З анексією Райхом Австрійської республіки в березні 1938 року її людські й матеріальні ресурси були цілком спрямовані на посилення нацистської військової машини. Сотні тисяч австрійських солдатів воювали в гітлерівській армії. Натомість бомбардувальники союзників здійснювали авіаудари на австрійські міста, що призводило до значних руйнувань. Оскільки Австрія була приєднана до Німеччини з порушенням усіх існуючих норм міжнародного права, уряди СРСР, США і Великобританії вже в Московській декларації від 1 листопада 1943 року заявили про недійсність анексії і свій намір відновити незалежність Австрійської республіки. На початку 1945 року радянські війська увійшли до Австрії з території Угорщини, а британські й американські армійські з'єднання окупували південні і західні регіони. Взяття столиці Відня радянськими бійцями 15 квітня супроводжувалося запеклими вуличними боями.
Після звільнення Австрії окупаційна влада чотирьох держав на чолі з Союзницькою радою розділила її територію на чотири зони: радянська включала північний схід країни, де були розташовані великі заводи і знаходились нафтові родовища, американська розташовувалася на півночі і заході країни, британська — на півдні, а французька — на південному заході. Відень, який знаходився всередині радянської зони, також був розчленований на чотири окупаційні сектори, а його історичний центр знаходився під спільним контролем усіх чотирьох союзницьких держав.
Радою міністрів іноземних справ (РМІС) розпочалася робота з розробки Державної угоди з Австрією. Для керівництва процесом відновлення демократичного ладу головою тимчасового уряду, сформованого 27 квітня 1945 року, був призначений досвідчений і зважений політик Карл Реннер. Шанований багатьма, він спочатку на посаді канцлера, а пізніше і президента Другої республіки, усіляко сприяв встановленню в країні порядку, законослухняності і стабільності. До коаліційного уряду увійшли представники очолюваної ним Соціалістичної партії (колишньої Соціал-демократичної), Народної партії (раніше Християнсько-соціалістична партія) і комуністи. Було введено обов'язкову участь у виборах, а відмова від голосування могла каратися штрафом або навіть ув'язненням. На проведених у листопаді виборах Австрійська народна партія (АНП) отримала 85 місць у парламенті, Соціалістична партія (СПА) — 76, а комуністи — всього 4 мандати.
Із закінченням війни в економіці Австрії панував безлад. Руйнування і зубожіння, наплив біженців, перехід військових підприємств до випуску мирної продукції, зміни векторів у світовій торгівлі і наявність кордонів між зонами окупації союзників — все це створювало непереборні перешкоди на шляху відновлення господарства. Протягом трьох років більшість мешканців австрійських міст відчайдушно боролася за виживання. Окупаційні власті допомагали в організації постачання продуктів. Завдяки доброму врожаю у 1948 році було пом'якшене нормування продуктів, а ще через два роки всі обмеження на продовольство були зняті.
У західних зонах окупації допомога за планом Маршалла та іншими програмами допомоги дала швидкі і помітні результати. Націоналізація трьох найбільших австрійських банків і майже 70 промислових концернів у 1946-47 роках мала значні економічні переваги. Прибутки від державних підприємств були спрямовані на подальший розвиток промисловості. Стабілізації і прискоренню відновлення економіки сприяла вдала грошова реформа. Зруйновані внаслідок бомбардувань залізничні станції були відбудовані, з'явилися іноземні туристи — життєво важливе джерело державних прибутків. Уже 1954 року обсяг продукції, яку виробляли заводи і шахти, перевищив рівень 1938 року, а сільськогосподарський сектор з ним зрівнявся.
Найскладнішими проблемами в підготовці угоди про визнання незалежності Австрії були територіальні розбіжності та доля німецького майна. Погодити їх вдалося лише на 6-й сесії РМІС, що пройшла 23 травня — 20 червня 1949 року у Парижі, після того, як СРСР відмовився від підтримки претензій Югославії на окремі австрійські території. Кордони Австрії залишились незмінними, такими, якими вони були на 1 січня 1938 року.
Проте подальше вирішення австрійського питання загальмувалося у зв'язку з серйозними розбіжностями між Заходом і СРСР у вирішенні німецької проблеми. Радянський Союз ставив умовою проголошення австрійської незалежності укладення мирного договору з Німеччиною. Подальші наполегливі дії США у напрямі ремілітаризації ФРН і її залучення до НАТО викликали у радянського керівництва серйозні побоювання, що Австрія після виведення з її території окупаційних військ і отримання державного статусу може також бути увійти до цього військового блоку. Враховуючи такі обставини і прагнучи набути державного суверенітету, австрійський федеральний уряд влітку 1952 року проголосив перспективою міжнародно-правової позиції своєї країни нейтралітет. Натомість Радянський Союз вважав справедливим отримати від Австрії ще і компенсацію у розмірі тієї німецької власності, яка залишалася її території — найціннішими були нафтові родовища і нафтоперегінні заводи, обсяг виробництва на яких за радянської окупації значно зріс.
Остаточне рішення про вступ ФРН до НАТО і ремілітаризація Західної Німеччини позбавили Радянський Союз надії якимсь чином впливати на вирішення німецької проблеми на свою користь. Затягування проголошення австрійської незалежності вже не могло щось суттєво змінити. СРСР не залишалося нічого іншого, як заявити, що ремілітаризація Німеччини створює небезпеку нового аншлюсу Австрії, і вимагати міжнародних гарантій його недопущення. Австрійський уряд погоджувався на усі радянські вимоги. У заяві, переданій 14 березня 1955 року В'ячеславу Молотову австрійським федеральним урядом, підтверджувався військовий нейтралітет Австрії і її згода з усіма гарантіями її незалежності. У відповідь Кремль запросив федерального канцлера Юліуса Рааба прибути на переговори в Москву.
В результаті радянсько-австрійських переговорів 12-15 квітня 1955 року був опублікований «Московський меморандум», згідно з яким Австрія зобов'язувалася поставляти СРСР 10 млн т нафти впродовж 10 років, виплатити 2 млн доларів США за активи Дунайської судноплавної компанії і як компенсацію за німецьку власність на її території надати СРСР товарів на суму 150 млн доларів США (поставлялися протягом шести років). Зі свого боку Кремль дав згоду підписати Державну угоду і вивести з Австрії свої війська до 31 грудня 1955 року. Поряд із цим, австрійці погодилися також відновити довоєнні позиції британських і американських фірм, які ті займали в нафтовій промисловості до приходу нацистів.
15 травня 1955 року у Відні в палаці Бельведер міністри іноземних справ Великобританії, СРСР, США, Франції та Австрії, а також чотири верховні комісари окупаційних сил підписали Державний договір про незалежність Австрії, згідно з яким вона поновлювалася як суверенна, демократична держава в кордонах, які існували на 1 січня 1938 року. Договір набрав чинності 27 липня, після чого почалося виведення з країни військ союзників, які перебували на її території протягом 10 років.
26 жовтня, на наступний день після того, як територію Австрії залишив останній іноземний солдат, набув чинності ухвалений Національною радою федеральний конституційний закон, який проголосив постійний нейтралітет Австрії і відкидав можливість її приєднання до будь-яких військових союзів або створення іноземних військових баз на австрійській території. Щороку ця дата відзначається Австрії як день незалежності і супроводжується підняттям австрійського прапора, через що святкується ще і як «День прапора».
У грудні 1955 року Австрія стала членом ООН, а двома роками пізніше Відень був обраний місцем постійного перебування Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).