сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Відновлення православної
ієрархії у Київській митрополії
10 вересня 1620 року «со советом многих и благочестивых панов шляхецкого рода и всех посполитих христиан, а наіпаче же гетмана войска Запорожского Петра Сагайдачного» і під захистом козацького війська патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ завершив процес відновлення православної ієрархії на українських землях, висвятивши Київського митрополита та шістьох єпископів.
12159
Релігія
Тетяна Євсєєва
Приблизно з другої половини ХVІ століття руське (українське) православ'я перебувало в стані глибокого духовного та організаційної занепаду. Духовну кризу викликáла залежність церковної орієнтації та політики, а також богослів'я Київської церкви від Царгороду чи інших духовних центрів грецького православ'я (наприклад, Афону). Нею керували переважно призначені з Константинополя митрополити-греки. Надмірне «грецьке опікунство» перешкоджало розвиткові повноцінної автономної і автохтонної богослівської традиції й церковної структури, а з усталенням візантійсько-слов'янського обряду всі здобутки католицького богослів'я та латинської філософії доби Середньовіччя пройшли повз Київську церкву. Спадок Візантії, що кілька століть поспіль живив руське християнство, вичерпав свій потенціал з османським завоюванням Константинополя, а новації протестантської Реформації, Контрреформації і Католицької Реформи приголомшили руську спільноту Речі Посполитої багатством західної інституційної і пастирської традиції, яку у ХVІ столітті донесло книгодрукування.
Організаційну кризу церкви викликало поширення після Люблінської унії 1569 року королівського патронату над церквою. Зокрема право польського короля призначати православних єпископів та архімандритів (настоятелів монастирів) поширилося за межі «Корони» (єпархії Галицько-Львівська, Перемиська, Холмська) - на українські землі Великого князівства Литовського. Втім право «подавання столиць духовних і хлібів духовних» належало не лише королю або великому князю, але й магнатам і шляхті. Побудовані світськими правителями церкви і монастирі були власністю, що підлягала звичаєвому праву: пан міг продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. Утримання священиків, зокрема їхнє право користуватися землею, також цілком залежало від волі землевласника. Загальну картину занепаду доповнювали у цілому низький освітній рівень духівництва, порушення моральних стандартів і церковних канонів, поширеність симонії.
Відтак з другої половини ХVІ століття Римська церква поставала в очах православних спроможною розпізнавати знамення часу і розвиватися, натомість православ'я відповідно до своєї апофатичної традиції (осмислення Бога через містичний досвід), продовжувало уникати інтелектуального вираження доктрини і творчого розвитку богослів'я. З втратою опори на Візантійську державу Царгородський патріархат опинився у стані хронічної кризи і не зміг втілити свою ідею подолання глобального конфлікту культур через унію з Римом та рівноправну єдність у багатоманітності. Разом з церквою-матір'ю у кризу зайшла і Київська митрополія, що після відокремлення Московської територіально збігалася з українсько-білоруськими землями Речі Посполитої. Становище православних у ній ускладнив їхній статус другорядних: Варшавська генеральна конфедерація 1573 року про свободу віри не виконувалася і православні, зазнаючи правових, майнових та фінансових утисків, мусили переходити у католицтво. Тому від 1590 року українсько-білоруське духовенство майже щороку збиралося на собори, намагаючись вирішити проблеми і урівняти права православних і католиків поєднанням з Римом на засадах Флорентійської унії.
Природно, що далеко не всі архієреї підтримали ідею унії з Римом, але справа закінчилася тим, що в грудні 1596 року Берестейський собор було визнано королівським універсалом, що православну церкву фактично поставило поза законом. Король відмовився визнавати повноваження православних лідерів - єпископів Львівського Гедеона (Балабана) та Перемиського Михаїла (Копистенського) - і навіть саме існування цієї церкви. Королівська ворожість згуртувала навколо переслідуваного православ'я українські шляхту і церковні братства, а парламентські дебати в сеймі перетворила на основний засіб боротьби за дотримання прав православних.
Зі смертю єпископів Гедеона у 1607 році та Михаїла у 1609-у православні Речі Посполитої залишилися з єдиним єпископом Єремією (Тиссаровським) на Львівській кафедрі. Бастіонами боротьби за права православної церкви стали монастирі, що опиралися на солідні фінансові ресурси та значний моральний авторитет. Тому в першому десятилітті ХVІІ століття розгорнулася боротьба за обрання Єлисея Плетенецького архімандритом Києво-Печерського монастиря (за звичаєм обирали братія та шляхта) та його утримання разом з монастирськими володіннями за православними. Конкуренція з королівським обранцем Іпатієм Потієм (одним з організаторів Собору 1596, унійним митрополитом Київським і Галицьким 1599-1613 рр.) та його наступником набула такої гостроти, що, втягнувши у протистояння адміністрацію короля Сигізмунда ІІІ Вазу, папського нунція та православну шляхту (зокрема київське братство, до якого належали і козаки) під проводом Київського воєводи князя Костянтина Острозького, тривала навіть по смерті і князя і митрополита Іпатія.
Воєвода київський Василь-Костянтин Острозький (1526-1608) © Львівський історичний музей
Воєвода київський Василь-Костянтин Острозький (1526-1608) © Львівський історичний музей
Попри те, що сеймова конституція 1609 року офіційно розмежувала «духовних, що в унїі з римським костелом» та тих, що «не бажають з'єднатися з ними», утиски прав «грецької релігії» не припинялися. Вони тривали і після розгляду скарг православних сеймом 1618 року. Нормалізації становища православної церкви вдалося досягти з появою в Україні нової політичної сили - запорозького козацтва. Хоча козаки брали участь у релігійній боротьбі ще за життя та зі згоди князя Костянтина, саме у 1620-21 роках їхня військова потуга перетворилася на політичну, дозволивши відновити після переходу в унію та взяти під протекцію нову православну ієрархію.
Історія висвячення нового єпископату пов'язана з перебуванням у Києві патріарха Єрусалимського Феофана ІІІ. У 1618 році він через Кримське ханство прибув до Москви, де 1619 року висвятив нового Московського патріарха Філарета (Романова). 25 березня 1620 року Феофан ІІІ у супроводі представницької свити, серед якої перебував екзарх (прямий посланець, уповноважений патріархом діяти і підзвітний лише йому) Константинопольського патріарха Арсеній, прибув до Києва і зупинився у Київському Братському Богоявленському монастирі. Польський уряд вважав його турецьким шпигуном, тому безпеку патріарха гарантував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. За час перебування у Києві Феофан брав участь у богослужіннях, приймав делегації від братств, роздавав ставропігійні грамоти.
Галицький шляхтич з Самбірщини, випускник Острозької академії, полководець, політичний діяч, кошовий отаман Запорізької Січі, гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622)
Галицький шляхтич з Самбірщини, випускник Острозької академії, полководець, політичний діяч, кошовий отаман Запорізької Січі, гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622)
На наполегливі прохання депутації Київського Богоявленського братства, Війська Запорозького та духовенства, з 25 (15) серпня по 10 вересня (31 серпня) 1620 року Феофан ІІІ таємно від польської влади висвятив Йова (Борецького) як митрополита Київського і Галицького та обраних на місцевих сеймиках кандидатів на єпископів на шість вакантних кафедр. По тому у Києві відбувся Собор, після якого патріарх видав грамоту до православних Речі Посполитої про відновлення у них церковної ієрархії. Таким чином єдина доти Київська церква остаточно розділилася на дві гілки, дві церковні структури з єдиною традицією, рецьким обрядом, але вже різною юрисдикцією: греко-католицьку (в унії з Римом, уніатську) та православну, підпорядковану традиційно Константинополю (з 1689 року - Москві). У такому стані вона існує й досі.
1621 року трьохтисячний козацький загін під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного супроводив Феофана ІІІ до молдавського кордону, перед перетином якого патріарх благословив козаків на війну з Туреччиною, закликав їх захищати православну віру та розгрішив за участь у війні з православною Московією.
Змагання православних за визнання королівською владою ієрархії, відновленої патріархом Єрусалимським, затягнулося більш ніж на десятиліття, викликало запеклі сеймові баталії та літературну полеміку, що завершилися легалізацією православної ієрархії в Речі Посполитій «Пунктами заспокоєння обивателів релігії грецької 1632 року» за короля Владислава ІV Вази.
6 вересня 2018 © Тетяна Євсєєва спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Релігія
Україна
Європа
Середньовіччя

Головні події 10 вересня

#ЦейДень
Все про 10 вересня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left9 вересня
11 вересняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward