чаушеску були «Я не заслуговую…».

Все відбулось настільки швидко, що знімальна група навіть не встигла належним чином зафільмувати виконання вироку. Згодом поспіх проведення всіх процедур виконавці пояснювали нервозною обстановкою і небезпекою, що підрозділи Секурітате можуть звільнити подружжя Чаушеску.

Цього ж дня Ніколає і Єлену Чаушеску поховали на військовому кладовищі Генча в Бухаресті.

26 грудня в Бухаресті було створено тимчасовий уряд на чолі з Йоном Ілієску, який наступного дня скасував однопартійну систему.

Першою країною, яка привітала нове керівництво Румунії, став Радянський Союз.

Щоб зупинити сутички із агентами Секурітате, які все ще тривали країною, 28 грудня записаний на відео судовий процес над Ніколає та Єленою Чаушеску і зображення їх мертвих тіл показали по румунському телебаченню. Вони стали останніми зі страчених у Румунії: 7 січня 1990 року в країні було відмінено смертну кару.

Що було потім

У січні 1990 року в Бухаресті розпочався судовий процес над т. зв. «групою чотирьох» з числа найближчих соратників Ніколає Чаушеску — Емілем Бобу, Маніа Менеску, Йоном Дінке і Тудором Постельніку. У квітні вони були визнані винними у геноциді і вбивствах й засуджені до довічного ув'язнення, через три роки заміненого на 10-15-літнє тюремне ув'язнення. Жоден з них не відбув покарання до кінця завдяки умовно-достроковому звільненню за станом здоров'я.

У січні 1990 року архієпископ Бухарестський і Патріарх усієї Румунії Феоктист подав у відставку і приніс від свого імені і від імені очолюваної ним церкви каяття за співробітництво з комуністичним режимом. Відставка була відхилена синодом Румунської Православної Церкви.

За результатами перших посткомуністичних виборів у травні 1990 року ФНП отримав понад 70% парламентських мандатів, а його лідер Йон Ілієску — 85%, ставши другим президентом Румунії.

За результатами проведеного в 2007 році розслідування з'ясувалося, що наказ стріляти в демонстрантів в Тімішоарі віддав не Ніколає Чаушеску, а генерал Віктор Стенкулеску, який, правда, після призначення на посаду міністра оборони своєю бездіяльністю фактично дозволив армійським частинам перейти на бік повсталих. Наступного року Стенкулеску і перший постреволюційний міністр внутрішніх справ Міхай Кіцак були визнані винними у розстрілі демонстрантів у Тімішоарі в грудні 1989 року і засуджені до 15-літнього ув'язнення.

У 2010 році на прохання родичів тіла Ніколає та Єлени Чаушеску були ексгумовані для проведення експертизи ДНК, яка розвіяла міф, що в 1989 році були розстріляні і поховані двійники диктатора і його дружини. Жодних зарубіжних рахунків подружжя Чаушеску так і не було знайдено, а кількість жертв в ході грудневих подій склала близько тисячі осіб (а не інкримінованих їм 60 тисяч).

У 2019 році Військова прокуратура Румунії передала до суду справу про загибель кількох тисяч людей під час революції 1989 року, у якій колишній президент Йон Ілієску і ряд його соратників звинувачуються у свідомому створенні атмосферу хаосу і паніки, через яку вже після втечі Чаушеску з Бухареста країною кілька днів йшли зіткнення між цивільні особами і силовиками, що приймали одне одного за агентів Секурітате.

Друк 15
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 9 травня 2011, востаннє оновлено 16 грудня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі