Трагічна смерть 25 (15) травня 1591 року молодшого сина Івана IV Грозного царевича Дмитрія стала прологом до двадцятиліття політичної нестабільності у Московському царстві, відомому як Смута («Сум'яття»). Чотири роки голоду за правління Бориса Годунова привели до стихійних бунтів, які підживлювались чутками про чудесний порятунок царевича, й по смерті царя у 1605 році на престол зійшов перший із самозванців, відомих під іменем Лжедмитрій. Його ліберальна політика, релігійна та побутова терпимість, пропольська орієнтація і службове піднесення великої кількості «безрідних» викликали невдоволення багатьох консервативно налаштованих московських вельмож, й в результаті змови, очоленої князем Василем Шуйським, наступного року Лжедмитрій I був убитий.
Однак невдовзі з'явився новий претендент на престол — Лжедмитрій II, який 11 травня 1608 року розбив війська царя Василя IV Шуйського під Болховом (нині Орловська область РФ) і у підмосковному Тушино створив потужний укріплений табір, що став альтернативною столицею з власним боярським урядом, патріархом та 45-тисячним військом з польських найманців, запорозьких і донських козаків та «іншого люду».
У пошуку захисту від самозванця в лютому 1609 року Шуйський уклав т. зв. Виборзький трактат про союз зі Швецією. Це викликало крайнє невдоволення Речі Посполитої, і після першого ж шведського-польського зіткнення король Сигизмуд III оголосив Москві війну. 4 липня (27 червня за ст. ст.) 1610 року під Клушино (нині Смоленська область, РФ) армія польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського розбила московське-шведське військо брата Шуйського князя Дмитрія, і вже через місяць московські заколотники, які оголосили себе Земським собором, позбавили Василя IV Шуйського престолу, постригли у його ченці і ув'язнили у Чудівському монастирі Кремля.
Остерігаючись Лжедмитрія II, що стояв за кількадесят верст від столиці, частина московської знаті схилилась до визнання польської зверхності. 27 серпня 1610 року боярська делегація уклала зі Станіславом Жолкевським угоду про визнання 15-літнього польського королевича Владислава царем, і в ніч проти 21 вересня польські війська увійшли в Москву. Лжедмитрій II втратив підтримку, був змушений відступити на південь — спочатку до Калуги, потім — під Вороніж, поближче до козацьких околиць, де 21 (11) грудня 1610 року був убитий начальником своєї охорони хрещеним ногайцем Петром Урусовим.
Після придушення у березні наступного року антипольського виступу Прокопія Ляпунова і князя Дмитрія Трубецького, які зібрали ополчення з козаків і татар, Василя Шуйського і його братів Дмитрія та Івана (Пуговку) було відправлено бранцями до Варшави, де вони 29 жовтня 1611 року постали перед Варшавським сеймом і принесли присягу вірності Сигізмунду III як королю польському і його синові Владиславу як царю московському.
Однак Владислав до Москви, де вже карбувалась срібна монета з його зображенням, так і не прибув, відмовляючись перейти у православ'я. Тим часом Московським царством стали ширитись грамоти патріарха Гермогена із закликом піднятись «за святу справу, за православну віру». У Нижньому Новгороді на нього відгукнувся земський староста Кузьма Мінін, за чиєю ініціативою зібралось народне ополчення, очолити яке закликали князя Дмитрія Пожарського, на той час воєводи рязанського міста Зарайськ. На початку березня 1612 року Друге народне ополчення виступило з Нижнього Новгорода. У липні, після взяття Ярославля і Ростова, воно рушило до Москви, на околиці якої з'єдналось із частиною Першого ополчення Трубецького.
1 вересня (22 серпня за ст. ст.) військо Пожарського і Трубецького — десь зо вісім тисяч повстанців і до 3 тисяч донських козаків, зійшлось у битві з 6-тисячною армією польного гетьмана литовського Яна Ходкевича, який здійснив 130-кілометровий марш з-під Волокаламська, де була ставка Сигізмунда III, для зняття облоги польського гарнізону, що, закрившись у Кремлі, потерпав від голоду. Переправившись через Москва-ріку, першими в атаку пішли польські гусари й зім'яли лівий фланг супротивника. Їх підтримала піхота, проте прорвати укріплений табір Пожарського біля Арбатських воріт не змогла. Спроба польського гарнізону з Кремля ударом з флангу розрізати військо супротивника також не вдалась, і після семигодинного бою військо Ходкевича відступило на вихідні позиції до Поклонної гори.
Наступного дня поляки провели розвідку боєм на південь від Москви, де захопили Донський монастир, звідки 3 вересня здійснили ще одну спробу прорватись до Кремля. Наступ широким фронтом приніс успіх — вдалось взяти штурмом стіни Земляного гóрода. Проте значні втрати і брак піхоти завадили продовжити наступ. Коли ж супротивник перегрупувався і пішов у контратаку, польські війська позиції не втримали і були змушені відступити за земляні вали, втративши обоз і знамена.
Наранок армія Ходкевича відступила від Москви в напрямку Можайська.
1 листопада (22 жовтня) військо Пожарського і Трубецького взяло приступом Китай-город і обложило Кремль. Непосильний голод змусив випроводити за його стіни боярські родини, які в ньому ховались, остерігаючись розправи повсталих за свою прихильність до Лжедмитріїв і Сигізмунда III. Однак ситуацію обложених це не покращило, й, так і не дочекавшись підмоги, 5 листопада (26 жовтня) 1612 року польсько-литовський гарнізон, десь трохи більше тисячі жовнірів, на чолі з полковником Миколаєм Струсем капітулював.
У середині листопада князі Пожарський і Трубецькой розіслали грамоти, закликавши представників земель зібратись у Москві на Собор для виборів царя. Він почав свою роботу 16 січня 1612 року в Успенському соборі Кремля за участі 700 (за іншими даними — 1500) чоловік. Відхиливши кандидатури польского королевича Владислава, Карла Філіпа, герцога Седерманландського, колишньої цариці Марини Мнішек, вдови Лжедмитрія I, і представників знатних родин, чия репутація не видавалась бездоганною через їх діяльність в роки Смути, 3 березня (21 лютого) виборці зійшлись на кандидатурі 16-літнього Михайла Романова, вихідця з боярського роду, який по батьківській лінії доводився двоюрідним племінником Федору Іоановичу, останньому царю з московської гілки Рюриковичів.
У цей час батько новобраного царя Філарет, митрополит Ростовський, був у польському полоні, куди потрапив разом із Шуйським як один із сподвижників Лжедмитрія II. До Москви він повернувся 24 (14) червня 1619 року, був урочисто прийнятий сином і за його ініціативою вже через десять днів Єрусалимським патріархом Феофаном III був поставлений патріархом Московським і всієї Русі.
Позбавлений престолу, польський королевич Владислав навесні 1617 року розпочав похід на Москву. Захопивши значну частину західних і південих її володінь, столицю взяти все ж не зумів. Уклавши у грудні 1618 року з Михайлом Романовим тривале перемир'я, відоме як Деулінське, він зберіг за собою право титулуватись царем московським, від якого відмовився у 1634 році, вже після сходження на польський престол.
Коментарі
Дивіться також
• Присяга Шуйських королю Сигізмунду III, 1611
• Похід на Москву Владислава Вази, 1617
• Деулінське перемир'я, 1619