Хронічні вади економіки соціалістичного типу призвели наприкінці 1970-х років до соціально-економічної кризи в Польській Народній Республіці (ПНР). Після підвищення 1 липня 1980 року цін на м'ясо у деяких установах Любліна, Варшави, Сянока, Жешува та інших міст розпочалися масові протести і страйки. Мітинги на суднобудівному заводі у Ґданську 14 серпня переросли в загальний страйк, координаційний центр якого очолив 37-річний електрик Лех Валенса, звільнений нещодавно з роботи за критику владних профспілок та активну участь у страйковому русі. У ніч з 16 на 17 серпня з представників 28 страйкових комітетів Труймяста (Ґданська, Сопота та Ґдині) було створено Міжзаводський страйковий комітет (МСК) на чолі з Валенсою. Серед сформульованої 21 вимоги комітету першими і найважливішими були вимоги про дозвіл на створення справді незалежних профспілок, гарантії права на страйки, забезпечення свободи слова, звільнення політв'язнів і підвищення зарплати. Аналогічні страйкові комітети з подібним набором вимог з'явилися в інших містах.
Влада недооціниила справжню глибину народного недоволення. Як тільки спроба загасити страйковий рух підвищенням зарплат почала давати ефект, наприкінці липня лідер Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) Едвард Ґерек відбув у відпустку. За його відсутності позиція влади на фоні поновлення страйкового руху виглядала нерішучою, і 23 серпня він охопив усе балтійське узбережжя ПНР. Повернувшись з відпочинку в Криму, Ґерек пообіцяв розпочати діалог з протестуючими заради нормалізації обстановки, проте одразу ж відхилив їхні політичні вимоги. До страйкарів різних міст відбули спеціальні урядові комісії, одна з яких на чолі з віце-прем'єром Мечиславом Ягельським, 31 серпня досягла компромісу з ґданським МСК: уряд визнавав право на страйки, погоджувався на створення незалежних профспілок, але останні не мали претендувати на владу та визнавали керівну роль ПОРП.
Загальний страйк, що розпочався наприкінці серпня 1980 року, та високий рівень солідарності робітників засвідчили вихід ситуації з-під контролю влади. Її реакцією стала зміна партійного керівництва: у ніч з 5 на 6 вересня на VI пленумі ЦК ПОРП першим секретарем партії став Станіслав Каня, відбулися інші перестановки в керівництві ПНР, що свідчили про посилення консервативних сил.
17 вересня 1980 року на спільному зібранні представників місцевого МСК та аналогічних комітетів 30 міст країни у Ґданську обговорювалося питання про оформлення керівництва страйковим рухом. Існувало дві концепції його координації. Загроза бюрократизації руху зі створенням єдиного центру підштовхувала залишити його децентралізованим, однак перемогла інша точка зору, що наділяла спільний страйковий центр сильнішою позицією на переговорах із владою, при збереженні за регіональними комітетами певної автономії. Так постала Незалежна самоврядна профспілка «Солідарність», Національну координаційну комісію якої очолив Лех Валенса. Вже 24 жовтня 1980 року був зареєстрований статут «Солідарності», популярність якої, попри тиск та погрози влади, досить швидко збільшила її лави до 3,5 млн осіб.
Побоювання розправи з «Солідарністю» під надуманим приводом змушувало її керівників публічно дистанціюватися від політики і зосередитися на соціально-економічних проблемах. Не порушуючи питання про зміну існуючого ладу, очільники руху проголосили курс на «внутрішню перебудову» та динамічну модернізацію в рамках соціалістичного устрою. «Солідарність», що об'єднала не лише робітників, але й інтелігенцію та селян, студентів, перетворилася на могутній громадський рух, що вже у листопаді охоплював майже половину працездатного населення Польщі і за публічним завданням захисту соціально-економічних прав трудівників формував громадянське суспільство та вів до демократизації країни. Обрана тактика ненасильницького спротиву принесла свої плоди, що зусиллями Леха Валенси спрямовувалася на компроміс та уникнення жорсткої конфронтації.
Перестановки на верхівці державної і партійної влади в Польщі привели до керівництва країною генерала Войцеха Ярузельського, який у лютому 1981 року очолив уряд ПНР, а в жовтні того ж року став першим секретарем ЦК ПОРП. На його спробу ініціювати прийняття закону про наділення уряду надзвичайними повноваженнями 11 грудня «Солідарність» відповіла підготовкою до 24-годинного попереджувального страйку. Остерігаючись зовнішнього втручання з боку СРСР, керівництво котрого неодноразово заявляло про занепокоєність ситуацією в Польщі, рішенням Сейму опівночі з 12 на 13 грудня 1981 року в країні був оголошений надзвичайний стан і влада перейшла до позаконституційної Військової ради національного порятунку на чолі з Ярузельським.
У перші ж дні воєнного стану було затримано та інтерновано кілька тисяч активістів «Солідарності». Мало кому з її лідерів вдалось перейти на нелегальне положення, тому фактичне відновлення структур профспілки почалось лише навесні 1982 року. Розгін організованих нею акцій протесту 1 травня у Варшаві, Щецині і Вроцлаві привів до жорстких сутичок з армією та появи у червні підпільної «Солідарності, що бореться», яка займалась агітацією через нелегальні радіоканали і друковані видання.
Перебування у дворічному ув'язненні принесло Леху Валенсі міжнародне визнання і 5 жовтня 1983 року він став лауреатом Нобелівської премії миру за «рішучість у вирішенні проблем своєї країни шляхом переговорів та співпраці, не вдаючись до насильства», яку особисто отримати не зміг через фактичну заборону влади залишати межі країни.
У пошуках виходу з кризи в другій половині 1980-х років Войцех Ярузельський звільнив політв'язнів, у 1989 році провів серію «круглих столів» з опозицією, яка домоглась легалізації «Солідарності» та реформування виборчої системи, що поклало край комуністичній монополії на владу. На виборах до Сенату у червні 1989 року «Солідарність» отримала 99 місць зі 100. Після відставки у вересні 1990 року Войцеха Ярузельського новим президентом Польщі став лідер «Солідарності» Лех Валенса, який отримав 74,25% голосів у другому турі голосування 9 грудня 1990 року.
НАЙГІРШИЙ РІК В ІСТОРІЇ?