сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Нова стаття
Зречення Річарда ІІ Плантагенета
Взятий у полон своїм двоюрідним братом, 29 вересня 1399 року Річард ІІ вимушено зрікся корони й наступного дня скликана в Лондоні асамблея проголосила новим королем Англії Генріха Болінгброка, першого монарха з династії Ланкастерів. Через п'ять місяців заарештований парламентом Річард Плантагенет помер в ув'язненні при загадкових обставинах.
На обкладинці: Річард II Плантагенет на анонімному портреті XVI століття © Лондонська Національна портретна галерея
3153
Особистості
Дмитро Копилов
Через ранню кончину 8 червня 1376 року Едварда «Чорного принца» право успадкування англійського престолу перейшло до його сина Річарда. За ініціативи короля Едварда ІІІ Плантагенета його внуку принесли присягу всі барони, лицарі і єпископи країни, і 20 листопада 10-річний Річард отримав титули принца Вельського, графа Честера і Корнуолла і був визнаний офіційним спадкоємцем корони, у права якою вступив по смерті діда 21 червня 1377 року. Його опікуном стала матір Джоанна, 4-а графиня Кенту, а державою правила регентська рада у складі 12 осіб, до якої не увійшов його впливовий дядько Джон, 1-й герцог Ланкастерський, більш відомий за прізвиськом Гонт.
Правління Річарда ІІ припало на період затишшя у війні з Францією, але спустошена за його попередника казна змусила до введення кількох подушних податків, якими обкладались всі без виключення громадяни країни, старші 14 років. Це викликало невдоволення в країні і у червні 1381 року спроба королівських чиновників зібрати недоїмки привела до масштабного повстання, під час якого очолені колишнім лучником Вотом Тайлером селяни захопили Лондон. Демонструючи повну лояльність до короля, вони серед іншого зажадали відміни кріпацтва і страти великої кількості людей з королівського оточення, винного на їх думку у зловживанні владою. Не маючи змоги придушити повстання силою, 14-літній Річард II зробив це хитрістю - смерть убитого зброєносцем короля Вота Тайлера деморалізувала повстанців і до кінця місяця з ними розправились по всій країні.
Досягнувши повноліття, одним з перших важливих кроків Річарда II стало його одруження в 1382 році з Анною Богемською, висватаною зусиллями папи Урбана VI, який у пошуку ефективних союзників для боротьби проти свого суперника Климента VII організував династичний союз короля Англії з дочкою імператора Священної Римської імперії Карла IV Люксембурзьуого. Незважаючи на те, що цей шлюб мав підсилити Англію у протистоянні з Францією, ні дипломатичних, ні військових дивідендів він не приніс, був бездітним і не користувався підтримкою у політичних колах країни. Проте він посприяв зростанню впливу залученого до перемовин про шлюб Майкла де ла Поля, колишнього соратника Едварда «Чорного принца», який у 1383 році став канцлером. Отримання вихідцем з купецької родини спеціально створеного для нього титулу графа Саффолка як і входження до близького, за чутками - й інтимного, кола короля Роберта де Вера, 9-го графа Оксфорда, який у 1385 році став 1-м маркізом Дубліна, а наступного - герцогом Ірландії, було сприйнято дворянством як виклик. Зі шлюбом змінився і сам король, який став самовпевненим, егоїстичним і зверхнім, нетерпимим до жодних заперечень, які виводили його з рівноваги.
Хроніст Томас Волсінгем повідомляє, що Річард був «лицарем швидше Венери, а не Беллони (давньоримська богиня війни - Д. К.)», не цікавився чоловічими заняттями на кшталт полювання, оточив себе фаворитами, на примхи яких витрачав величезні кошти. Для покриття своїх витрат він позичав гроші, закладав коштовності і категорично не сприймав жодних спроб урезонити його. Після невдалих походів проти Франції і Шотландії, які завдали відчутного удару по скарбниці, 20 листопада 1386 року на парламентській сесії, що увійшла в історію як «Чудовий парламент», королю було відмовлено у задоволенні будь-яких фінансових клопотань до звільнення Майкла де ла Поля і створено «Велику постійну раду», яка протягом року мала реформувати систему управління і вжити всіх заходів для ефективної протидії ворогам Англії. Призначені до ради 14 комісарів мали настільки широкі повноваженнями, зокрема в галузі контролю за фінансами, що король відмовився визнати її, проте згодом змирився, звільнив канцлера, після чого у лютому 1387 року відправився у поїздку Англією, щоб консолідувати прихильні до нього сили.
Прижиттєвий портрет Річарда II Плантагенета, середина 1390-х років © Вестмінстерське абатство
Прижиттєвий портрет Річарда II Плантагенета, середина 1390-х років © Вестмінстерське абатство
Повернувшись до Лондона, 17 листопада Річард II був змушений прийняти делегацію у складі Томаса Вудстока, 1-го герцога Глостера, Річарда Фіцалана, 11-го графа Арунделу і Томаса де Бошана, 12-го графа Воріка, які подали апеляцію на дії фаворитів короля Майкла де ла Поля, Роберта де Вера, голови Верховного суду Роберта Тресільяна, лорда-мера Лондона сера Ніколаса Брембра і архієпископа Йоркського Олександра Невілла. Звинувативши їх у розкраданні державних коштів, лорди-апелянти зажадали їх арешту і суду над ними на засіданні парламенту. Король погодився і призначив слухання на 3 лютого 1388 року, сподіваючись, що його де Вер прибуде з Чешира з військом, проте 19 грудня той був перехоплений на півдорозі військами апелянтів, до яких приєднались також син Джона Гонта Генріх Болінгброк, граф Дербі, і Томас Моубрей, граф Ноттінгем. Зазнавши поразки у битві на мосту Редкот в Оксфордширі, фаворит короля був змушений рятуватись втечею за межі Англії.
Після Різдва армія заколотників підійшла до Лондону. Наляканий таким ходом подій, король сховався в Тауері і спробував залагодити ситуацію за посередництва архієпископа Кентерберійського. Однак лорди-апелянти на поступки йти відмовились і заявили про можливе позбавлення короля влади. Бажаючи будь-яким чином зберегти корону, Річард погодився видати накази шерифам затримати п'ятьох своїх фаворитів і доставити їх для суду в Лондон. 3 лютого 1388 року «Безжальний парламент» виніс рішення про страту де Вера, Тресільяна (обидва були обезголовлені) та де ла Поля і де Вера (заочно), а також ще декількох наближених до короля осіб.
Однак вже з осені, коли спроба лордів-апелянтів сформувати широку антифранцузьку коаліцію зазнала невдачі, а на півночі англійські війська були розбиті шотландцями у битві під Оттерберном, Річард ІІ почав поступово повертати контроль над урядом і наступні вісім років правив, примирившись з колишніми заколотниками. У 1394 році особисто на чолі війська він приборкав заколотників в Ірландії, а у 1396 році після тривалих переговорів уклав 28-річне пермир'я з Францією. Це значно зміцнило його підтримку, і Річард ІІ, що не забув завданих йому образ, розпочав переслідування лордів-апелянтів: 10 липня 1397 року був заарештований Ворік, згодом - Арундел і Глостер. Скликаний 17 вересня парламент засудив їх до страти: Арунделлу відрубали голову, Глостер помер у в'язниці в Кале в очікуванні вироку (подейкують, що його вбили за наказом короля, щоб уникнути ганьби від страти князя крові), а Ворік на колінах, за повідомленням Адама Уска, плачучи «як нікчемна стара баба», домігся довічного вигнання, як і Томас Арунделл, архієпископ Кентерберійський. На місцевих чиновників, що свого часу надавали підтримку заколотникам, були накладені великі штрафи, які суттєво поповнили королівську казну. Інші апелянти отримали амністію, але пересварились між собою: зокрема 30 січня 1398 року Болінгброк звинуватив Моубрея у змові і в результаті обидва були вигнані з Англії: двоюрідний брат короля на 10 років, Моубрей - довічно.
Остаточно укріпившись у владі, Річард ІІ став знову бездумно витрачати шалені кошти, яких йому завжди бракувало й брати позики у міст, громад, церки і приватних кредиторів, з якими не поспішав розраховуватись. Він відмовився виконати заповіт свого померлого 3 лютого 1399 року дядька Джона Гонта і передати його синові титули і маєтності: земля Генріха Болінгброка була поділена між королівськими фаворитами, які знову повернулися до двору, а його тимчасове вигнання було замінене на довічне.
В цей же час знову ускладнилась ситуація в Ірландії: у 1398 році був убитий королівський намісник Роджер Мортімер, граф Марч, а в 1399-у повстали два ірландських королі. Пам'ятаючи про тріумф першої експедиції, Річард попри застереження радників вирушив до Ірландії. Цим скористався його двоюрідний брат Болінгброк, який жив у Парижі, і разом зі спадкоємцем страченого Арундела Томасом Фіцаланом в кінці червня 3 кораблями з трьома сотнями бійців відплив з Булоні. Висадившись у Равенскарі (Північний Йоркшир), Болінгброк оголосив себе герцогом Ланкастером і 13 липня вже був в Дорнкастері, де до нього приєдналися два могутніх північних барона - Генрі Персі, граф Нортумберленду, зі старшим сином Генрі Хотспуром, а також Ральф Невілл, граф Вестморленду.
Дізнавшись про повернення Болінгброка, 27 липня Річард відплив з Ірландії. За порадою герцога Албермайля він розділив армію і відправив передовий загін під командуванням графа Солсбері в Північний Вельс з наказом набрати підкріплення, а сам висадився в Гейверфордвесті. Після кількох днів безуспішних спроб знайти додаткові війська, він рушив до Честера, однак біля замку Конвей, де його чекав Солсбері, дізнався, що Честер вже захоплений Болінгброком. Через чутки, що Річард мертвий, армія Солсбері до того моменту розбіглася, а граф Вустер і герцог Албермайль перейшли на бік Болінгброка. У Річарда була можливість відступити - у нього залишалися кораблі, на яких він міг або повернутися до Ірландії або відплисти до Франції. Однак він так і залишився в замку, де герцог Нортумберленд і архієпископ Арунделя передали йому вимоги Болінгброка: король повинен був повернути йому всю батьківську спадщину, відновити його в правах, не втручатись у розгляд парламентом кандидатури Болінгброка на посаду стюарда Англії і віддати під суд п'ятьох своїх радників. Отримавши від герцога Нортумберленда клятвенне запевнення, що за умови виконання всіх вимог Річард збереже корону і владу, король у супроводі невеликої свити вирушив на зустріч з двоюрідним братом, але по дорозі був схоплений і відвезений в замок Флінт, де став бранцем Болінгброка.
Мініатюра «Полонення короля Річарда у замку Флінт» з манускрипту Жана Кретона © Британська бібліотека
Мініатюра «Полонення короля Річарда у замку Флінт» з манускрипту Жана Кретона © Британська бібліотека
Маючи менше династичних прав на корону, ніж законний спадкоємець, його 8-річний племінник Едмунд Мортімер, 5-й граф Марч, Генріх Болінгброк тим не менш вирішив поборотись за неї. Він привіз Річарда до Лондона, де той 29 вересня 1399 року за присутності великої кількості свідків підписав акт про зречення, після чого поклав корону на землю, віддаючи її таким чином Богу. На скликаному наступного дня у Вестмінстері парламенті, який Генріхом був оголошений асамблеєю (яка не вимагала присутності короля), архієпископ Річард ле Скруп зачитав зречення Річарда II, а також документ, в якому перераховувалися всі його злочини. Права на захист колишньому королю надано не було, як і можливості виступити на його підтримку єпископу Карлайла й ряду інших прихильників. Після визнання асамблеєю зречення чинним, виступив Генріх Болінгброк, який обґрунтував свої претензії на престол тим, що попри те, що він походить з молодшої гілки нащадків Едварда III, ніж Едмунд Мортімер, його родовід йде по чоловічій, а не по жіночій лінії. Асамблея визнала арґументи Генріха Болінгброка переконливими, і цього ж дня він був проголошений королем Англії й 13 жовтня коронувався під іменем Генріха IV, ставши першим Ланкастером на престолі Англії.
Генріх IV на анонімному портреті XVI століття © Лондонська Національна портретна галерея
Генріх IV на анонімному портреті XVI століття © Лондонська Національна портретна галерея
Подальші події навколо Річарда II Плантагенета до сьогодні залишаються не до кінця зрозумілими. 1 жовтня рішенням парламенту він був заарештований офіційно й залишався у Тауері до 28 жовтня, коли його таємно перевезли в замок Понтефракт в Йоркширі. Там він орієнтовно 14 лютого 1400 року й помер на 33-у році життя, імовірно, від голоду. 17 лютого його тіло було виставлене в кафедральному соборі св. Павла в Лондоні і 6 березня поховане в домініканському монастирі в Ленглі, графство Хертфордшир. Чутки, що останній король з династії Плантагенетів живий, ширились Англією і Шотландією ще багато років і, щоб покінчити з ними, у 1413 році за розпорядженням Генріха V (сина Генріха Болінгброка) останки Річарда II були перепоховані у Вестмінстерському абатстві в Лондоні поруч із його дружиною Анною Богемською.
29 вересня 2018 © Дмитро Копилов спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Правила життя Пабло Пікассо
Правила життя
Правила життя Пабло Пікассо
Особистості
Політика
Європа
Середньовіччя

Головні події 29 вересня

#ЦейДень
Все про 29 вересня
Події, факти, персоналії
29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві в Бабиному Яру почались масові розстріли мирного населення м..
1941
keyboard_arrow_left28 вересня
30 вересняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward