сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Нова стаття
Берестейська церковна унія
18 жовтня 1596 року на Соборі в Бересті відбулося проголошення Акту приєднання православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом (Рагозою) до Апостольської Столиці. Єпископи Львівський Гедеон (Балабан) та Перемиський Михайло (Копистенський), не підтримавши унію з Римом, після ратифікації рішень Собору королем Польщі опинились поза законом.
7472
Релігія
Тетяна Євсєєва
ХVІ століття виявилось кризовим для усього християнського світу. Занепад морального та освітнього рівня католицького духовенства і боротьба Римських пап за світську владу сприяли розквіту торгівлі індульгенціями та торгівлі церковними посадами. На теренах Речі Посполитої загальну кризу католицтва поглиблювало право патронату світських осіб - від короля до шляхти і магнатів - «подавати хліби духовні», тобто призначати єпископів і священиків. Номінати (призначенці) посідали єпископські кафедри поколіннями, часто не маючи ані висвяти, ані теологічної освіти. Шляхетський патронат негативно впливав і на розвиток парафіяльного життя. Збереглися документи, які засвідчують, що у 1560-тих роках у Краківській дієцезії 18% ксьондзів не мали висвят, 16% костьолів належали протестантам, а 6% були вакантними. Не дотримувалися ксьондзи і целібату: в деяких деканатах понад 50% ксьондзів мали родини.
Шукати шляхи виходу з глибокої кризи спонукав потужний протестантський реформаційний рух, що охопив Європу після 1517 року. Відповіддю Риму стала Контрреформація, рух за оновлення і реформи католицької церкви, що тривав століття від Тридентського собору до кінця Тридцятирічної війни. Завдяки реформам було уніфіковано літургію, заборонено торгівлю індульгенціями, запроваджено новий календар (Григоріанський), католицькі духовні семінарії, нові чернечі ордени. Зрештою, протягом всього ХVІ століття тривав процес редакції та підготовки до друку єдиного для латинського світу канонічного корпусу біблійних книг і 1592 року вийшло друком Сиксто-Клементинське видання «Вульгати».
Криза православ'я в Речі Посполитій була глибшою від католицької. Руська церква не мала можливості спиратися ані на власну державу, ані на власний духовний центр на зразок Риму, який би задавав тон у розвитку теологічної доктрини, підвищенні рівня освіти духовенства та боронив інтереси церкви і віруючих перед світськими володарями. Після Ферраро-Флорентійської унії 1439 року й, особливо, від часу завоювання османцями Константинополя у 1453 році ієрархічна залежність Київської митрополії від Константинополя ослабла. Та й сам Вселенський патріархат в Османській державі втратив позиції автономного центру церковної влади.
Натомість від часу Люблінської унії 1569 року право польського монарха на «подання хлібів духовних і столиць духовних» поширилося з Галичини на більшу частину українських земель. З міркувань власної вигоди король порушував норми церковного права, номінуючи (призначаючи) на митрополичу кафедру світських осіб, нерідко ще за життя чинного митрополита, або скасовуючи своєю владою його рішення навіть стосовно питань внутрішнього життя церкви. Ще менше король зважав на канони у питаннях заміщення єпископських кафедр. Постійно відчуваючи потребу в грошах, він збирав з номінантів великі суми, тому більшість кандидатів була світськими особами, нерідко - одруженими, і вони далеко не завжди виконували обітницю розлучитися. Переважно вихідці з дрібної шляхти та міської верхівки, претенденти на єпископство також розглядали свої посади як джерело прибутку: крім доходів кафедральних володінь, єпископи отримували так зване «куничне» від парафій, окремі датки належали за висвяту священиків та від архімандрій.
Втім, право патронату належало не лише королю або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви і монастирі були власністю, що підлягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. Утримання священиків, зокрема їхнє право користуватися землею, також цілком залежало від волі землевласника. Загальну картину занепаду доповнювали уцілому низький освітній рівень духівництва (єпископи і священники переважно не мали теологічної освіти), порушення моральних стандартів і церковних канонів.
Опинившись у значній меншості у польсько-литовській державі, не маючи власних автономних церковних та політичних інституцій, православні мусили консолідуватися і, відповідаючи на тиск Реформації та Контрреформації, опиратися на власні сили. Особливо актуально це було у царині захисту прав і вольностей православного міщанства, купців і ремісників від сваволі католицької влади та католицького і протестантського патриціату. Найскладнішим було становище у Львові, де майже півтора століття не було єпископа, тому львівські міщани, об'єднані в Успенське братство, започаткували рух, одним із завдань якого стала внутрішня реформа церкви. Братства взяли на себе заснування сучасних шкіл, друкування Святого Письма та богослужбової літератури. У своїй діяльності братчики знаходили підтримку з боку великих магнатів та князів, як, приміром, засновник друкарні у Заблудові Григорій Олександрович Ходкевич, або засновник Острозької академії, ініціатор створення першого повного слов'янського біблійного канону «Острозької Біблії» та лідер православної спільноти волинський князь і київський воєвода Костянтин (Василь) Острозький.
На початку 1580-х років у Речі Посполитій під впливом календарної реформи 1582 року відбулася остаточна поляризація конфесійних позицій. Не будучи узгодженою з Царгородом, вона не лише зачіпала літургійне життя кожної православної парафії, але й порушувала розклад економічного життя (регіональні ярмарки прив'язувалися до певних святкових днів, заборони займатися ремеслом і торгівлею у дні свят за новим стилем), а тому наштовхнулася на опозицію православної спільноти. Спроби папи Григорія ХІІІ погодити позиції сторін, «примирити Київську митрополію з Римом» не лише у справі запровадження календаря, але й створення широкої антиосманської коаліції християнських держав простягалися аж до плекання планів створення православного східнослов'янського патріархату на руських чи московських землях з осідком Вселенського патріарха Єремії ІІ (Траноса) в Острозі у володіннях князя Костянтина. Сам князь прихильно ставився до цієї ідеї, певно, маючи на увазі перспективу унії, яку розумів у контексті Ферраро-Флорентійського собору.
Задум 1583-84 років переселити Константинопольського патріарха на Волинь за сприяння київського воєводи князя Острозького не здійснився. Натомість ініціатива укладення унії з Римом у першій половині 1590-тих років перейшла до православного єпископату, невдоволеного церковними реформами у Київській митрополії, які у 1589 році здійснив Єремія ІІ.
У 1589 році патріарх Єремія ІІ змістив з кафедри Київського митрополита Онисифора (Дівочку) як «двоєженця» до висвяти, 27 липня настановив нового владику - Михаїла (Рагозу), але обмежив його митрополичі прерогативи призначенням Луцького єпископа Кирила (Терлецького) патріаршим екзархом у Речі Посполитій, надав Віленському та Львівському братствам ставропігію (вивів з-під влади місцевого єпископа у патріарше підпорядкування). Згідно до статутів Єремія ІІ надав цим братствам право контролю за відповідністю церковним канонам учинків місцевого духівництва разом із єпископами та зобов'язав їх сповіщати про це Константинополь
Втручання патріарха Єремії у справи Київської митрополії миттєво відродило практику соборного управління і перший Собор відбувся вже у 1590 році, за півроку після від'їзду Єремії. Руські єпископи постановили щороку, 24 червня, у день різдва св. Іоанна Хрестителя скликати у Бересті Собор за участю провідної верстви парафіяльного і чернечого духовенства - єпископів, архімандритів, ігуменів та протопресвітерів. Ієрарх, що ухилився від участі мав сплатити штраф до синодальної скарбниці. Відгукуючись на діяльність братств та Єремії, руські єпископи серйозно замислилися над кризою руського церковного життя, потребою навести лад та дисципліну в церковних структурах і «думати про школи, науку, шпиталі та інші добрі справи». На першому ж соборному засідання чотири єпископи підписали заяву про наміри укласти унію з Римом та відіслали її королеві Сигізмунду ІІІ Вазі. На Соборі 1591 року єпископи вирішували питання канонічного правопорядку, церковного управління (зміцнення своїх прерогатив від втручання короля, світських властей, шляхти, магнатів, братств), видавництва, освіти, фінансування друкарень і шкіл.
Наступний Собор прихильники унії з різних причин змогли скликати аж 1595 року. Протягом перерви вони намагалися зав'язати стосунки з Римом, що до того часу ідею унії вже не розглядав, запевнити для себе рівні права з католицьким єпископатом, включно з місцями у сеймі Речі Посполитої, та по можливості знайти підтримку руських магнатів з князем Острозьким включно. Однак, з'ясувалося, що їхні погляди на унію дещо розходяться: князь Костянтин вважав основою нової унії концепцію Ферраро-Флорентійського собору, де Київська митрополія є помісною цервою зі своєю літургійною та канонічною традицією, духівництво є рівним з католицьким, а вірні зберігають свою приналежність до Східної церкви. Острозький також бажав домовитися зі східними патріархами, Московською та Молдовською церквами про спільне порозуміння з папським престолом. Крім того, князь вимагав запровадити зміни в деякі аспекти руського церковного життя. Останні умови у світлі тверезої оцінки позиції Москви у справі унії та долі митрополита Ісидора у 1441 році для єпископату були неприйнятними. До того ж владики прагнули звільнитися і від юрисдикції Царгорода і від тиску світських осіб, тому надалі деякі деталі підготовки унії від князя приховали.
11 червня 1595 року руські владики уклали тридцять три «Артикули, що належать до з'єдинення з Римською церквою». У червні того ж року після дебатів на черговому Берестейському соборі за присутності численних представників знаті всі вісім єпископів підписали також листа до папи, де заявили про свій намір приступити до унії не чекаючи згоди східних патріархів, «що під ярмом жорстокого магометанина не зможуть це зробити». Собор делегував єпископів Володимиро-Берестейського Іпатія (Потія) та Луцько-Острозького Кирила (Терлецького) відвезти «Артикули» до Риму і, якщо умови єпископів будуть прийняті, скласти обітницю послуху понтифіку Рима від імені «архієпископа, єпископів, усього нашого духовенства і Богом нам довірених наших овечок».
Восени 1595 року, попри спротив князя Острозького, єпископи Іпатій та Кирило відбули до Риму й 23 грудня під час урочистої церемонії у Константиновій залі Ватикану склали визнання віри й послуху латинською та руською мовами за процедурою Грецької конгрегації для християн візантійської традиції, які переходять під зверхність папи. Того ж дня папа Климент VІІІ проголосив апостольську конституцію «Magnus Dominus» з викладом римської точки зору на унію, що народжувалася. Як з'ясувалося, її римська концепція дуже відрізнялася від її бачення у Київській митрополії чи то собором єпископів, чи то князем Острозьким. Стоячи на умовах Тридентського собору з його римоцентризмом в еклезіології та церковній структурі, папа не дав ані негативної, ані позитивної відповіді на «Артикули». «Magnus Dominus» гарантувала право сповнювати «всі священні обряди і церемонії, якими користуються руські єпископи і духовенство».
Будучи змушеними піти на значні компроміси у справі унії і не здобувши гарантій дотримання «умов» руського собору, єпископи Іпатій і Кирило все ж поверталися з Риму з надією на вихід з кризи. Вони привезли митрополитові Михайлу папську буллу «Decet Romanum Pontificem» від 23 лютого 1596 року, де перераховувалися гарантії збереження руської літургійної традиції, прерогативи митрополита у затвердженні та хіротонії єпископів, благословення папи мав отримати лише номінат на митрополичу кафедру.
Після проголошення унії у Римі, вирішальна сутичка між прихильниками та противниками мала відбутися 16-20 (6-10 ст. ст.) жовтня 1596 року в Бересті, де Київський митрополит Михайло (Рагоза) скликав Собор для формальної ратифікації унійного акту. У відповідь на його заклик зібралися два окремі Собори. Проунійне крило, представлене єпископами Полоцько-Вітебським, Пінсько-Туровським, Володимиро-Берестейським, Луцько-Острозьким та Холмським, засідаючи у кафедральному храмі св. Миколая Володимирської єпархії 18 (8 ст. ст.) жовтня спеціальним документом ратифікувало проголошену в Римі унію, визнавши своїм главою папу Римського, римо-католицьку догматику, але зберігши візантійську літургійну традицію і церковнослов'янську мову. Їх опоненти зібралися на протилежному кінці міста у помешканні одного антитринітарія. До антиунійного Собору крім князя Константина увійшли двадцять двоє руських магнатів (православних і протестантів) і тридцять п'ять міщан. З духовенства - єпископи Галицько-Львівський Гедеон (Балабан) та Перемиський Михайло (Копистенський), дев'ять архімандритів, серед них Києво-Печерський Никифор (Тур) та представники від патріархів Константинопольського (протосинкел та екзарх Никифор), Александрійського (Кирило Лукаріс), руські священики. Опозиційний Собор закидав уніатам вихід з юрисдикції Царгорода, порушення канонів другого, четвертого і шостого Вселенського соборів та прийняття латинської точки зору на питання у яких Західна і Східна церкви розходилися принципово.
У грудні 1596 року Берестейський собор було визнано королівським універсалом, що поставило православних єпископів Львівського та Перемиського фактично поза законом. З їх смертю православні Речі Посполитої залишилися з єдиним єпископом Єремією (Тиссаровським) на Львівській кафедрі, який восени 1607 року отримав від короля Сигізмунда III Вази право ще й на Галицьку і Кам'янецьку кафедри за умови його переходу в унію. Обіцянки королю він не дотримав, натомість у січні 1614 року став екзархом Константинопольського патріарха у Речі Посполитій, тобто формальним предстоятелем і Київської митрополії, яким залишався до 1620 року, коли православна ієрархія у Києві була відновлена зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного і патріарха Єрусалимського Феофана ІІІ.
14 травня 2013, востаннє оновлено 20 жовтня 2018 © Тетяна Євсєєва спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Релігія
Україна
Європа
Середньовіччя

Головні події 18 жовтня

#ЦейДень
Все про 18 жовтня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left17 жовтня
19 жовтняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward