Через два місяці після «кинутого жереба» Гаю Юлію Цезарю підкорилась уся Італія. Його впливовий і самовпевнений суперник Гней Помпей, неодноразовий консул, герой Республіки, який ще за життя означався як Великий і зробив це прізвисько своїм когноменом (спадковим третім іменем), зібрати військо не зумів, залишив Рим сам і оголосив, що вважатиме ворогом будь-кого, хто залишиться у місті. Більшість Сенату перебралась в Капую на півдні, але і там не затрималась, — слідом за Помпеєм, який 17 березня 49 року до н. е. відплив на Схід, де він мав велику підтримку і сподівався знайти кошти для продовження війни, до Греції рушили і вірні йому сенатори.
Не маючи змоги переслідувати супротивника, Цезар направився в протилежний бік, в Іспанію, і 27 серпня в бою біля Леріди змусив здатись вірні Помпею війська. На початку 48 року до н.е., вже як диктатор і з підтвердженими консульськими повноваженнями, він з сімома легіонами висадився біля Керавнійських скель в Епірі, але частину війська переправити так і не зумів через морську блокаду Адріатики, влаштовану флотоводцем Помпея проконсулом Сирії Марком Кальпурнієм Бібулом.
Цезар опинився у скрутному становищі — ні підкріплення, ні продовольство з Брундізія він отримати не міг, розраховувати на підтримку у ворожих до нього Балканах було марно. Не було і можливості повернутись назад. Ситуація видавалась настільки безвихідною, що Цезар вже був готовий до перемир'я, але жодна з його спроб розпочати з Помпеєм перемовини не увінчались успіхом. Шанс на порятунок з'явився за кілька місяців, коли прийшла звістка, що трохи далі на північ з чотирма легіонами таки зумів висадитись його начальник кінноти Марк Антоній.
Цезар кинувся у Німфеум (нині Шенджин в Албанії). Помпей перехопити його не встиг і відвів війська у Дирахій (нині Дуррес, Албанія), де зайняв міцну оборону: позаду море, попереду пагорби, трохи південніше міста — укріплений табір і флот. Його вигідну позицію Цезар спробував перетворити на пастку і наказав будувати земляні укріплення, щоб притиснути супротивника до моря і позбавити пасовищ його багаточисельну кавалерію.
Помпей будував власні форти і захисні стіни.
У середині літа, 10 липня, перманентні локальні сутички переросли у бій — Помпей прорвав облогу і змусив військо Цезаря кинутись у відступ. Але переслідувати його не став, остерігаючись засідки.
Соратники Помпея радили йому йти в Італію, повернути контроль над Заходом, після чого завдати вирішального удару. Але він вирішив інакше і з мало не удвічі більшою армією пішов за Цезарем. Вони зійшлись 9 серпня у Фарсальській долині у Фессалії, де до здивувавння усіх — і переможців і переможених — Помпей був ущент розбитий досвіченим і дисциплінованим супротивником. Його армія перестала існувати: 15 тисяч полягло на полі бою, 24 тисячі здалось в полон, були помилувані і приєднались до Цезаря.
З невеликим загоном Помпею вдалось дістатись узбережжя, звідки він торговим судном відплив на острів Лесбос, де в цей час була його дружина Корнелія Метелла з пасинком. Часу було обмаль, Помпей навіть не став висаджуватись в Мітилені й, забравши родину, рушив далі на південь. Його відмовились прийняти Родос, Кілікія і Сирія. Лише на Кіпрі він на позичені кошти зумів найняти 2-тисячне військо і кількома трієрами вирішив дістатись Єгипету, де правив 13-літній Птолемей XIII Філопатор, чий батько, Птолемей XII Авлет, свого часу завдячував Помпею своїм поверненням на трон.
Натомість радники фараона, вважали, що з'явилась слушна нагода схилити на свій бік очевидного переможця у римській громадянській війні, щоб мати можливість використати Цезаря у протистоянні з Клеопатрою VII, сестрою-співправителькою Птолемея XIII, що саме у Сирії набирала військо для війни з братом.
То ж, коли 28 вересня 48 року до н.е. Помпей прибув у Пелусій, його кораблі у порт не впустили, а по нього вислали шлюпку з єгипетським полководцем Ахіллом і двома римлянами-найманцями на борту. Виглядало все підозріло, але вибору не було, і Помпей з кількома слугами пересів у човен зустрічаючих. Коли він лиш ступив на берег, Луцій Септимій ударив його мечем у спину, другого удару завдав сотник Сальвій. Ахілл добив Помпея кинджалом.
Побачивши це, кораблі римлян підняли вітрила і кинулись у відкрите море, сподіваючись на диво і попутний вітер.
Гней Помпей Великий, триразовий тріумфатрор, військова слава якого не мала рівних протягом двох десятиліть, не дожив до свого 58-річчя один день. Його тіло слуги спалили там же, на пляжі Пелусія. «Не можу не сумувати з приводу його долі, адже я знав його як людину непідкупу, безкорисливу і суворих правил» — відгукнувся згодом на його смерть Помпея Марк Туллій Цицерон.
Розрахунок єгиптян виявився хибним. По прибуттю через кілька днів в Олександрію, Цезар жахнувся, коли йому в якості дарунка піднесли голову Помпея і його перстень. Він нагадав Птолемею XIII про борг у розмірі 6 тисяч таланів, а коли зрозумів, що і проти нього готується змова, закликав на допомогу царя Боспору Мітрідата Пергамського і 13 січня 47 року до н. е. у дельті Нілу розгромив єгипетську армію.
Що було потім
Після загибелі фараона в Олександрію повернулась Клеопатра VII і посіла престол разом зі ще одним своїм братом 12-літнім Птолемеєм XIV Філопатором. У червні 47 р. до н.е. вона народила сина Цезаріона, можливо від Юлія Цезаря, з яким перебралась до Риму, де проживала до вбивства свого коханця в березні 44 року до н.е.
Смерть Юлія Цезаря дала початок другому етапу громадянської війни, який почався з переслідування вбивць останнього римського диктатора, а закінчився протистоянням всиновленого ним Октавіана і соратника Марка Антонія у союзі з Клеопатрою, спочатку його коханкою, а згодом — дружиною.
Антоній і Клеопатра програли. Програла і Республіка, де не диктатором, а «першим серед рівних», — чого прагнув Юлій Цезар і до чого на піку своєї могутності був близький Гней Помпей Великий, став Октавіан й започаткував спадкоємну передачу влади. Програв і Птолемеїв Єгипет, який у 30 році до н. е. припинив своє існування.
Коментарі
Дивіться також
• Загибель Марка Ліцинія Красса, 53 до н. е.
• Рубікон Юлія Цезаря, 49 до н. е.
• Убивство Юлія Цезаря, 44 до н. е.
• Убивство Цицерона, 43 до н. е.