Битва у Наваринській бухті
20 жовтня 1827 року у Наваринській бухті на заході Пелопоннесу британо-російсько-французька ескадра завдала нищівної поразки майже утричі більшому турецько-єгипетському флоту, що внесло вирішальний перелам у хід Війни за незалежність Греції. Вона завершилась перемогою наступного року, коли, знесилені російським наступом у Болгарії, османські війська під ударами французького десанту були змушені залишити Південні Балкани після 400 років їх окупації. На обкладинці: Амброз Луї Гарнерей «Морська битва біля Наварина», 1827 рік © Версальський палац, Франція
12911
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

У березні 1821 року в Пелопоннесі почалось антиосманське повстання, яке за три місяці поширилось на більшу частину континентальної Греції, Македонію, острови Кандія (нині Крит), Кіпр та архіпелаги в Егейському морі. 22 січня 1822 року національні збори, що зібрались у містечку Піаду на узбережжі Саронічної затоки, проголосили створення Грецької республіки зі столицею у Корінфі. Проте ні згуртувати розрізнені сили повсталих, ні домогтись міжнародного визнання її Тимчасовому уряду не вдалось, й розбіжності між вождями повстання у 1823-25-х роках привели до двох громадянськихї воєн.

Тим часом Османська імперія замирилась з Персією і султану Махмуду II, спираючись на допомогу паші Єгипту Мухаммеда-Алі, вдалось придушити повстання спочатку у Кандії, а 8 травня 1825 року після тривалої облоги взяти фортецю-порт Наварин (нині Пілос у Греції) на узбережжі однойменної бухти в Іонічному морі. 1 червня 16-тисячні єгипетські війська розбили греків біля розташованого поблизу містечка Гаргальяні, що відкрило їм шлях у центр Пелопоннесу, практично повністю зайнятого до весни 1826 року. У Центральній Греції у цей час проти 5-тисячної армії грецьких повстанців успішно діяли уп'ятеро більші османські війська, які у серпні взяли в облогу Афіни.

Жорстокість розправ над повсталими викликала не аби який резонанс у Європі, звідки до Греції рушили тисячі добровольців. Уряди ведучих держав відреагували конференцією у Лондоні, де в липні 1826 року Великобританія, Росія і Франція уклали угоду про сприяння негайному припиненню війни. Проте зусилля їх посланців виявились марними, і після падіння на початку червня 1827 року Афін вони уклали конвенцію про спільні дії, щоб змусити Туреччину до негайного перемир'я і надання Греції автономії під османським сюзеренітетом. Секретна частина Лондонської конвеції передбачала, що у випадку відхилення її вимог, до столиці Грецької республіки у Нафпліоні, одного з небагатьох міст Пелопонессу, яке все ще було в руках повсталих, союзні держави направлять консулів, тим самим надавши грецькому уряду фактичне дипломатичне визнання, а їх війським флотам буде віддано наказ «вжити всіх заходів, які вимагатимуть обставини».

З огляду на практично повне придушення повстання, 29 серпня султан Махмуд II категорично відхилив вимоги союзних держав. У відповідь вони надіслали до Греції своїх дипредставників, які схилили уряд повстанців 2 вересня оголосити одностороннє перемир'я. Одночасно до Навринської бухти, де базувався турецько-єгипетський флот, була направлена британська ескадра під командою віце-адмірала Едварда Кодрінгтона, людини настільки ж нестриманої, як і досвідченої та популярної на флоті завдяки участі у легендарній Трафальгарській битві. 25 вересня він зустрівся з комадуючим осмасько-єгиптеськими військами Ібрагім-пашою, котрому, особливо не церемонячись, виклав вимоги союзних держав, після чого відвів свої кораблі до острова Занте (нині Закіф), залишивши біля Наварина (нині Пілос) один фрегат для спостереження за діями супротивника.

Однак повсталі греки перемир'я дотримуватись не стали й активізували дії в Епірі, на півночі Пелопоннеса взяли в облогу місто Патри й у Фокіді захопили порт Ітеа, де потопили дев'ять османських кораблів. Запевненням Кодрінгтона, що повстанці діють на власний розсуд і йому не підпорядковуються, Ібрагім-паша не повірив і здійснив дві спроби відправити морем підмогу гарнізону Патрів, проте обидва рази його кораблі були блоковані британцями і під їх супроводом доправлені назад у порт Наварин. Коли ж 13 жовтня на підмогу Кодрінгтону прибули французька і російська ескадри, він вдався до більш рішучих дій, і, щоб до весни заблокувати османсько-єгипетський флот, о 2-й по полудню 20 жовтня 1827 року 22 кораблі союзників з'явились біля входу до Навринської бухти, де під потужним захистом берегових батарей перебував утричі більший флот супротивника.

Протест Ібрагім-паші віце-адмірал Кордінгтон проігнорував — «я прибув наказувати, а не виконувати накази», і союзні кораблі продовжили двома колонами входження у бухту, кидаючи якір у визначених заздалегідь складеним планом місцях. Бій почався несподівано для всіх ще до завершення бойового розгортання союзної ескадри — згідно рапорту Кордінгтона, османи відкрили рушничний вогонь по французькому човну, який небезпечно наблизився до османського корвета, начебто маючи намір застерегти його екіпаж від спроби зарядити гармати. У відповідь артилерійський вогонь відкрив французький флагман фрегат «Сірен», який щойно увійшов у бухту в хвості британсько-французької колони.

За дві години бою османи втратили всі три свої найпотужніші лінійні кораблі та більшість фрегатів першої лінії, протягом двох наступних годин — значну частину кораблів другої і третьої лінії, загалом понад 60 суден і більше 4 тисяч чоловік убитими і пораненими; втрати союзників склали під 700 чоловік і шість сильно пошкоджених кораблів, жоден з яких не затонув.

Перемога союзників була безумовною, і звістка про втрату османами флоту ще до півночі покотилась Пелопонесом, де на вершинах гір греки запалювали багаття, щоб відзначити неочікуваний успіх. Проте справжній перелом у Війні за незалежність Греції наступив лише через півроку, коли 26 квітня 1828 року війну Туреччині оголосила Росія і її 100-тисячна армія, перейшовши Дунай, захопила ключові османські фортеці на півночі Болгарії. У кінці серпня у Наврині десантувались французькі війська, що змусило пашу Єгипту Мухаммеда-Алі відкликати свою армію з Пелопоннесу, після чого французи до кінця року звільнили півострів від османської присутності і встановили контроль над Центральною Грецією.

Навесні 1829 року, коли російські війська, успішно розвиваючи наступ, наблизились до Стамбула, султан Махмуд II був змушений капітулювати і за укладеним 14 вересня Адріанапольським договором визнати грецьку автономію. Проте катастрофічний вислід 11-ї Російсько-турецької війни не дав йому можливості зберегти суверенітет над Грецією, яка продовжила війну за повну незалежність від Османської імперії.

З огляду на ситуацію, змінились і геополітичні пріорітети союзних держав, які Лондонським договором від 3 лютого 1830 року визнали Грецію незалежною державою. Її кордони узгоджувались протягом наступних двох років і були зафіксовані на черговій Лондонській конфренції, на якій Великобританія, Росія та Франція змінили й державний устрій суверенної Греції з республіканського на монархічний, запропонувавши на її престол кандидатуру 17-літнього принца Отто, сина баварського короля Людвіга I Віттельсбаха.


ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Друк 2
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 11 жовтня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 20 жовтня

Імператриця Марія Терезія

1740
#ЦейДень

Все про 20 жовтня

Події, факти, персоналії

Стрибок Діка Фосбері

1968

Загибель Муаммара Каддафі

2011