сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Нова стаття
Київський погром
2 листопада 1905 року влада Києва силами військових і поліції вдалась до рішучих заходів, щоб зупинити погром, який тривав третій день. «Він припинився лише тоді, - як писав сенатор-ревізор Євген Тургау, - коли всі, або майже всі єврейські магазини і безліч квартир були розгромлені і розграбовані». За цей час було вбито 47 і поранено 205 чоловік, а число потерпілих склало більше 7 тисяч родин.
На обкладинці: Маврицій Мінковський «Після погрому», бл. 1910 року © Єврейський музей, Нью-Йорк
2235
Кримінал
Михайло Гаухман
Київ початку ХХ століття мав для євреїв особливий правовий статус - він не входив до «смуги осілості» і лише окремі їх категорії мали право постійно в ньому мешкати, як-то купці першої і другої гільдії, особи з вищої освітою та студенти вузів, служилі в армії, цехові ремісники, а також члени їх родин та їхня хатня прислуга. За переписом 1897 року восьму частину населення Києва становили євреї - 31,8 тисяч із 247,7 тисяч киян. Привабливість життя у ньому та правові обмеження для євреїв призводили до того, що чимало з них жило у місті нелегально. Поліція постійно проводила облави в помешканнях євреїв й висилала тих, хто не мав т. зв. «права жительства». Відомості про арешти євреїв-«нелегалів» регулярно з'являлися на шпальтах щоденних газет.
Перший єврейський погром у Києві стався 7-9 травня (26-28 квітня за ст. стилем) 1881 року. Він був частиною «першої хвилі» насильства, яка прокотилися українськими та згодом польськими губерніями Російської імперії після вбивства революціонерами імператора Олександра ІІ 13 березня (1 березня за ст. стилем). В перші дні війська і поліція ніяк не намагалися зупинити погром, хоча солдати перебували на вулицях міста. Він був зупинений лише на третій день, як тільки військові (без наказу, який так і не отримали від командування Київського військового округу) почали стріляти у погромників. Але до того часу насилля проти євреїв вже поширилось з Києва на навколишні містечка і села.
«Загальний вигляд Подолу», листівка початку XX століття
«Загальний вигляд Подолу», листівка початку XX століття
У революційному 1905 році в Києві, як і в Одесі, єврейський погром, був складником «жовтневої хвилі» насильства, що майже одночасно охопила західні губернії Російської імперії після виходу «Маніфесту 17 жовтня» (30 жовтня за новим стилем) про «дарування» імператором Миколою ІІ громадських прав і свобод своїм підданим. У Києві дізналися про вихід маніфесту в ніч проти 31 жовтня (18 жовтня за ст. ст.). Зранку його надрукували щоденні газети. Близько опівдня в Київському політехнічному інституті (нині - Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського») та залізничних майстернях сформувалися революційні маніфестації. Великі натовпи під червоними прапорами збиралися на Думській площі та поблизу Київського університету. У міській думі та університеті відбулися революційні мітинги. Групи маніфестантів підходили до в'язниць і поліційних дільниць, вимагаючи звільнити політичних в'язнів та арештантів.
В роки Російської революції 1905-07 років переший єврейський погром відбувся 18-19 квітня в Мелітополі, наступний - 22 квітня в Сімферополі. Обидва були зупинені військами. Третій, один з найкривавіших, 23 квітня в Житомирі за чотири дні забрав життя близько 20 чоловік; приводом до нього стали чутки, що група євреїв стріляла в царський портрет, після чого носила велику фотографію барона Ротшильда і зі словами «ось наш цар!» змушувала зустрічних християн цілувати його, а хто відмовлявся, того нещадно била
Близько п'ятої години вечора 31 (18) жовтня на Хрещатику та Подолі почали збиратися групи містян, які звинувачували в безладі євреїв та «демократів». Біля сьомої на Олександрівській (нині - Контрактова) площі сформувалася «патріотична» маніфестація під державними прапорами і з портретами Миколи ІІ. Поблизу Хрещатика сталися сутички між «патріотами» та «революціонерами». Ввечері в межах Подільської та Либідьської поліційних дільниць учасники «патріотичної» маніфестації розпочали нападати на квартири та лавки, які належали євреям.
Наступного ранку, 1 листопада (19 жовтня за ст. ст.), на Софійській площі зібралася нова «патріотична» маніфестація. Молебень для маніфестантів служив митрополит Київський і Галицький Флавіан (Городецький). Він закликав дотримуватися порядку й після богослужіння розійтися по домівках. Однак його почули не всі. Маніфестація вирушила до університету, де її учасники почали нападати на євреїв і студентів. Під час погрому єпископ Чигиринський Платон (Городецький) організував хресний хід Подолом і благав натовп пощадити євреїв та їхнє майно, навіть кілька разів ставав на коліна. Але тільки-но хресний хід рушав далі, безлад на цьому місці відновлювалося. В дні погрому вчинок єпископа Платона повторили настоятель храму Ніколи Доброго православний богослов Олександр Глаголєв і настоятель церкви святих Бориса та Гліба Михайло Єдлинський, які вдвох провели хресну ходу через Контрактову площу із закликом до припинення насильства.
«Вища місцева влада прийняла жорстокі заходи проти мирних демонстрантів, в результаті багато непотрібних смертей і поранень... Генерал Клейгельс і віце-губернатор Рафальський, засумнівавшись в обов'язковості Маніфесту 17 жовтня, заявили, що в натовп маніфестантів стрілятимуть після двох попереджень, а проти хуліганів заходи прийняті і місто в безпеці. Однак, всю ніч і ранок 19 жовтня відбувалися грабежі і вбивства при повній бездіяльності поліції і війська, окремі частини якого співчувають, а інші сприяють грабежам» - Газета «Киевские отклики» № 288, 19 жовтня (1 листопада за н. ст.) 1905 року
Влада вдалась до рішучих дій лише 2 листопада (20 жовтня за ст. стилем) 1905 року: зранку містом були розклеєні офіційні оголошення про заборону маніфестацій, поліціанти почали затримувати погромників (загалом того дня було затримано 111 чоловік, в той час як за два попередніх - лише 26), а військові, як то було на Галицькому (в просторіччі - Єврейському) базарі, - вперше стріляли в громил. Насилля пішло на спад, але тільки 4 листопада (22 жовтня) в місті запанував порядок. Як передавав свідчення очевидців сенатор Євген Турау, який розслідував ці події: «Відчинились уцілілі магазини, трамваї розпочали звичайний рух, і життя ввійшло в нормальну колію. Лише вибите скло, розколоті двері, розламані шибки, цілковито розграбовані багаті магазини, в яких уціліли самі стіни, підлоги та стелі, купи розкиданих вулицями товарів, рештки меблів і домашньої обстановки нагадували про жахи останніх трьох днів».
За неповними даними поліції протягом 31 жовтня - 2 листопада (18-20 жовтня за ст. ст.) у Києві було вбито 47 і поранено 205 чоловік. Чверть загиблих і третина поранених були євреями. Погромники пограбували близько 1 500 приміщень (квартир, будинків, магазинів), які належали євреям, від насилля потерпіло більше 7 тисяч родин
Ще під час погрому, 1 листопада (19 жовтня за ст. ст.), у відставку подав київський, подільський і волинський генерал-губернатор і командуючий військами Київського військового округу генерал-ад'ютант Ніколай Клейгельс. Після проведення офіційного розслідування обставин погрому, в січні 1906 року, втратив свою посаду київський поліцмейстер полковник В'ячеслав Цихоцький, однак продовжив кар'єру на такій же посаді в Тифлісі (нині - Тбілісі).
Представники влади, які розслідували обставини Київського погрому, вбачали його причину в помсті міського простолюддя євреям за участь у революції. Хибне уявлення ґрунтувалося на значній частці євреїв серед прихильників соціалістичних і комуністичних ідей, що було обумовлене кількома об'єктивними чинниками. Для багатьох міських православних мешканців - торговців і ремісників - революція з її закликами проти самодержавства і страйками, які паралізували міське життя, була ворожим явищем, а євреї - «чужими», іновірцями та економічними конкурентами, порушниками звичного порядку. Олію у вогонь підливала монархічна преса, яка публікувала антисемітські статті.
Безкарність погромників і підтримка владою монархістів-антисемітів породжували почуття, що погроми - бажані для держави. Але в тих небагатьох містах, де місцеві урядники виступали проти насильства, погроми припинялися на самому початку. Так, У Мелітополі та Сімферополі навесні та у Кам'янці-Подільському у ті ж дні Київського погрому 19 і 20 жовтня (за ст. ст.) 1905 року війська запобігли безладу і насиллю. Поведінка місцевої влади, завчасне поширення чуток про погроми і те, що насильство зазвичай тривало три дні, викликало в багатьох сучасників переконання, що погроми були організовані владою. Проте цьому нема жодних прямих доказів.
Погромам жовтня 1905 року в Одесі, Києві та інших містах передували «патріотичні» маніфестації, які виглядали відповіддю «революційним»: замість червоних прапорів, «патріоти» здіймали державні, замість гасел-транспарантів - ікони та портрети імператора. Можливість з допомогою монархічних, антиреволюційних та антисемітських гасел мобілізувати християнське населення на підтримку самодержавного режиму стала причиною появи в кінці 1905 року крайньоправих організацій, які з легкої руки одного з ідеологів Російської монархічної партії Володимира Грінгмута стали відомі як .
Наступний єврейський погром у Києві відбувся з 14 по 20 жовтня 1919 року, коли місто було захоплене частинами Добровольчої («білої») армії. Тоді євреї знову були ототожнені з революцією - цього разу звинувачені в підтримці більшовиків, яких білогвардійці вибили з Києва.
25 жовтня 2018 © Михайло Гаухман спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Кримінал
Європа
Нова історія

Головні події 2 листопада

#ЦейДень
Все про 2 листопада
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left1 листопада
3 листопадаkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward