Дострокове переривання вагітності в Російській імперії каралося кримінально й засуджувалося Російською православною церквою та громадською думкою. Після приходу до влади російські більшовики оголосили аборти соціальним злом та «пережитком капіталізму» й у сподіванні, що матеріальні умови в країні комунізму стануть сприятливими для матерів, а держава візьме на себе турботу про виховання дітей 18 листопада 1920 року першими у світ їх легалізували. Узятий ними курс на побудову соціально справедливого суспільства призвів до суттєвих новацій у гендерній та сімейній політиці. Жінкам було дозволено залишати дівоче прізвище у шлюбі, вони освоювали найрізноманітніші професії, брали активну участь у громадському житті. Процедура розлучення була максимально спрощена, фактичний шлюб прирівнювався до юридичного, а деякі комуністично-комсомольські теоретики задумалися про цілковите скасування інституту сім'ї.
На фоні емансипації жінок кількість абортів у країні зросла за рахунок їх детінізації, натомість темпи природного приросту населення очікувань не виправдали, підважуючи гучні заяви про аборти як жіночу безвихідь у «антагоністичному капіталістичному суспільстві». Хоча у 1926 році держава заборонила здійснювати аборт жінці, вагітній уперше, а через чотири роки зробила процедуру платною, усе ж репродуктивна політика цього періоду мала демократичний характер.
Лібералізм держави у питанні контролю за народжуваністю закінчився 27 червня 1936 року, коли Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів СРСР ухвалили постанову «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги великосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів та деякі інші зміни в законодавстві про розлучення», яка упродовж наступних майже двох десятиліть визначала репродуктивну поведінку населення.
Перша стаття постанови забороняла аборти, залишаючи лише медичні показання підставами для легальної операції. Жінці, яка все ж наважилася на нелегальне переривання вагітності, загрожував громадський осуд за перший випадок або штраф близько 300 рублів за наступні. Фаховим лікарям або ж аматорам, які провели нелегальну операцію, загрожувало кількарічне ув'язнення. Хоча заборона пояснювалася «встановленою шкодою абортів» та «численними заявами трудящих жінок», причини полягали у спробі влади зупинити демографічний спад, спричинений, зокрема, емансипацією жінок. Гендерне рівноправ'я обернулося для них «подвійним навантаженням» — участю у суспільному житті та праці на виробництві нарівні з чоловіками й водночас відповідальністю за сімейний побут і виховання дітей. У підмсумку постраждали саме материнські обов'язки, тим більше, що соціальною інфраструктурою для виховання дітей СРСР похвалитися не міг.
Обмежуючи жіночу свободу вибору, з іншого боку влада демонструвала прагнення захистити матір соціально — постанова підвищувала рівень грошових виплат на утримання дітей, збільшувала розмір аліментів та встановлювала кримінальну відповідальність за порушення трудових прав вагітних. Передбачалося суттєве розширення мережі ясел і дитячих садків, збільшення кількості лікарняних ліжок. Сприяти матеріальному добробуту матері мало також ускладнення процедури розлучення.
Після нетривалого зростання рівня народжуваності ефект від заборони вичерпався. Відсутність контрацепції перетворювала дострокове штучне переривання вагітності на єдиний метод контролю народжуваності. Нелегальні аборти, попри загрозу кримінального покарання, не зникли як явище. Прагнучи позбутися небажаної вагітності жінки у відчаї вдавалися до варварських прийомів самоабортів, які часто оберталися каліцтвом або й коштували їм життя. Наприкінці 1930-х років зросла кількість дітогубств.
Не маючи можливості забезпечити належну підтримку материнству на державному рівні, держава цей обов'язок цілковито поклала на сім'ю та застосувала фінансовий тиск на самотніх осіб шлюбного віку. 21 листопада 1941 року запроваджено податок на холостяків, одиноких і бездітних громадян СРСР. У 1944 році фактичний шлюб втратив рівність із юридичним, для розлучення потрібна була згода обох сторін, а за виховання 10 і більше дітей жінка винагороджувалася званням «Мати-героїня» та пільгами. Згодом держава посилила соціальний захист багатодітних та одиноких матерів, однак така підтримка була радше символічною.
Повоєнний період з суттєвим гендерним дисбалансом не був сприятливим для материнства. Обговорення матеріалів судової практики справ про аборти на колегії Міністерства юстиції СРСР 10 травня 1950 року засвідчило збільшення їх кількості. Так, у 1949 році порівняно з 1948-м кількість осіб, засуджених за проведення абортів, в країні зросла на 39%, за «самоаборти» — на 67%. При цьому відповідна постанова за результатами обговорення констатувала лібералізм суддів у питаннях як глибини вивчення обставин проведення абортів, так і суворості покарання.
У контексті післясталінської лібералізації радянської системи 5 серпня 1954 року кримінальна відповідальність скасовувалася для жінок, які вчинили самоаборт, завдяки указу Президії Верховної ради СРСР «Про відміну заборони абортів» від 23 листопада 1955 року переривання вагітності стало доступним усім жінкам. Неодмінними умовами для цього стали відсутність у них медичних протипоказань та оперування в медичних установах. Покарання за підпільні аборти залишалося незмінним. Прикриваючись прагненням зменшити шкоду здоров'ю жінок від нелегального аборту, фразами про зростання їхньої свідомості й культурного рівня, фактично держава визнала своє безсилля побороти нелегальне переривання вагітності.
Якщо легалізація абортів у 1920 році була іміджевим кроком нової влади, що перебувала в соціальних ілюзіях, заборона абортів у 1936 році була адміністративно-репресивним кроком унаслідок розчарування репродуктивною поведінкою населення, то легалізація у 1955 році засвідчила перехід влади до заохочувально-стимулюючої політики щодо народжуваності. Указом 28 березня 1956 року відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами збільшилася з 63 до 112 календарних днів зі збереженням заробітної плати, а у 1964 році право на таку відпустку отримали й колгоспниці. Підтримувати матір матеріально мали регулярні державні виплати, захищати її здоров'я мусила контрацепція, випуск якої збільшився.
Подальші заходи з охорони материнства та поліпшення соціального захисту жінок, утім, не призвели до суттєвого зростання рівня народжуваності. У період «застою» кількість абортів не зменшувалася. Якщо в 1965 році в УРСР за направленням на аборт звернулося 132 тис., то в 1969-му — 1 млн 219 тис., а в 1985-му — 1 млн 136 тис. жінок. Близько ста тисяч жінок у цей час позбулися плоду в підпільних умовах, а республіка входила у трійку радянських «лідерів» за кількістю абортів. «Подвійне навантаження» на плечах жінок залишалося, а соціальна інфраструктура країни не відповідала потребам.
Коментарі
Дивіться також
• Боротьба з неробами в Україні, 1961
• Повна паспортизація громадян СРСР, 1974