Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
reorder
Нова стаття
Початок більшовицької українізації
29 листопада 1919 року пленум ЦК РКП(б) ухвалив резолюцію «Про Радянську владу на Україні», якою було внесено вагомі корективи у національну і земельну політику. Утверджений резолюцією перехід до українізації та формальне визнання права України на незалежність заклали основи тій політиці більшовиків, яка в епоху творення національних держав змогла надовго подовжити існування централізованої імперії.
На обкладинці: Фрагмент статуї Леніна, розмальованої в кольори українського прапора, смт. Велика Новосілка Донецької області, 19 лютого 2015 року © Вадим Гірда/AP Photo
6436
Політика
Геннадій Єфіменко
Врахування національного чинника і, зокрема, утворення 28 листопада 1918 року Тимчасового робітниче-селянського уряду України, сприяло швидкому опануванню більшовиками на початку наступного року більшої частини України. На хвилі успіху вони вирішили одразу перейти до комуністичного будівництва, серед характерних рис якого було нігілістичне ставлення до української мови та культури. Один із керівників КП(б)У Яків Яковлєв (Епштейн) зазначав у грудні на VIIІ конференції РКП(б): «Зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало».
Лише презирством справа не обмежилася — серед компартійно-радянської номенклатури УСРР була поширена думка про українську мову як «контрреволюційну». В результаті, як зауважив Микола Скрипник, було ухвалено «щось із 200 розпоряджень […] про заборону вживання української мови». Серед них, приміром, наказ наркома пошти і телеграфу Іннокентія Халепського про використання виключно російської мови при надсиланні кореспонденції.
Такі дії стали могутнім каталізатором антибільшовицького повстанського руху, який був зумовлений також земельною (не відбулося обіцяного більшовиками перерозподілу землі) та продовольчою (введення продрозкладки) складовими комуністичного будівництва, нехтуванням місцевого управління та намаганням приєднати УСРР до Росії. Християн Раковський, у недавньому минулому голова Раднаркому УСРР, у переданих Володимиру Леніну 19 листопада 1919 року «тезах з українського питання» визнавав: «Лозунг "самостійної української держави" став знову популярним і під ним пройшла уся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух».
Ситуація ускладнювалася тим, що навіть серед членів КП(б)У було чимало незадоволених згаданою Раковським «русифікаторською політикою» та спробами звести нанівець українську радянську державність. Після вимушеної евакуації з України такі діячі зосередилися навколо Української комуністичної організації (УКО) при Московському комітеті (МК) РКП(б). Вони відстоювали державні та культурні права УСРР, готували агітаційні листівки, які друкували українською мовою, писали звернення до ЦК РКП(б). Їх не задовольняли національно-нігілістичні директиви ЦК КП(б)У, які вони жорстко критикували і через це навіть відмовлялися від відрядження до України. Згодом таких діячів було означено «групою Попова» — за прізвищем Павла Попова, який після приїзду наприкінці жовтня з України написав доповідну записку до ЦК РКП(б), що й стала по суті програмним документом критично налаштованих до лінії ЦК членів КП(б)У. Християн Раковський означав учасників групи як «українських шовіністів», але був змушений враховувати їхню позицію.
Окрім «групи Попова» дії радянської влади в «українському питанні» критично оцінювали також і боротьбисти, закордонне бюро яких діяло у Москві. Сили їх аргументам додавав той факт, що діяльність боротьбистів у денікінському підпіллі була успішнішою за більшовицьку. Тому, коли постало питання як бути з Україною після близької перемоги над денікінцями, Кремль був вимушений враховувати названі обставини.
14 листопада 1919 року політбюро ЦК РКП(б) вирішило «Влаштувати на початку майбутнього тижня об'єднане засідання політ. і оргбюро з доповідачами від трьох течій, доручивши тов. Крестінському запросити як таких тт. Попова, Раковського і Дробніса. Якщо останній не цілком стоїть на позиції повного злиття з Росією, то після обговорення питання з Семеном Шварцем запросити більш визначеного представника цієї позиції».
«Вести прогресивну національну політику: дати українську школу, дати українську пресу, нещадно вигонити пихате відношення до української мови в Університеті, як й в армії… Зробити українську мову потужним провідником комуністичних ідей» - Лев Троцький, чорнові записи, листопад 1919 року
У засіданні, яке відбулося 20 листопада, взяла участь низка відповідальних працівників з України. Замість промови присутнього Якова Дробніса, що дійсно не стояв «на позиції повного злиття», були заслухані висновки з написаного 1 листопада Дмитром Мануїльським «Листа до партії», який він хотів опублікувати у «Правді». Про злиття, втім, як і про національно-культурну складову, у листі Мануїльського не йшлося, натомість увага концентрувалася на необхідності розшарування українського села. Для цього, вважав Мануїльський, потрібно «опростити» та «омужичити» місцевий радянський апарат, позбувшись «жвавих молодих людей з "попутників", яких в нашу партію гнала жадоба зайняти керівні комісарські посади». Бо саме через відірваність владного апарату від села та через згаданих «попутників», на думку Мануїльського, і відбулося «повстання Українського більшовика проти Українського комуніста», як він означив сутність українського повстанства у 1919 році. Він підкреслив: «Всюди червоною ниткою проходила через свідомість безпорадної селянсько-повстанської маси думка про необхідність почистити Радянські установі від буржуазії і євреїв».
Доповіді були вислухані, відбулося обговорення, але стенограми не збереглося — деякі питання були надто вибухонебезпечні. «Для додаткового обговорення і прийняття остаточного рішення» було вирішено зібратися наступного дня самим вже лише членам політбюро.
До цього засідання Володимир Ленін підготував «Проект тез ЦК РКП(б) про політику на Україні» з дев'яти пунктів. У першому з них і, як з'ясувалося, засадничому для утвердження більшовиків в Україні, наголошувалося: «Величайшая осторожность в отношении к националистским традициям, строжайшее соблюдение равенства украинского языка и культуры, обязательство изучать украинский язык для всех должностных лиц и т.д. и т.п.». Кілька тез стосувались потреби розшарування села та зміни підходів у формуванні кадрів. Серед них і пункт 7-й: «Евреев и горожан на Украине взять в ежовые рукавицы, не пуская в органы власти (разве в ничтожном %, в особо исключительных случаях под. класс[овый] контроль». І тут же уточнення: «Выразиться прилично: еврейскую м[елкую] б[уржуазию]». В інших пунктах йшлося також про потребу «тимчасового блоку» з боротьбистами та пропаганду злиття УСРР з РСФРР при декларативному визнанні права на самостійність.
Політбюро взяло за основу ленінські тези, внісши певні корективи в зміст деяких пунктів. Зокрема, перший було вирішено «прийняти», а сьомий — «прийняти у зміненому вигляді». Редакційну підготовку доручили комісії у складі Льва Каменєва, Льва Троцького та Християна Раковського. У ході підготовки тексту Каменєва замінив Микола Бухарін і тому ухвала Пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 року, звучала вже так: «Затвердити резолюцію про радянську владу на Україні в редакції т.т. Бухаріна, Раковського, Троцького».
Сторінка з першим офіційним перекладом резолюції «Про Радянську владу на Україні» з російської на українську © Бюллетень Секретаріяту Центрального Комітету Коммуністичної Партії (більшовиків) України. Ч. 5, Нагальний випуск, 15 студня 1919 року
Сторінка з першим офіційним перекладом резолюції «Про Радянську владу на Україні» з російської на українську © Бюллетень Секретаріяту Центрального Комітету Коммуністичної Партії (більшовиків) України. Ч. 5, Нагальний випуск, 15 студня 1919 року
Перший пункт ленінського проекту тез у цій резолюції перетворився на четвертий і в ньому наголошувалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом віків придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури […] Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою».
По суті це було перше офіційне рішення Кремля, де визнавалася відмінність української мови від російської та їхня рівноправність. Враховуючи той факт, що ще у березні 1919 року Ленін сумнівався в українській мові як масовому явищі, поворот був кардинальний.
Загалом рішення було ухвалене в дусі ленінського проекту.
Зокрема, йшлося про обмеження продрозкладки, про реальний перерозподіл поміщицьких земель, про «зважання на інтереси навколишнього селянства» при створенні радянських господарств. Також зауважувалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Однак про проблему «єврейської дрібної буржуазії», і тим більше про євреїв у органах влади у резолюції не зазначалося. Натомість на VIII Всеросійській конференції РКП(б), що пройшла 2-4 грудня 1919 року, у промові, точний зміст якої до цього часу дослідникам невідомий, Ленін згадав про «єврейське» питання саме у тому дусі, у якому писав у «проект тез». В результаті, як згадував у листі до Леніна учасник конференції І.Лапідус, «ЦК зробив відповідні висновки та видав секретний циркуляр про те, щоб установи утримувалися від надсилання євреїв на Україну». Тобто згадана у проекті тез засада втілювалася непублічно.
Крутий поворот у бік українізації, який за умовчанням розумівся як негативна оцінка попереднього курсу, викликав незадоволення значної частини тогочасної верхівки КП(б)У. 30 листопада на зібранні керівництва КП(б)У з відповідальними працівниками було вирішено «Вказати на занадто сильне випинання національного питання в декларації-резолюції ЦК РКП… Визнати постановку українського питання на Всеросійській конференції не потрібною».
«В такій формі азбучні істини можна втокмачувати лише вельми важким на розум людям, та ще й при тому зовсім не знайомим зі станом справ на Україні. Виходить оригінальне становище: я, українець, що цілком серйозно впевнений в тому, що в найближчому майбутньому, з пробудженням свідомого життя широких мас селянства, українська мова не лише в Галичині, але і в Придніпров'ї має розвинутися в справжню літературну і культурну мову і стати фактично панівною в країні з тридцятип'ятимільйонним населенням, зараз вимушений говорити товаришам, із котрих деякі ще вчора /а можливо і сьогодні/, щоправда, в приватних розмовах, говорили про "телячу мову", вимушений казати — легше на поворотах» - Володимир Затонський. З листа до ЦК РКП(б) від 1 грудня 1919 року
Незважаючи на спротив цьому рішенню з боку керівництва КП(б)У, вона вже 2 грудня була опублікована в «Известиях ЦК РКП(б)» та після бурхливого обговорення затверджена без змін на партійній конференції і почала втілюватися в життя.
Українську мову почали впроваджувати у державному будівництві, в системі наркомату шляхів сполучення, у мережі військових установ в Україні. Законодавчо це було оформлено у лютому 1920 року щойно відновленою президією ВУЦВК, яка ухвалила декрет «Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоросійською». У ньому відзначалося, що дія декрету розповсюджується на всі громадянські та військові установи, а за відмову або ухилення від прийому справ на будь-якій з двох мов «винні будуть притягатися зі всією суворістю військовореволюційного часу». Центральна комуністична преса розмістила статті з поясненням державного статусу української мови та її «не петлюрівського» характеру, українців стали більше залучати до місцевого управління.
Перехід до українізації допоміг Кремлю посилити вплив на українське суспільство та домогтися самоліквідації своїх справді небезпечних супротивників — Української комуністичної партії (боротьбистів). Мало того, наступного року це значною мірою сприяло перемозі над об'єднаними українсько-польськими загонами.
У 1920 році значна частина відомих українських діячів еміграції у цій війні стала на бік радянської влади саме через резолюцію «Про Радянську владу на Україні», яка увела їх в оману тією ж згаданою вище проукраїнською радикальністю, що відлякувала частину керівництва КП(б)У. Зокрема, Володимир Винниченко підкреслював: «В цій резолюції російські комуністи стали вже на ґрунт не тільки прінціпіального, але й реального, фактичного визнання ваги національного питання. Ця резолюція є вже не голе "самоозначення", а втілення тяжкого досвіду в конкретні виводи».
Під час обговорення на партійній конференції більшість її учасників розглядали поворот у національно-культурній царині як «поступку» українській стихії, яку, зрозуміло, згодом можна буде відмінити. Але склалося інакше: позитивний досвід від втілення резолюції в життя став вагомим аргументом для продовження цього курсу. Щоправда, частина керівництва УСРР намагалася його ревізувати у 1921-22 роках, але їй цього не вдалося, в тому числі і через аргумент, що українізаційний курс був запроваджений рішенням ЦК РКП(б), а, отже, лише Кремль має право його відмінити. Мало того, у жовтні 1922 року пленум ЦК КП(б)У підтвердив незмінність цього курсу. Позитивний досвід його втілення став однією із підстав запровадження у квітні 1923 року відповідної політики — вже під назвою «коренізація» — у межах усієї контрольованої більшовиками території, яка через три місяці була об'єднана в Радянський Союз.
Геннадій Єфіменко © спеціально для «Цей день в історії», 28 листопада 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

keyboard_arrow_left28 листопада
30 листопадаkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward