Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Перші Нобелівські премії
Наука, освіта і технікаВолодимир Лук'янюк
10 грудня 1901 року в Стокгольмі і Крістіанії відбулось перше вручення нині чи не найпрестижніших міжнародних премій, заснованованих згідно заповіту шведського винахідника і підприємця Альфреда Нобеля. Її лауреатами стали поет Рене Сюллі-Прюдом, фізик Вільгельм Рентген, мікробіолог Еміль фон Берінг, хімік Якоб Вант-Гофф і Фредерік Пассі та Анрі Дюнан, відзначені за внесок у боротьбу за мир.На обкладинці: Нобелівська медаль
24562
Читати 9 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

У квітні 1888 року шведський хімік, винахідник і заможний підприємець Альфред Нобель з подивом прочитав про себе у французькій газеті замітку «Торговець смертю мертвий». Газетярі переплутали — в Каннах саме помер його старший брат Людвіг, теж знаний бізнесмен, однак автору 355 винаходів, найвідомішим з яких був динаміт, прийшлись не до смаку звинувачення у збагаченні на війнах і смертях людей, які завдяки йому «сьогодні помирають швидше, ніж учора».

Як вважається, саме це підштовхнуло Альфреда Нобеля подбати про те, щоб залишити по собі хорошу пам'ять для нащадків. Йому було лише 55, але ще з 1864 року, коли під час експериментів з нітрогліцерином від вибуху загинув його молодший брат Еміль, він склав заповіт. Його він неодноразово переписував, востаннє — 27 листопада 1895 року в Шведсько-норвезькому клубі в Парижі, майже за рік до своєї смерті 10 грудня 1896 року від крововиливу у мозок.

На подив багатьох, згідно із останньою волею Альфреда Нобеля, оголошеною 30 грудня у Стокгольмі, 94% своїх статків — 31,6 мільйонів шведських крон (близько 472 мільйонів доларів у цінах 2011 року) він заповів інвестиційному фонду, який належало створити для виплати з прибутків щорічних премій тим, хто приніс «найбільшу користь людству» у галузі фізики, хімії, фізіології чи медицини, літератури і зробив найбільше для «братства між народами, ліквідації чи скорочення постійних армій і поширення та втілення мирних ініціатив».

Через скепсис щодо достовірності заповіту і його оскарження родиною Нобеля він був набув чинності лише 26 квітня 1897 року, коли розпорядниками спадщини Альфреда Нобеля були затверджені його помічник в останні роки життя 27-літній інженер-хімік Рагнар Солман і його бізнес-партнер, спіробітництво з яким так і відбулось, 42-літній Рудольф Ліллеквіст.

Згідно з останнею волею Альфреда Нобеля лауреата премії з фізики і хімії мала визначати Шведська академія наук, з фізіології чи медицини — Каролінський інститут у Стокгольмі, з літератури — Шведська королівська академія, за внесок у боротьбу за мир — обраний парламентом Норвегії комітет із п'яти осіб. Усі вони вже до середини червня 1897 року дали згоду брати участь у визначенні кращих у своїх галузях діяльності.

Проте з організацією фонду виникла затримка.

«Виконавцями моїх заповідальних розпоряджень я призначаю пана Рагнара Солмана, мешканця міста Бофорс, Вермланд, та пана Рудольфа Ліллеквіста, що проживає у Стокгольмі, 31 Мальмскіллднадсгатан, та в Бенгтсфорсі поблизу Уддевала. Щоб компенсувати їхні зусилля та приділену увагу, я дарую містеру Рагнару Солману, який, мабуть, повинен буде присвятити найбільшу кількість часу цій справі, сто тисяч крон та містеру Рудольфу Ліллеквіста, п’ятдесят тисяч крон» — Альфред Бернгард Нобель, Париж, 27 листопада 1895 року

З труднощами залагодивши фінансові питання з родиною Нобеля і буквально фізично зібравши банками Європи акції, облігації та інші документи, які, щоб уникнути оподаткування, вони зареєстрованим багажем відправляли до Стокгольма, лише 29 червня 1900 року Солман і Ліллеквіст створили Нобелівську фундацію для управління активами свого довірителя. Вона визначила основні фінансові та організаційні засади присудження майбутньої премії, які були викладені у відповідному статуті, формально схваленому королем Швеції і Норвегії Оскаром II Бернадотом. Очолити наглядову раду Нобелівської фундації дав згоду прем'єр-міністр Швеції Ерік Бострем.

Робота з відбору перших номінантів на премію тривала до вересня 1901 року.

Раніше за інших визначився Нобелівський комітет миру, який затвердив кандидатури одного з ініціаторів створення Міжпарламентського союзу француза Фредеріка Пассі і, до невдоволення багатьох пацифістів, — засновника Міжнародного комітету Червоного Хреста швейцарця Анрі Дюнана. Номінантом з літератури, теж не безспірно, став французький поет Рене Сюллі-Прюдом на визнання поетичної композиції його творів, «яка свідчить про піднесений ідеалізм, мистецьку бездоганність та рідкісну комбінацію властивостей сердечності та розуму», з фізики — німець Вільгельм Рентген за відкриття X-променів, у галузі фізіології чи медицини — німецький мікробіолог Еміль фон Берінг, який розробив антитоксин для лікування дифтерії.

Найскладніше виявилось визначити гідного у галузі хімії, яка в останні десятиліття XIX століття переживали небувалий підйом: як тоді жартували, комітет більше часу витратив на визначення «хто і в якому порядку отримає премію», ніж на відбір кращих. З двадцяти кандидатур вибір зупинили на голландці Якобі Вант-Гоффі за визнання його «надзвичайних заслуг у відкритті законів хімічної динаміки і осмотичного тиску в розчинах».

У жовтні всі лауреати були затверджені, але офіційно оголошені — лише напередодні вручення премії, яке вперше відбулось у п'яту річницю смерті Альфреда Нобеля 10 грудня 1901 року в Королівські музичній академії в Стокгольмі. У спеціально прикрашеному з цієї нагоди концертному залі у задній частині сцени під гігантським лавровим вінком, обв'язаним синьо-золотою стрічкою, стояв великий обеліск з білим гіпсовим бюстом засновника премії, попереду нього — ще чотири обеліски з написами ФІЗИКА, ХІМІЯ, МЕДИЦИНА, ЛІТЕРАТУРА, прямо перед сценою — три крісла для членів королівської родини, позаду яких півколом стояли стільці для лауреатів.

Першим у зал увійшов Вільгельм Рентген, за ним, практично одночасно — Якоб Вант-Гофф і Еміль фон Берінг, останнім — французький посол, щоб отримати нагороду за свого земляка Рене Сюллі-Прюдома, який саме хворів. Останнім прибув крон-принц Густаф з братами, який заміщав свого батька короля Оскара, змушеного у цей складний для новезько-шведських стосунків час бути на Нобелівській церемонії у Крістіанії (нині Осло), де вручались премії за внесок у справу миру.

Коли королівська сім'я зайняла свої місця, оркест зіграв фестивальну увертюру Людвіга Нормана, після чого слово мали голова наглядової ради Нобелівської фундації прем'єр-міністр Швеції Ерік Бострем і постійний секретар Шведської академії поет Карл аф Вірстен, який завершив виступ декламування свого вірша, спеціально написаного з нагоди події. Нарешті розпочалося офіційне оголошення лауреатів, кожного з яких представляв експерт у відповідній галузі, після чого крон-принц вручав диплом і золоту медаль.

Церемонія завершилась маршем Августа Седермана, після чого королівська родина, лауреати і почесні гості перейшли до розташованого поблизу готелю «Гранд», де відбувся урочистий банкет.

Від часу присудження перших Нобелівських премій і до 2005 року включно її лауреатами стали 755 осіб (34 жінки та 721 чоловік) і 18 організацій. Жінки двічі здобували нагороду в галузі фізики (1903, 1963), тричі — хімії (1911, 1935, 1964), 7 разів — медицини, 10 — літератури, 12 — миру. Досі наймолодшим нобелянтом є Вільям Лоренс Брегг, який у 25 років отримав премію з фізики (разом з батьком, 1915). За всю історію існування Нобелівської премії від неї відмовились 6 лауреатів — німці Ріхард Кун (хімія, 1938), Адольф Бутенандт (хімія, 1939), Ґергард Домаґ (медицина, 1939), радянський поет Борис Пастернак (література, 1958), француз Жан-Поль Сартр (література, 1964) і в'єнамець Ле Дих Тхо (премія миру, 1973).

Двічі лауреатами Нобелівської премії ставали Марія Склодовська-Кюрі (1903 — з фізики та 1911 рік — з хімії), Лайнус Полінг (1954 — з хімії, 1962 — премія миру), Джон Бардін (1956 та 1972 — з фізики), Фредерик Сенгер (1958 та 1980 — з хімії); Міжнародний комітет Червоного Хреста отримував премію тричі, Комісія ООН з біженців — двічі.

Друк 7
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 17 вересня 2011. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі


понад

20 ТИСЯЧ СЛІВ

чужомовного походження