Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
menu
Славна революція
ОсобистостіВолодимир Лук'янюк
На запрошення протестантської знаті і духовенства 15 листопада 1688 року війська шттатгальтера Нідерландів Вільгельма III Оранськогого висадились у Девонширі. Це стало початком Славної революції, в ході якої зраджений найближчим оточенням король Яків II Стюарт був позбавлений парламентом влади, ставши останнім монархом-католиком на престолі Англії.На обкладинці: Ніколя де Ларжильєр «Портрет Якова II Англійського», бл. 1686 року © Національний морський музей, Лондон
26103
Читати 15 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

По смерті у лютому 1685 року короля Карла II Стюарта на трон Англії, Шотландії і Ірландії вступив його молодший брат . Влітку він придушив повстання свого племінника (позашлюбного сина Карла II) герцога Монмутського, запеклого опонента католицизму, і його союзника у Шотландії Арчибальда Кемпбела, 9-ого графа Аргайла, що дало привід жорстоко розправитись з кількома сотнями протестантів по всій країні. Яків II вітав скасування Людовиком XIV Нантського едикту, що позбавляло протестантів Франції релігійних, майнових і громадянських прав, й сам за прикладом французького короля розпочав формування абсолютної влади.

Не знайшовши підтримки своїм радикальним намірам, вже у листопаді Яків II розпуспустив парламент, який, зазнавши невдачі у створенні власної «королівської партії», більше не скликав. 12 лютого 1687 року в Шоландії і 4 квітня того ж року в Англії він видав «Декларацію про релігійну терпимість», якою анулював кримінальне переслідування релігійних меншин. Хоча декларація стосувалась і т. зв. дисидентів, протестантів, що відокремились від материнських церков, політика «релігійної терпимості» протестантською більшістю була сприйнята як спроба розширення впливу католиків. Не менше обурення викликала створена без згоди парламенту постійна, добре озброєна армія, набрана, в основному, з ірландських католиків. За два роки її чисельність зросла до 34 тисяч й, дислокована у Ханслоу, недалеко від Лондона, вона розглядалась як загроза нелояльній королю столиці. У поєднанні із запровадженням принципу підкорення виключно «суверенній владі монарха, вищій і абсолютній», масове звільнення незгідних з королівською політикою суддів та службовців і управління без скликання парламенту були розцінені англійською знаттю як зазіхання на їх основоположні громадянські права, гарантовані «Великою хартією вольностей».

У квітні 1688 року Яків II видав «Декларацію про віротерпимість», якою фактично скасував «», що відкрило католикам доступ до вищих державних посад. Подану в знак протесту петицію сімох англіканських єпископів на чолі з Вільямом Санкрофтом, архієпископом Кентерберійським, король сприйняв як заколот, підписанти були заарештовані за звинуваченям у «крамольному наклепі» на верховну владу, кримінальному на той час злочині. Суд їх виправдав, однак невдоволення прокатолицькою політикою короля назрівало дедалі більше.

Деякий час опоненти Якова II сподівалися на смерть вже немолодого короля, після чого трон зайняла б його дочка-протестантка Марія, одружена з правителем Нідерландів Вільгельмом III Оранським. Ці надії підживлювались хворобливим і депресивним станом королеви Марії Моденської, яка вже кілька років не могла прийти до тями після смерті малолітніх дітей. Її стан був настільки важкий, що вже почалось дипломатичне листування з пошуку кандидатури нової королеви, але несподівано для всіх у червні 1688 року у 55-річного Якова II народився син Джеймс Френсіс Едвард. Поява спадкоємця престолу, що загрожувало воцарінням в Англії католицької династії, стала поштовхом до перевороту: 10 липня група з семи дворян — Чарльз Талбот, граф Шрусбері, Вільям Кавендіш, граф Девоншира, Томас Осборн, граф Денбі, віконт Річард Ламлі, єпископ Лондона Генрі Комптон, сер Едвард Рассел і сер Генрі Сідней — написала лист Вільгельму Оранському, закликаючи його з військом прибути в Англію, де його підтримають «дев'ятнадцять з двадцяти дворян,.. незадоволених нинішнім урядом».

Вільям Візінг «Марія Моденська», бл. 1685 року © Національна портретна галерея, Лондон
Вільям Візінг «Марія Моденська», бл. 1685 року © Національна портретна галерея, Лондон

Вільгельм III, стурбований зближенням католицької Франції та Англії, а також зусиллями Якова II в розбудові англійського флоту, негайно через дипломатів і таємних агентів, відправлених до Англії, розпочав пропагандистську кампанію: у численних брошурах Вільгельм Оранський поставав як справжній , але без таких пороків, як католицизм, абсолютизм і розпуста. На позику єврейського банкіра Франсиско Суассо і папи Інокентія XI, заклятого ворога Людовика XIV, у Німеччині було найнято майже 14-тисячне військо, щоб змінити у прикордонних фортецях голландське, котре перейшло під команду прусського генерала Фрідріха фон Шомберга, збудовано 21 військовий корабель і переозброєно флот загальною чисельністю 9 тисяч чоловік.

Така масштабна підготовка до війни не лишилась поза увагою ні Англії, ні Франції. 9 вересня Вільгельм Оранський і Генеральні штати (парламент Нідерландів) отримали листи від французького короля, якими він застеріг від агресії проти Англії і радив не втручатись у напружені франко-німецькі справи. Щоб продемонструвати серйозність своїх попереджень, 22 вересня за наказом Людовика XIV було заарештовано всі нідерландські кораблі, загалом десь біля сотні, що стояли у французьких портах. Зі свого боку Яків II уже вкотре запевнив Генеральні штати про відсутність будь-якого таємного англо-французького альянсу й агресивних намірів щодо Нідерландів.

Однак дії англійського і французького королів мали зворотній ефект: 26 вересня за інтервенцію в Англію на таємній нараді висловилась міська рада Амстердама, а 28 вересня, на наступний день після того, як французькі війська перейшли Рейн, розпочавши війну зі Священною Римською імперією за Пфальцське курфюрство, — парламент Голландії, найбільшої нідерландської провінції. Це прискорило підготовку до «упереджувальної війни», яка «змусить англійського короля налагодити хороші і корисні відносини»: Вільгельм Оранський публічно запевняв, що «не має наміру усувати короля [Якова II] з трону і ставати господарем Англії». По завершенні усіх приготувань, 8 жовтня Генеральні штати відкрито оголосили війну Англії, й через два дні Вільгельм Оранський виступив з т. зв. Гаазькою декларацією, у якій запевнив, що його єдина мета захистити протестантську релігію, відновити роботу вільного парламенту, очистити від католиків суди і перевірити законність дій Якова II, якого іменував не королем, а принцем Вельським.

Вільям Візінг «Вільгельм III Оранський», після 1680 року © Державний музей Нідерландів, Амстердам
Вільям Візінг «Вільгельм III Оранський», після 1680 року © Державний музей Нідерландів, Амстердам

Несприятлива погода затримала початок військової кампанії і лише 29 жовтня 1688 року 40-тисячне військо Вільгельма Оранського на 463 кораблях відпливло з Геллевутсльойса під загальною командою свого часу розжалуваного королем Яковом контр-адмірала Артура Герберта, який кілька місяців перед тим, переодягнувшись простим матросом, доправив до Гааги «Лист семи». Несподіваний шторм змусив Вільгельма повернутись з півдороги і нова спроба перетнути Ла-Манш була здійснена лише 11 листопада.

Яків II, ще з серпня знаючи про заплановану інтервенцію, належним чином підготуватись до відбиття агресії не встиг, таємно сподіваючись, що Нідерланди почнуть війну з нападу на Францію. Наявних у нього близько тридцяти кораблів виявилось очевидно недостатньо, щоб стримати армаду Вільгельма Оранського, який на галіоті «Бріль» під гаслом «За свободу і про[тестантську] релігію» безперешкодно перетнув Ла-Манш і 15 листопада 1688 року висадився на англійський берег біля містечка Торбей у Девонширі. Така віддаленість від Лондона була невипадковою. Вільгельм сподівався на обіцяну його прибічниками підтримку, проте навіть після взяття без бою Ексетера і Плімута ніде, окрім Йоркшира, лояльність йому виказана не була — більшість регіонів пасивно чекала на результат його протистояння з Яковом II, якого також демонстративно не підтримувала.

Остерігаючись можливих внутрішніх ускладнень і заворушень, Яків II відмовився від допомоги французьких експедиційних підрозділів і 19 листопада прибув до Солсбері, де зібралось 19-тисячне військо. Проте на вірність офіцерства надії було мало — вже наступного дня, після звістки про першу сутичку між англо-голандськими розвідувальними підрозділами під Вінкантоном у графстві Сомерсет, багато з командирів дезертирувало. 24 листопада проти Якова II відкрито виступив його близький соратник генерал Джон Черчілль, граф Марльборо, ще через два дні — молодша дочка . Це паралізувало волю Якова, який відмовився від подальшої боротьби і, побоюючись, що подальший опір лише погіршить його майбутню долю, 8 грудня наказав розпустити армію. У ніч проти 10 грудня він викинув у Темзу Велику печатку, без якої не можна було ні скликати парламент, ні затвердити хоча б якийсь державний документ, і спробував з дружиною втекти до Франції, але 11 грудня був затриманий рибалками на острові Шеппі в Кенті.

Готфрід Кнеллер «Джон Черчілль, 1-й герцог Марльборо», до 1700 року © Національна портретна галерея, Лондон
Готфрід Кнеллер «Джон Черчілль, 1-й герцог Марльборо», до 1700 року © Національна портретна галерея, Лондон

Того ж дня 27 кліриків і дворян утворили Тимчасовий уряд, який закликав Якова повернутись у столицю і порозумітись зі своїм зятем, який 17 грудня з військом вступив у Лондон, де був радо зустрітий містянами. Проте наміру вести переговори з англійським королем нідерландський штатгальтер не мав і спроб зустрітися з ним віч-на-віч уникав. Щоб не бути звинуваченим у порушенні своєї обіцянки не усувати Якова II з престолу, він дав наказ не затримувати англійського короля при спробі знову залишити межі Англії. Розуміючи безвихідь ситуації і пам'ятаючи долю свого діда, що склав голову на ешафоті, 18 грудня Яків II знову залишив Лондон, дістався Рочестера, звідки через п'ять днів з дружиною і сином відправився до Франції.

28 грудня Тимчасовий уряд оголосив про скликання на 22 січня 1689 року парламенту, який через відсутність короля було названо конвенцією (чи конвентом) парламентарів. Єдності щодо майбутнього держави не було: віги, що мали більшість у нижній палаті пропонували оголосити королем Вільгельма Оранського, торі виступали за проголошення королевою лише його дружини Марії, помірковані парламентарі — за проголошення монархами їх обох. Вільгельм у приватних розмовах з лідерами партій і фракцій давав зрозуміти, що на роль консорта не погодиться і з військом повернеться на батьківщину, залишивши Англію під загрозою повернення Якова II на штиках французької армії. Компроміс був знайдений 29 січня: палата громад висловилась за те, щоб вважати втечу Якова II «самоусуненням від влади» і перед тим як хтось займе «вакантний трон» слід означити «старовинні права і свободи» нації, які має захищати новий монарх, щоб убезпечитись від його сваволі «на майбутнє».

Джордж Севіль, 1-й маркіз Галіфакс © Національна портретна галерея, Лондон
Джордж Севіль, 1-й маркіз Галіфакс © Національна портретна галерея, Лондон

13 лютого 1689 року секретар Палати лордів зачитав «», після чого голова конвенту Джордж Севіль, 1-й маркіз Галіфакс, офіційно запросив Вільгельма III Оранського і його дружину Марію прийняти трон Англії. «Ми приймаємо те, що ви нам запропонували» — відповів Вільгельм Оранський, після чого разом з дружиною з урочистою процесією прослідував до палацу Вайтхол, де гартер Ордену підв'язки Томас Джордж проголосив їх королем і королевою Англії, Франції та Ірландії. Церемонія завершилась проповіддю єпископа Лондона Генрі Комптона. Він же 11 квітня у Вестмінстерському абатстві коронував Вільгельма Оранського і його дружину Марію, оскільки архієпископ Кентерберійський Вільям Санкрофт відмовився визнати усунення від влади Якова II законним. Цього ж дня про позбавлення Якова II престолу заявила конвенція шотландських парламентарів і запросила англійського короля і його дружину очолити країну.

11 травня 1689 року Вільгельм Оранський як Вільям II і Марія Стюарт як Марія II зійшли на престол Шотландії.

Пітер Лелі «Принцеса Марія Оранська», бл. 1677 року © Приватна колекція Петри Екклстоун, Лос-Анжелес
Пітер Лелі «Принцеса Марія Оранська», бл. 1677 року © Приватна колекція Петри Екклстоун, Лос-Анжелес

Опинившись у Франції, Яків II претензії на престол не полишив. Спираючись на підтримку Франції і лорда Ірландії Річарда Талбота, 1-го графа Тірконнелла, якому вдалось взяти під контроль практично весь острів (за виключенням міста Лондондеррі), 12 березня 1689 року він прибув в Ірландію з двотисячним загоном і був радо прийнятий у Дубліні. Через три місяці проти нього виступила англо-голландсько-німецька армія, підсилена французькими гугенотами, під особистою командою короля Вільяма III. На 300 кораблях вона висадилась біля Белфаста й 11 липня у битві на ріці Бойн, графство Міт, завдала ніщівної поразки якобітам. «Війна двох королів» завершилась через два дні вступом Вільяма III у Дублін, який Яків II здав без бою, і попри наявність достатніх сил для опору у жовтні знову перебрався до Франції, де й провів решту життя.

26 грудня 1689 року очолена Вільгельмом Оранським «Славна революція» завершилась затвердженням парламентом «Акту, що декларує права і свободи підданого і встановлює спадкування Корони», дотримуватись якого король пообіцяв ще у лютому, більш відомого як «», одного з перших у світі законів, що захищав особисті права громадянина.

Друк
Володимир Лук'янюк © спеціально для «Цей день в історії», 18 травня 2015. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Загибель Карла XII
Сьогодні
Загибель Карла XII
keyboard_arrow_left14 листопада
16 листопадаkeyboard_arrow_right
Сьогодні
Загибель Карла XII
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward