Норманське завоювання півдня Апеннін зайняло зо сім десятиліть. Розпочавши як як люди, що «шукають багатства за допомогою військової служби» у місцевих баронів, у 1077 році уся південна Італія опинилась під владою найуспіщніших з них: родина Дренготів володіла Капуанським князівством і графством Аверса, споріднена з нею сім'я Отвілів — герцогствами Апулія і Калабрія.
У 1090 році Отвілі завершили завоювання Сицилійського емірату, поділеного між братами: проголошений герцогом Роберт Гвіскар володів Палермо і північно-східною частиною Сицилії, молодший Рожер як граф — рештою острова.
По смерті Гвіскара його син Рожер Борса зумів утвердитись також і в Капуї та Аверсі, куди й перебрався княжити. Там же правив і його син Вільгельм II Апулійський. Коли ж він помер бездітним у липні 1127 року, претензії на його італійські володіння заявили його триюрідний брат Рожер (II), граф Сицилії і Калабрії, і папа римський Гонорій II, кожен з яких стверджував, що саме він законний спадкоємець володінь внука Роберта Гвіскара.
Доки Гонорій вів переговори, щоб залучити на свій бік герцогство Бенвенето, Рожер висадився в Апулії і вислав папі щедрі подарунки, пообіцявши за його прихильність поступитись містами Троя і Монтефуско. Однак той не лише відмовився, але й у листопаді відлучив Рожера від церкви. Папу підтримала знать спірних регіонів на чолі з Робертом, графом Аверси, який від Святого престолу отримав визнання його князівської гідності у Капуї і незалежності від Сицилії.
Не зупиняючись на досягнутому, 30 грудня 1127 року Гонорій II оголосив Хрестовий похід проти Рожера II.
Але коли у липні 1128 року дві армії зійшлись на березі ріки Брадано, що розділяє Апулію і Луканію, виявилось, що Роберт II Капуанський на місце бою не прибув. Битви так і не відбулось. Не маючи особливого вибору, Гонорій II розпочав з Рожером таємні переговори, й, зустрівшись 22 серпня на мосту Пон-Майор через ріку Саббато біля Беневенто, уклав з ним мир, яким визнав Рожера герцогом Апулії.
Волі Святого престолу підкорились Неаполь, Барі і Салерно.
Смерть Гонорія II у лютому 1130 року стала приводом до боротьби за понтифікат між його наступником Інокентієм II і антипапою Анаклетом II, підтриманим практично всією римською аристократією, більшістю кардиналів і народом Риму, який вигнав папу з міста. Підтримав антипапу і Рожер II, 27 вересня винагороджений за лояльність буллою, якою отримав королівську владу над Сицилією, Апулією і Калабрією, «суверенітет над Капуєю» і «повагу від Неаполя».
На Різдво 1130 року у кафедральному соборі Палермо легат Анаклета II кардинал Косма помазав Рожера II на сицилійський престол.
Але королівську гідність Рожера II не визнали римські імператори — ні німецький Лотар II, ні грецький Іван II Комнін. Не виказали йому покори і васали у Барі, Капуї, Аліфе і Беневенто, які 24 липня 1132 року біля Ночере, що поблизу Капуї, наголову розбили Рожера II й він заледве врятувався втечею.
Весною 1133 року Отвіль взяв реванш. Висадившись на континенті з великою армією, набраною переважно з сицилійських мусульман, він розорив південь Італії, буквально знищуючи непокірні міста. Йому без бою здався Неаполь, який за словами літописця Олександра Телезького «з часів Риму навряд чи колись був завойований мечем», і Бенвенето, примушене визнати антипапу Анаклета II, котрому нарешті підкорилась уся Папська область.
Щоб утвердити свою владу на континенті, Рожер II посадив князями трьох своїх синів: Рожера (III) — в Апулії, Танкреда — в Барі, Альфонсо — в Капуї.
Однак мир тривав недовго. Силою зброї німецького імператора Лотаря II, який рушив в Італію вернути папський престол Інокентію II, вдалось захопити Неаполь, Апулію та Салерно, і до осені 1137 року під владою Рожера залишились лише Калабрія і Сицилія. Дочекавшись коли німецька армія повернеться за Альпи, сицилійський король, який весь цей час просидів у Палермо, навіть не намагаючись захистити свої володіння, знову рушив в Італію, де без особливих зусиль повернув контроль над Апулією і Кампанією, а по загибелі герцога Сергія VII приєднав до свого домена і Неаполітанське герцогство.
Смерть 4 грудня Лотаря II і 25 січня 1138 року Анаклета II дала можливість Рожеру II без втрати честі визнати Інокентія II за папу. Але покрасти край восьмилітньому конфлікту з престолом Святого Петра не вийшло — і цей папа відлучив Рожера II, а заодно і трьох його синів, від церкви.
Тим часом 30 квітня помер Райнульф Аліфанський, бунтівний зять сицилійського короля, й під владою Рожера опинився майже весь південь Італії. 22 липня він розгромив папські війська під Галюччо й полонив Інокентія II. Опинившись у безвиході, укладеним через три дні у Міньяно договором папа зняв анафему і визнав Рожера II королем Сицилії, його старшого сина Рожера — герцогом Апулії, а Альфонсо — князем Капуї. Натомість Рожер визнав сюзеренітет Папського престолу над Сицилією як королівством і погодився на виплату щорічної данини у розмірі 600 тисяч золотих візантійських солідів.
Залишившись без підтримки, останніми Рожеру здались Барі і Троя.
По смерті засновника і першого короля Сицилії 26 лютого 1154 року, престол успадкував його син Вільгельм I Злий. Мануїл I Комнін, що саме впорався з прикордонними конфліктами в Анатолії і Кілікії, вирішив що це слушна нагода повернути колишні візантійські володіння в Італії. Барі першим відкрив грекам ворота, за ним послідували сусідні міста Трані і Джовінаццо. У вересні 1155 року, зібравши на візантійські гроші військо, проти Сицилії виступив папа Адріан IV, якому без особливого спротиву присягнула знать Кампаньї.
До кінця року під владою сицилійського короля на континенті залишилась лише Калабрія і Бріндізі в Апулії.
Як і його батько два десятиліття перед тим, Вільгельм Злий незворушно сидів у Палермо, доки не почались хвилювання у самій Сицилії. Придушивши заколоти, він спробував відкупитись від папи, але отримав зверхню відмову, і в кінці квітня 1156 року сицилійський флот дістався берегів Калабрії. Висадивши війська, що рушили в Апулію з заходу, флот блокував Бріндізі з моря, і 28 травня візантійську облогу міста було знято.
Залишене без підтримки, Барі через три дні було знищене до тла — уціліли лише церкви. Вогнем і мечем Вільгельм рушив на північ. Після падіння Капуї князя Роберта II у кандалах відправили у Палермо, де засліпили і прирекли на довічне ув'язнення. Якщо вірити сучаснику подій Гуго Фальканду, автору «Історії сицилійських тиранів», жорстоких розправ зазнали усі бунтівні барони, яких кидали у ями зі зміями, а їх дружин і доньок сицилійський король відправляв до власного гарему чи в борделі.
На початку червня в Анконі Вільгельм уклав з головнокомандуючим візантійськими військами Іваном Аксухом мир, який дав змогу Мануїлу Комніну з гідністю завершити війну і останню в історії Візантії експедицію в Італію.
Вирішив за краще примиритись з Вільгельмом Злим і папа.
Але договір, укладений 18 червня 1156 року у Бенвенето завдав непоправних втрат престижу і владі Святого престолу в Італії: формально визнаючи себе васалом, сицилійський король отримав підтвердження своїх повноважень над усією спадщиною батька, до якої приєднав ще й Абруццо та Марке, і необмежену владу над церквою на своїй території: право самому затверджувати єпископів, приймати скарги від духовенства і надавати дозвіл своєму кліру відвідувати Рим, як і папі — перебувати на території Сицилійського королівство. Слабкою втіхою для Адріана IV стало збільшення щорічної данини до мільйона солідів і обіцянка надіслати військо у випадку загрози.
Встановлені Беневенетським конкордатом межі Сицилійського королівства і Папської області попри організаційні та політичні метаморфози і завоювання у майбутньому збереглись протягом наступних семи століть, аж до 1861 року, коли постала об'єднана Італія.
Коментарі
Дивіться також
• Німецьке завоювання Сицилії, 1194
• Об'єднання Італії, 1861