Після Термідоріанського перевороту 22 серпня 1795 року Національний конвент прийняв нову конституцію, яка запобігала диктатурі виконавчої влади, — Директорія, новий уряд з п'яти членів, один з яких щороку по жеребу змінювався, мав обмежені повноваження у вирішенні нагальних проблем Франції — війни з Першою коаліцією і економічно-фінансововою кризою. Гіперінфляція, перебої з продовольством і зубожіння населення, підігріті чутками про очікуване банкрутство держави, привели до активізації діяльності якобинців, які закликали до повалення Директорії і встановлення революційної диктатури. Їх змова була розкрита у вересні 1796 року, що привело до росту популярності роялістів, які перемогли на довиборах у парламент в березні-квітні 1797 року.
Отримавши більшість, роялісти анулювали закон, що зобов'язував аристократію і духовенство присягати на вірність Республіки і для дискредитації уряду обмежили фінансові повноваження Директорії. Занепокоєні посиленням роялістів, три директора заручившись підтримкою військових, зокрема генералів Луї Гоша і Наполеона Бонапарта, 4 вересня 1797 року здійснили переворот: в Парижі було оголошено воєнний стан і анульовано результати виборів в департаментах, які підтримали роялістів.
Правління Другої Директорії знову повернулось до методів терору — були відновлені воєнні трибунали, введена цензура, почалось переслідування духовенства і родової аристократії. Це знову посилило позиції якобинців, які здобули більшість мандатів в парламент на довиборах весною 1798 року. Недоліки конституції 1795 року дали можливість Директорії відмовити у затвердженні більшості новообраних депутатів, що остаточно підірвало до неї довіру, і на чергових перевиборах 1799 року парламент замінив всіх її членів.
Успіхи в Італійській кампанії 1796 року проти Австрії і перемоги над англійцями на Близькому Сході затьмарили безславне завершення Єгипетського походу і в Парижі Наполеон був зустрінутий як рятівник Республіки. Зазадалегідь розпущені чутки про перебільшену небезпеку чергового якобинського перевороту дали можливість змовникам переконати парламент призначити 18 брюмера VIII року Республіки (9 листопада 1799 року) Наполеона командуючим всіх воєнних частин у Парижі і перенести пленарні засідання у передмістя Сен-Клу, де наступного дня обидві палати парламенту були Наполеоном розігнані.
10 листопада під загрозою фізичної розправи була зібрана мінімально необхідна для кворуму кількість депутатів верхньої палати (Ради п'ятисот), які прийняли рішення про розпуск Директорії і передачі влади тимчасовому уряду, що складався з тьох консулів, і створення двох комісій із 25 депутатів у кожній, які негайно почали роботу над новою конституцією, котра була прийнята 24 грудня 1799 року і підтримана на загальнонаціональному плебісциті в січні-лютому наступного року.
Як перший консул, Наполеон Бонапарт отримав право призначати членів Державної ради і провести у Франції численні реформи в армії, цивільному законодавстві, освіті, адміністративному устрої і фінансовій системі країни. Він зумів закріпити основні громадянські завоювання Французької революції, залагодити конфлікт з католицькою церквою, розправитися з якобинцями, що поклало край революційній анарахії. Успішні реформи, економічна стабільність і переможне завершення війни з Другою коаліцією дали можливість Наполеону у 1802 році стати довічним консулом, а ще через два роки змінити конституцію, за якою він став імператором Франції.
Коментарі
Дивіться також
• Термідоріанський переворот, 1794
• Французька кампанія в Єгипті та Сирії, 1798
• Кодекс Наполеона, 1804
• Наполеон Бонапарт — імператор Франції, 1804
• Зречення Наполеона Бонапарта, 1814
• Правила життя Наполеона Бонапарта