Після перемоги над персами у 480 році до н. е. Афіни стали лідером коаліції грецьких міст у війні проти імперії Ксеркса в Малій Азії і на островах Егейського моря. З часом їх домінуюче положення у Делоському союзі дало можливість підкорити колись незалежні грецькі поліси і стало причиною конфлікту зі Спартою, який у 460 році до н. е. переріс у п'ятнадцятилітню Малу Пелопоннеську війну, що запобігла експансії афінян на захід Еллади.
Укріпившись на егейському та чорноморському узбережжях, з 430 року до н. е. Афіни почали поширювати свій вплив на Південну Італію та Сицилію. Втручання у справи союзників Спарти стало причиною чергової війни, відомої як Пелопоннеська. Знесилені десятилітям бойових дій на суші і на морі, в 421 році до н. е. супротивники уклали мир тривалістю 50 років. Однак жодна зі сторін його умови виконувати не поспішала — Спарта не повернула афінянам Амфіполь, Фіви залишили за собою Платеї, Афіни і далі тримали гарнізон в Пілосі. Коли ж через шість років на прохання Егести (нині Сегеста) до Сицилії прибула експедиція афінян, зрівняла з землею Гіккару (імовірно, нинішнє Каріні), і, підсилена військом з союзної Катанії, під стінами Сіракуз завдала їм першої поразки, ті закликали на допомогу Корінф і Спарту.
414 рік до н. е. пройшов у будівництвах і неперервних сутичках: сіракузці, на заклик стратега Гермократа мобілізувавши усе доросле населення і міським коштом озброївши найбідніших, зводили додаткові захисні стіни, афіняни їх руйнували і будували власні фортифікації, щоб заблокувати місто з суші, й захопили Великий порт у гавані на південь від Сіракуз. Після зради Алківіада, основного натхненника сицилійської експедиції, який, дізнавшись про своє заочне засудження на батьківщині за святотатство, втік на Пелопоннес, і загибелі Ламаха, у афінян залишився єдиний стратег — Нікій, за іронією долі, категоричний противник війни з Сіракузами й ініціатор замирення зі Спартою сім років перед тим.
Тим часом Спарта йти на допомогу Сіракузам не поспішала. Алківіаду довелось докласти чималих зусиль, щоб переконати царя Плістоанакта в агресивних намірах Афін. Лише весною 413 року до н. е. на Сицилії висадився полководець Гіліпп на чолі загону з 700 лучниківів, 1000 гоплітів і 100 кавалеристів. У Гімері він поповнив своє військо ще тисячею стрільців, з якими прибув до Сіракуз й очолив оборону міста. Його пропозиції про мир Нікій залишив без відповіді, після чого Гіліпп завдав йому двох відчутних поразок на суші. Це дало змогу сіракузцям звести ще одну захисну стіну, яка доповнила дві вже існуючі, що зробило марними усі фортифікаційні зусилля афінян.
Зневірений в успіху експедиції, Нікій написав листа в Афіни у сподівані, що його відкличуть. Натомість йому надіслали підкріплення під керівництвом Демосфена та Еврімедона, які у червні прибули до Сицилії на 73-х кораблях з кількома тисячами гоплітів і пельтастів й 120 талантами срібла. Але положення афінян це не покращило — дочекавшись на 25 корінфських трієр, переобладнаних для лобових таранів, об'єднаний сіракузький флот зважився на морський бій, в якому завдав їм дошкульної й неочікуваної поразки, захопив три їх форти, що з півдня контролювали вхід у гавань Сіракуз, разом із запасами продовольства, казною і військовим спорядженням.
У відчайдушній нічній атаці із суходолу афіняни дістались стін Сіракуз, однак втримати позиції не змогли і з великими втратами були змушені відступити.
Новина про поразку Нікія розлетілась Сицилією, більшість міст острова нарешті зважилась виступити проти нього, що дало змогу перерізати основні шляхи постачання афінян з Катані і Наксоса.
За кілька місяців після прибуття Гіліппа ситуація змінилась докорінно — тепер вже заблоковані у Великому порту афіняни потерпали від браку продовольства і грошей.
До військових невдач додались хвороби. Демосфен радив повертатись, Нікій, остерігаючись ганьби і звинувачень у зраді, вагався. Зрештою, коли до Сіракуз прибуло чергове підкріплення з Пелопоннесу, було вирішено таки йти в Аттику, але через повне місячне затемнення ввечері 28 серпня забобонний Нікій за порадою жерців відклав відплиття на «три рази по дев'ять днів».
Здогадавшись про наміри супротивника, сіракузці перекрили кілометровий вихід з гавані і 9 вересня 76 трієрами атакували 86 афінських кораблів, що стояли на рейді в очікуванні «доки Місяць закінчить свій оберт». Затиснутий на невеликій площі, перевантажений військами флот Нікія проявити себе належним чином не зміг. Загинув Еврімедон, 8 кораблів затонуло, 18 захопив Гіліпп, коли, втративши надію вирватись з оточення, афіняни висаджувались на берег. Завдяки чисельній перевазі їм таки вдалось десантуватись і відбити сухопутну атаку сиракузців.
Наступного дня Демосфен запропонував дати бій флоту Сіракуз, але після його і Нікія відмови особисто очолити атаку, йти у бій відмовились й війська. Щоб не потрапити у полон, на бік Гіліппа перейшли союзні афінянам етруські кораблі. То ж було вирішено відступати сушею, й уночі проти 13 вересня 413 року до н. е., залишивши поранених і не похованими мертвих, у напрямку до Катанії рушило десь 25-30 тисяч чоловік — військових і некомбатантів.
Розгромивши через два дні невелику сіракузьку залогу біля ріки Анапо, було вирішено змінити маршрут на безпечніший і рухатись на південь, до дружньої Гели, йти затемна, двома колонами — попереду Нікій, позаду Демосфен з невелики ар'єргардом.
Марш давався важко, через брак продовольства і води, які доводилось добувати, грабуючи села, військо втрачало керованість. Першим через три дні був атакований Демосфен. Несподівано оточений, він здався без бою зі своїм 6-тисячним загоном. Решту нагнали 18 вересня кілометрів за двадцять від Сіракуз, коли виснажене спрагою військо Нікія розбрелось вздовж ріки Асінаро, — на протилежному високому березі його вже чекала сіракузька кавалерія. Після відмови здатись афінян закидали дротиками і списами. Довершив розправу удар з тилу. Якщо вірити, Діодору Сицилійському, в останній битві Сицилійської кампанії полягло 18 тисяч чоловік, уціліло зо сім тисяч (за сучасником подій Фукідідом — тисяча).
Більшість з полонених продали в рабство, афінян та греків з Сицилії та Італії до скону ув'язнили в каменоломнях. Демосфена і Нікія, попри заперечення Гіліппа (якщо вірити Фукідіду), сіракузці стратили.
Дволітня Сицилійська кампанія, у якій Афіни втратили дві третини флоту і третину гоплітів, загалом 50 тисяч чоловік, у тому числі 12 тисяч афінян, мала для них катастрофічні наслідки: не гаючи часу, бойові дії розпочала Спарта і захопила Декелею, стратегічно важливий плацдарм в Аттиці за 25 км на північний схід від Афін.
Почався другий етап Пелопоннеської війни.
Спарту підтримали традиційно союзні Афінам міста іонійського узбережжя, фінансову допомогу для створення флоту надала Персія. Вину за невдачу афіняни поклали на ораторів з числа демагогів і оракулів — перших вважали відповідальними за Сицилійський похід, віщунів звинуватили в хибних передбаченнях перемоги, що у 411 році до н. е. обернулось переворотом олігархів, які наполягали на негайному замиренні.
Тим часом Алківіад, ініціатор Сицилійської кампанії, яку він кинув у критичний момент, дістався острова Самос, на чолі місцевого флоту розбив спартаців біля Гелеспонта і встановив контроль над Халкедоном та Візантієм. Через чотири роки Алківіад повернувся в Афіни і вже як стратег-автократор (головнокомандуючий армії і флоту) рушив проти іонічних міст Малої Азії. Але брак коштів і ряд стратегічних прорахунків призвів до втрати афінянами ініціативи, поразок і розгрому в 405 році до н. е. у вирішальній морській битві зі спартанцями при Егоспотамах.
Опинившись в облозі, без флоту, армії і грошей, 25 квітня 404 до н. е. року Афіни на принизливих умовах підписали зі Спартою мирний договір, який назавжди позбавив їх домінуючого положення серед давньогрецьких держав.
Цим же роком датується і остання згадка про Гіліппа: за дорученням спартанського наварха Лісандра він мав супроводжувати корабель з трофеями і подарунками, частину яких розікрав — чи то на 30 талантів (за Діодором), чи то на 300 (за Плутархом), був викритий і засуджений до смерті голодом (за іншими даними — встиг втекти зі Спарти і був засуджений заочно).
Коментарі
Дивіться також
• Місто-держава Спарта, 1000 до н. е.
• Завершення Пелопоннеської війни, 404 до н. е.