Несподівана смерть 8 червня 1042 року 24-річного Гарденкнуда поклала край правлінню в Англії данської династії Кнютлінгів. Його керівництво країною було настільки неприйнятним, шо того ж дня, повдомляє літописець, «перш ніж він був похований, всі люди Лондона обрали королем Едварда», його зведеного по матері брата, який наступного року коронувався в кафедральному соборі Вінчестера, традиційному місці сходження на престол представників Весекської династії. Не маючи достатньої підтримки серед знаті, Едвард був змушений спертись на авторитет і владу наймогутнішого магната Англії ерла Годвіна, з чиєю донькою взяв шлюб 23 січня 1045 року, й надати його синам і данським родичам маєтності у південній та східній Англії.
Діти Годвіна зберегли і примножили родинні статки: Гарольд успадкував титул ерла Вессекса, Леофвін володів графствами Кент, Ессекс, Мідлсекс, Гартфордшир, Суррей та, можливо, Бакінгемшир, Гірс — Східною Англією, Оксфордширом і Кембриджширом, Тостіг — Нортумбрією, поступово сконцентрувавши у своїх руках основні важелі управління королівством, в той час як вже немолодий Едвард дедалі більше усувався від політичних питань, присвячуючи себе релігії, церкві і своєму найбільшому будівельному проекту — Вестмінстерському абатству.
Якщо вірити нормандським джерелам, то, знаючи амбіції Годвінсонів, у 1051 році на знак подяки за гостинність і захист в скрутні часи англо-данських міжусобиць, Едвард Сповідник призначив спадкоємцем свого внучатого небожа (по материнській лінії) ерла (герцога) Нормандії Вільгельма II, про що, передчуваючи близьку смерть, у 1064 році нагадав Гарольду, найстаршому і наймогутнішому з родини Годвінів, і відрядив його в Руан, щоб той приніс присягу вірності своєму майбутньому сюзерену.
Тим не менш, вже на наступний по смерті Едварда Сповідника день терміново скликаний у Лондоні вітенагемот обрав Гарольда королем, і 6 січня 1066 року той коронувався на престол Англії.
Вважаючи це віроломством, Вільгельм II почав готуватись до війни. Він клятвенно запевнив Святий Престол, що Годвінсон при свідках присягнув йому на священних реліквіях і послався на те, що на момент його коронації Стіганд, архієпископ Кентерберійський, який проводив церемонію, ще не був затверджений Римом. Цього виявилось досить, шоб папа Олександр II благословив Вільгельма і надіслав йому бойовий прапор.
Претензії на англійський престол заявив і зять Ярослава Мудрого конунг Гаральд III Суворий. Пославшись на свого племінника (і попердника на норвезькому престолі) Магнуса Доброго, якому Гарденкнуд заповів Англію, на початку вересня 1066 року він з 15-тисячним військом висадився в Нортумбрії, під Йорком розгромив братів Едвіна Мерсійського і Моркара Нортумбрійського, але здолати Гарольда не зумів і склав голову біля Стамфорд-Бріджа, де полягло практично усе його військо.
Через три дні, 28 вересня 1066 року, у Йорк прийшла звістка про висадку біля містечка Певенсі на півдні Англії нормадської армії.
За п'ять діб Гарольд здолав 320 км до Лондона, де дав війську перепочити, поповнив його новобранцями з числа, здебільшого, ненавчених військовій справі селян, і рушив назустріч Вільгельму. Вони зійшлись 14 жовтня біля Гастінгса, що за 90 км від Лондона, обоє особисто вели свої війська в бій, долю якого на десятій годині протистояння вирішила загибель англійського короля.
Перемога Вільгельма була безумовною, але всупереч його очікуванням англосаксонська знать не виказала покори й 15 жовтня обрала королем Едгара Етелінга, 15-літнього племінника Едварда Сповідника. Однак попри запевнення Стіганда, архієпископа Кентемберійського, Едвіна, графа Мерсії, і Моркара, графа Нортумбрії, дати нормандцям рішучу відсіч, коли ті, вже захопивши Дувр, частину Кента і Кентербері, взяли в облогу Вінчестер, де зберігалась королівська скарбниця, й на початку грудня наблизились до Лондона, Стіганд першим перейшов на бік Вільгельма. Невдовзі переговори з ним розпочала і англійська знать, включно з Едгаром, який 17 грудня відмовився від своїх прав на престол.
Вже через тиждень, на Різдво 1066 року, Вільгельм II коронувався у лондонському Вестмінстері, започаткувавши нову, нормандську, монаршу династію. На Великдень 1070 року, коли позаду вже було упокорення найбунтівнішої частини англосаксонської знаті, відбито черговий напад данців і придушено заколот Едгара Етелінга, Вільгельм Завойовник, чи Вільям I в англійській традиції, часом званий Бастардом через своє низьке походження — позашлюбний син доньки ремісника, прийняв трьох папських легатів, що символізувало його безумовну підтримку Святим престолом і утвердження у владі.
Лютий в бою, але великодушний у час миру (обезголовлений у 1076 році Валтоф з Нортумбрії був єдиним графом, страченим після нормандського завоювання і останнім на наступні 230 років), Вільгельм підтвердив права і титули більшості англосаксонської аристократії за виключенням Годвінсонів, позбавлених володінь і змушених (як і Едгар Етелінг) залишити країну. Своє положення він зміцнив шлюбами рідні з місцевою знаттю, зміною практично усіх єпископів і абатів (включно зі зрадливим Стігандом) на вихідців з Нормандії, котрим щедро роздавав англійські землі. Здолавши останні прояви непокори, у 1086 році, за рік до смерті, Вільгельм домігся принесення особистої присяги вірності баронами і лицарями Англії, що сприяло її швидкому перетворенню на централізоване королівство з ефективною системою цивільного і військового управління.
Однак правити Англією випало лише одному поколінню нащадків Вільгельма, які протягом 70 років змінювали один одного, здебільшого розглядаючи свої бідні і неспокійні англосаксонські володіння як обтяжливий додаток до нормандських. Смерть його бездітного сина Генріха Боклерка дала початок двадцятилітній громадянській війні, відомій в Англії як Анархія, в якій за відсутності сильної місцевої знаті, зійшлись французькі родини Блуа і Плантагенетів.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Норманська колонізація Франції, 911
• Перший данський король Англії, 1013
• Гарольд II — король Англії, 1066
• Битва при Гастінгсі, 1066
• Норманське завоювання Південної Італії, 1071
• Початок англійської Анархії, 1135