Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Нова стаття
Білогвардійський
погром у Києві
17 жовтня 1919 року в Києві, щойно вдруге зайнятому Збройними силами Півдня Росії, розпочався кількаденний погром євреїв, звинувачених у пособництві більшовикам. Здирництво та реквізиції «на потреби Добровольчої армії» переросли в організовані пограбування сотень квартир і будинків, в яких мешкали євреї. Жертвами погрому стало близько 300 осіб.
6436
Читати 8 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

1919 рік був часом боротьби за Україну. На Наддніпрянщині між собою вели протистояння Дієва армія Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою, більшовицька Червона армія, білогвардійські Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) генерала Антона Денікіна, Революційна повстанська армія Нестора Махна та численні отамани, які могли формально належати до лав котроїсь із згаданих військово-політичних сил, але діяли цілком самостійно.

В багатьох містах і містечках влада змінювалася кілька разів за рік, що нерідко супроводжувалось жорстокими єврейськими погромами, влаштовуваними військовики різних армій, до яких приєднувалися і пересічні місцеві мешканці.

Водночас із конфліктами та погромами на Наддніпрянщині, в Галичині точилася Українсько-польська війна, яка у липні 1919 року призвела до витіснення Української Галицької армії на Поділля, де вона з'єдналась з Дієвою армією УНР. Разом вони сформували групу військ на чолі з Антіном Кравсом, яка надвечір 30 (17) серпня взяла Київ.

Однак, ненадовго.

Вже наступного дня у Київ з лівого берегу Дніпра увійшли підрозділи ЗСПР. Порозуміння для формування спільного антибільшовицького фронту досягнути не вдалося, і 1 вересня (19 серпня) Кравс, чий штаб все ще знаходився у Фастові, був змушений відвести українські війська з міста.

Влада в Києві змінилась утретє за рік.

Містяни зустрічали «білих» з квітами, радіючи поверненню порядку після кількох місяців кривавого червоного терору. Тодішній настрій киян, як писав Василь Шульгін — очевидець подій і багаторічний редактор газети «Киевлянин», «був відверто контрреволюційним, антисемітським». Чимала заслуга у цьому ОСВАГу — інформаційного органу Добровольчої армії, який попри приєднання до «білого руху» лівих і центристських загальноросійських сили — від меншовиків та есерів до кадетів, які виступали за скасування національних обмежень, та чималої кількості впливових єврейських політиків, підприємців і діячів культури, не гребував відверто антисемітською пропагандою, ототожнюючи більшовизм і єврейство. До того ж євреїв не брали на службу в білогвардійські формування.

За міським переписом станом на березень 1919 року в Києві мешкало 544,4 тисячі осіб, з яких найбільшою етнічною групою були росіяни — 232,1 тисячі, або 42,7% містян, українці — 128,7 тисяч (23,7%) і євреї — 114,5 тисяч (21,0%). Четверте місце мали поляки — 36,8 тисяч (6,8%), п'яте — малороси, як означали себе проросійські й консервативні українці, — 8,3 тисячі (1,5%). Етнічні групи нерівномірно розподілялися по поліційних ділянках міста: у багатьох переважали росіяни, в трьох — Подільській, Плоській і Троїцькій — євреї, а на північній околиці — в Пріорці та Пущі-Водиці — українці

Практично зразу почались напади і поодинокі вбивства євреїв, яким обивателі і біле офіцерство закидали підтримку більшовиків. Однак зусиллями командуючого військами Київської області ЗСПР генерала від кавалерії Абрама Драгомирова відносний порядок все ж вдавалося підтримувати.

Гірші справи були на Київщині.

У Фастові «тихий погром», як називала тогочасна преса поодинокі грабунки і ґвалтування, переріс у справжню різанину, коли 23-25 (10-12) вересня білі з великими труднощами відбили місто, несподівано захоплене напередодні червоними. Місцевих євреїв звинуватили у пособництві більшовикам, і протягом кількох днів, поки — за словами очевидців — «над містом рвались снаряди і тріщали кулемети», терськими і кубанськими козаками було вбито щонайменше п'ять сотень євреїв, а їх домівки спалені, щоб приховати сліди насильств і пограбувань.

Подібна ситуація повторилась у Києві через три тижні, коли 14 (1) жовтня червоноармійці раптовою атакою зі Святошина зайняли місто. Разом із відступаючими білогвардійцями в задніпровські передмістя виїхало близько 50 тисяч киян, які остерігались червоного терору. За словами Шульгіна, серед біженців не було помітно євреїв, що пояснювали їх лояльністю більшовикам. «Цього їм народ не може пробачити, і його настрою не можна охарактеризувати інакше, як шалена лють до всього єврейського», — повідомляв Драгомиров Денікіну під час свого «Дарницького сидіння».

Коли 17 (4) жовтня 1919 року білі повернулись у місто, їх вже було неможливо втримати від насилля. Надвечір почались грабежі помешкань євреїв.

Масла у вогонь додала газета «Вечерние огни», яка наступного дня опублікувала замітку «Стрілянина з будинків», де вказала адреси, за якими євреї кілька днів перед тим буцімто стріляли у відступаючих білогвардійців.

Через день тему підхопив «Киевлянин» Шульгіна: нібито більшовикам «старанно сприяло місцеве єврейське населення, що відкрило безладну стрілянину у спину відступаючим добровольчим частинам».

Як ведеться, згодом інформацію про «постріли з будинків» спростували, але враження про євреїв, як підступних прибічників більшовизму, вже було створене.

Військове насильство, почавшись зі здирництва і реквізицій «на потреби Добровольчої армії», переросло у грабунки та напади. До нижчих чинів, як правило, з козаків, що вийшли з-під контролю своїх командирів, приєднувалось і місцеве населення, особливо у віддалених від центру районах міста. Не обійшлось і без офіцерства, котре, як повідомляли деякі постраждалі, виказувало «більшу ґречність» і навіть подекуди зверталось до своїх жертв французькою.

Крім російських військових, подекуди орудували і місцеві банди.

У центрі Києва погромники діяли методично й організовано. За свідченням очевидця подій Олексія Гольденвейзера, свого часу члена Української Центральної Ради, «вбивства відбувались якось паралельно й незалежно від пограбувань», з холодним розрахунком, затемна, уникаючи поодиноких військових патрулів: «Убивали не в квартирах, не у вирі боротьби. Ні, жертву відводили і страчували в затишному місці… Жодного розбитого скла, жодного поламаного стільця; діловитість і економія сил; гроші, гроші та гроші...». Якщо в заможних євреїв погромники вимагали гроші та коштовності, то в незаможних забирали й побутові речі.

Знаковою подробицею погрому стали несамовиті вуличні крики по допомогу, описані Шульгіним по «гарячих слідах» у статті з промовистим заголовком «Тортури страхом».

«Щоночі на вулицях Києва настає середньовічне жахіття. Серед мертвої тиші та безлюддя раптом розпочинається несамовитий крик. Це кричать "жиди". Кричать від страху. В темряві вулиці де-небудь почне пробиратися купа "людей з багнетами" й, помітивши їх, величезні п'ятиповерхові, шестиповерхові будинки розпочинають вити згори до споду. Цілі вулиці, охоплені смертельним жахом, кричать нелюдськими голосами, дрижачи за життя» — Василь Шульгін «Тортури страхом», газета «Киевлянин» за 21 (8) жовтня 1919 року

Білогвардійське командування прибуло до Києва лише 19 (6) жовтня. Розпочалося патрулювання вулиць офіцерськими ротами і загонами робітників-добровольців, що дозволило за добу вгамувати «антисемітизм, голод, грабіжницькі інстинкти», як назвав їх Шульгін. Мешканці єврейських кварталів та окремих будинків стали винаймати офіцерів для охорони порядку. 20-21 жовтня по місту були розклеєні, а в газетах — надруковані, оголошення з наказом генерала-лейтенанта Миколи Бредова про суворе переслідування грабіжників.

Декому із затриманих на місці злочину військово-польові суди виносили смертні вироки, які негайно приводились до виконання. Щоправда, в інших випадках суди виправдовували насильників, що викликало обурення в генерала Драгомирова, якого кияни навіть прозвали «жидівським батьком». 23 (10) жовтня комендант Києва генерал Микола Павловський видав наказ про судове переслідування за неправдиві повідомлення про грабунки й набіги, що поставило жертв насилля перед складним вибором.

Як показало пізніше обстеження єврейських осель, було здійснено 836 нападів на квартири, причому без урахування Подільської та Плоської поліційних ділянок у центрі міста, де євреї становили більшість населення. Число загиблих з 14 по 20 жовтня у Києві євреїв, за списком «Єврейського комітету допомоги жертвам війни» (ЄКОПО), становить 294 особи. Вірогідно, якась частина з них була не жертвою погрому, а боїв між червоними та білими. Пізніше в різних районах міста були знайдені раніше невиявлені трупи.

Погром завершився, проте на околицях Києва напади на євреїв тривали й надалі. «Для народних мас бачена ними радість євреїв при вступі більшовиків надовго зумовила таке ставлення до них, яке жодною агітацією не зміниш», — виправдовував Драгомиров у донесенні Денікіну свою нездатність навести порядок «по глухих кутах» міста. Втім, поки газети навперебій закликали жителів «проявити свідомість» і жертвувати цінності, гроші, білизну і їжу на потреби «рідної армії», грабували не тільки євреїв.

Тим часом у жовтні 1919 року «похід на Москву» генерала Денікіна захлинувся, і за місяць червоні перейшли в контрнаступ. Коли зимові морози скували Дніпро, в ніч проти 16 (3) грудня 2-й Богунський полк 44-ої стрілецької дивізії 12-ї Червоної армії в Осокорках по льоду перейшов на правий берег і на світанку захопив Дарницький міст. Після 12-годинного бою білі були змушені залишити місто.

Влада в Києві змінилась ушосте за рік.

На відміну від попередніх разів, у своє четверте за революційні часи пришестя червоні обійшлися без масштабних репресій. «ЧеКа трохи присмирніла, — згадував Олексій Гольденвейзер. — Тільки зрідка вона давала про себе знати облавами і розстрілами "валютників" і "спекулянтів"».

Друк 4
Михайло Гаухман спеціально для © «Цей день в історії», 29 вересня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

«цей день в історії» у
Telegram

Головні події 17 жовтня

#ЦейДень
Все про 17 жовтня
Події, факти, персоналії