Майбутній церковний реформатор і співтворець Російської імперії походив з родини купця на прізвище, імовірно, Церейський. Єлеазар рано став сиротою, зростав біля дядька по матері Феофана Прокоповича, намісника Київського Братського Богоявленського монастиря, професора і ректора Київського колегіуму, згодом взяв ім'я свого опікуна. 1687 року він вступив до Київського колегіуму, 1694-го (за ін. відомостями — 1696-го), перервавши вивчення курсу теології у Києві, вирушив в освітню мандрівку. Єлезар жив у василіянському монастирі і, навчаючись у Володимирському греко-католицькому колегіумі (нині м. Володимир-Волинський) та Львові, у 1698 році постригся у ченці з ім'ям Єлисей. По тому вивчав католицьку теологію у Кракові та три роки вчився у Папській грецькій колегії св. Афанасія в Римі.
У жовтні 1701 року, не закінчивши повного курсу католицької теології, Єлисей залишив Рим і подорожуючи усією Європою, а найбільше Німеччиною (Лейпциг, Галле, Єна), познайомився з вченням протестантів і богословами-реформаторами. Наступного року в Почаївському монастирі (нині Почаївська Свято-Успенська Лавра на Тернопільщині) повернувся до православ'я, а 1704 року, вже у Києві, постригся у православні ченці з ім'ям Феофан (Теофан) у пам'ять про опікуна.
Невдовзі Феофан Прокопович став професором Київської академії і протягом 1705-16 років викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію. Маючи найкращу як на ті часи європейську освіту, він першим почав знайомити студентів з ученнями Френсіса Бекона, Рене Декарта, Джона Лока, Томаса Гобса, пояснював погляди Галілео Галілея та Миколая Коперника. Після панегірика з нагоди російської перемоги у Полтавській битві був особисто представлений цареві Петру I і в 1711 році став ректором Київської академії, де у своїх наукових студіях поєднував глибоку віру в Бога з використанням мікроскопа, телескопа, ґрунтовним вивченням математики і зберігаючи впевненість, що матеріальний світ розвивається на основі власних закономірностей.
У 1716 році на виклик Петра І Феофан (Прокопович) переїхав до нової столиці Санкт-Петербурга, де став активним проповідником. У квітні 1718 року його було піднесено до сану єпископа Псковського, Нарвського та Ізборського. Як теоретик та активний учасник перетворення Московського царства на сучасну імперію європейського типу, Прокопович став архітектором реорганізації церковного управління, автором Духовного регламенту (або Уставу Духовної Колегії, 1720) для неї; з його ж подачі був вибраний грецький варіант назви давньої держави київських князів Русі «Росія».
Реорганізація церковного управління передбачала запровадження Духовної колегії у складі Синоду, ліквідацію канонічного інституту «першого єпископа» (патріаршества) і запровадження, натомість, нагляду за церквою з боку «ока государевого» — обер-прокурора і його апарату. Главою церкви, відповідно до Духовного регламенту, став сам Петро І як «правоверия же и всякого в Церкви Святый благочиния блюститель». Офіційно потребу такої управлінської реформи у церкві мотивували тим, що за патріаршого правління церква була незалежною, а патріарх був рівним імператору (що абсолютно відповідало канонічному праву православної церкви), а імператор Петро І вважав такий стан речей «неправильним і небезпечним».
Однак справжня причина церковного реформування полягала у тому, що по-перше: Московська церква, як частина давньої Київської митрополії, у 1589 році документально підтвердженої автокефалії від Вселенського патріарха так і не отримала. Митрополит Московський отримав право титулуватися «патріархом» і бути обраним у Московії, але мусив за богослужінням поминати Вселенського патріарха «яко першого і свого главу», що є ознакою канонічної залежності. По друге: підпорядкування руської (української) частини Київської митрополії у 1686 році теж не мало канонічної санкції Вселенського патріарха. З огляду на політичні і військові причини (боротьбу християнських держав з імперією Османів) у Москві отримали право за потреби обирати і поставляти Київського митрополита самостійно, але так само у Київській митрополії мали поминати Вселенського патріарха за богослужінням першим.
Тому ліквідація патріаршества і поглинення церкви імперією диктувалися страхом Петра І, що з'явиться ще один гетьман «Мазепа», князівського походження але щасливіший у військовому сенсі за Івана Степановича й за сприяння очільника незалежної Київської митрополії отримає законні монарші повноваження та поверне Україні її допереяславський статус.
Активне сприяння розбудові імперії Петро І поцінував належним чином і в першій половині 1720 року, відвідуючи архієпископа Феофана на його подвір'ї у Петербурзі, подарував йому село і два судна: «одно поменьше весельное, другое побольше парусное, въ просторѣчіи зовется бойеръ, еще новое, нарочно по приказанию его сдѣланное» для Феофана, «какого еще не видано здѣсь между судами по величинѣ и удобству». У липні 1725 року Прокопович, отримав титул архієпископа Новгородського і посаду першого віце-президента (з 15 липня 1726 року — першого члена) Синоду, став фактичним главою Російської православної церкви.
Поза церковними справами Феофан був одним із засновників Російської Академії наук, очільником «ученої дружини», автором філософських, історичних та літературних творів. У 6-й книзі риторики під назвою «Про метод написання історії…» («De methodo scribendi historiae») він виклав свої погляди на методологію історіописання. Найвідомішими і найціннішими, як історичні джерела, працями Феофана Прокоповича з історії стали «Собрание от лѣтописателей краткаго вѣдѣния от началства великих монархов россійских от самого Рюрика до государя императора Петра Великого, кторих счисляется 33», «Життєпис» («Curriculum vitae») та його значна епістолярна спадщина. Широко відомою серед сучасників була його віршована історична драма «Володимер» (1705), присвячена гетьманові Івану Мазепі, та твір на суспільно-політичну тематику «Первоє ученіє отроком» (1721) , який витримав сім видань.
По смерті Петра І архієпископ Феофан Прокопович докладав усіх можливих зусиль для збереження реформаторської спадщини імператора та підтримував монархів, що наслідували його політику, зокрема Катерину І. Помер він 19 вересня 1736 року у Санкт-Петербурзі й 30 вересня був похований у Софійському соборі в Новгороді.
Коментарі
Дивіться також
• Гетьман Лівобережжя Іван Мазепа, 1687
• Церковна реформа Петра I, 1721