Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Нова стаття
Перша
битва на Марні
Перша світова війнаСергій Думенко
5 вересня 1914 року об'єднані англо-французькі війська під командуванням генерала Жозефа Жоффра, що вимушено відступили з Бельгії аж до Парижу, перейши у контрнаступ і за тиждень боїв відкинули німецькі армії на 60 кілометрів на північний схід. Це кардинально змінило хід подій на Західному фронті Великої війни, де супротивники перейшли до виснажливого позиційного протистояння. На обкладинці: Французькі військові на маневрах, 1913 рік
13814
Читати 10 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Оголосивши 1 серпня 1914 року війну Росії, о 23-й вечора кайзер Вільгельм II віддав наказ негайно розпочати реалізацію т. зв. плану Шліффена, який передбачав, що для успішної війни на Східному фронті слід перш за все оперативно, за 42 дні, нейтралізувати її союзника Францію і взяти Париж. Уже наступного дня німецькі війська зайняли Люксембург, який захищало лише 400 чоловік, 4 серпня завершили перехід кордону Бельгії і надвечір 5 серпня вийшли на лінію фортів Льєжа, що прикривали головні переправи через ріку Маас.

Попри те, що удар через нейтральні країни не був передбачений французьким стратегічним «Планом XVII», через два дні головнокомандувач арміями Півночі і Північного Сходу дивізійний генерал Жозеф Жоффр віддав наказ до його реалізації, і зранку 7 серпня VII-й корпус Першої армії генерала Луїса Бонно, перетнув кордон, відтіснив німців за Рейн і взяв під контроль місто Мюльхаузен в Ельзасі.

Повернення втраченого 40 років тому регіону викликало у Франції патріотичний підйом, однак вже 9 серпня німці відновили статус-кво.

Невдачею закінчилась і спроба французів силою трьох армій оволодіти Лотарингією.

Коли ж 16 серпня упав Льєж, німці форсували Маас і перейшли у наступ по всьому належно незахищеному бельгійському фронту від Лілля до Седана, «План XVII», що передбачав виключно наступальні дії згідно домінуючої у Франції концепції «attaque a outrance», провалився остаточно.

Зав'язались жорстокі бої в Арденнах, біля бельгійських міст Шарлеруа і Монс, який захищали французи і британці, відповідно. Зазнавши великих втрат від переважаючих сил супротивника — більше 260 тисяч убитими, пораненими і полоненими (при 165 тисяч у німців), — 25 серпня Жоффр дав наказ про початкок стратегічного відступу. Передбачена ним спроба 29 серпня контратакою однієї армії північніше Лана стримати просування супротивника, теж зазнала фіаско — німці перехопили наказ Жоффра, і генерал-фельдмаршал Карл фон Бюлов, маючи змогу підготуватись, у дводенному бою біля Ґіза розсіяв V-у армію дивізійного генерала Шарля Ланрезака, змусивши її відступати болотами вздовж ріки Уаза.

1-2 вересня п'ять французьких армій з великими втратами відійшли у долину Марни (права притока Сени), де зайняли оборонні позиції на 210-кілометровому фронті від Санліса на заході до Вердена на сході. Шість британських дивізій у складі Британського експедиційного корпусу (БЕК) фельдмаршала Джона Френча відступили ще південніше, переправивлись через Марну, і стали біля Мелена, що на південний схід від Парижа. Переслідуючи їх, Марну по непідірваних мостах перейшла й 1-а німецька армія генерала Александра фон Клюка і, заглибившись у розрив між двома військовими групами супротивника, зупинилась в районі Мо, за 40 км на північний схід від окраїн французької столиці.

Обороною Парижа командував відкликаний з пенсії в час «Липневої кризи» важкохворий (рак передміхурової залози) 63-літній генерал Жозеф Галлієні, призначений військовим міністром наступником Жоффра «на випадок надзвичайної ситуації». У його підпорядкуванні було чотири територіальні дивізії, одна територіальна бригада, бригада морських піхотинців з числа бретонських моряків-резервістів, які разом із терміново перекинутими з Лотарингії чотирма дивізіями склали Армію Парижа. Галлієні довелось дати згоду на її підпорядкування безпосередньо Жоффру, з яким він мав давній конфлікт як його начальник у минулому і свого часу конкурент за посаду начальника Генштабу, щоб за посередництва військового міністра отримати у підмогу чотири резервні дивізії.

Галлієні негайно виїхав для оглядин своїх військ. Він жахнувся стану їх боєздатності і кількості біженців, що неперервно прибували слідом за відступаючими арміями до столиці, з якої у ніч проти 3 вересня уряд виїхав до Бордо, щоб «дати новий імпульс національній обороні».

Тим часом Париж готувався до найгіршого.

Вирубувались ліси і парки для розміщення артилерійських знарядь, зносились будівлі для кращого огляду периметру оборони, мінувались мости і стратегічні об'єкти, включно з Ейфелевою вежею, які планувалось підірвати в разі відступу. Були зроблені тримісячні запаси палива для електростанцій, хліба на 43 дні, солі на 20 днів, м'яса на 12 днів. Під державний облік і контроль було взято поштових голубів. Начальник міської поліції подав у відставку «за станом здоров'я», але наказом Галлієна був змушений виконувати свої обов'язки до «особливого розпорядження». Місто заповнили змішані — цивільні-військові — патрулі, щоб підтримувати правопорядок, упереджувати паніку і координувати оборонні заходи.

Генерала Шарля Ланрезака, який на чолі V-ї армії не справився з поставленою задачею під час контрудару біля Ґіза, Жоффр замінив на командира його корпусу дивізійного генерала Франше д'Еспере і надіслав додатковий корпус для посилення його VI-ї армії. Однак, віри у здатність втримати фронт шириною 210 кілометрів Жоффр не мав і готувався відвести війська ще далі на південь, за Сену. Його наміри змінив Галлієні, який отримав дані аеророзвідки про рух 1-ї німецької армії повз Париж, у розрив між двома французькими арміями, щоб обійти французьку столицю з півдня, і з великими труднощами зумів переконати голокомандувача у слушності нагоди вдарити у фланг фон Клюку.

4 вересня Жозеф Жоффр віддав наказ готуватись до контрнаступу. Головного удару мали завдати VI-а армія Мішеля Монурі із заходу і БЕК Джона Френча з піденного заходу у фланг 1-й німецькій армії фон Клюка при одночасній фронтальній атаці з півдня V-ї армії Франше д'Еспере проти 2-ї німецької Карла фон Бюлова. IX-а і IV-а французькі армії мали скувати німецький центр в районі Шалона, а III-я — стримати 5-у на сході, біля Вердена.

На світанку 5 вересня 1914 року почалась битва на Марні, у якій з обох боків взяло участь 1,9 млн чоловік і понад 6 тисяч артилерійських установок (з невеликою перевагою союзників по живій силі, але суттєво гіршим співвідношенням по важкій артилерії).

Удар французів застав фон Клюка зненацька. Рятуючи ситуацію, він зупинив просування на південь і перекинув два корпуси зі свого лівого флангу на правий проти VI-ї армії, у важких боях з якою ув'яз біля ріки Урк, притоки Марни. До 7 вересня йому вдалось вирівняти ситуацію, а після перекидання ще двох дивізій — практично розбити VI-у французьку армію.

На допомогу Монурі шістьма сотнями таксі, мобілізованих поліцією, і залізницею було оперативно доправлено 5-тисяну Марокканську піхотну бригаду, що саме прибула в Париж.

Не маючи резервів, Клюк перекинув на правий фланг ще дві дивізії, і у 50-кілометровий розрив між його лівим флангом і сусідньою 2-ю армією Бюлова удару завдали БЕК і V-а армія.

9 серпня стало вирішальним днем битви. Клюк знову зміг зім'яти лівий фланг французького фронту, але в цей час німецький Генштаб, зробивши хибний висновок, що британці намагаються зайти у тил 2-й армії Бюлова, наказав їй відступити. За нею почали відступ і 1-а та 3-я німецькі армії. Переслідуючи, союзники відтіснили їх на 60 кілометрів на північний схід, аж за Реймс, де на рубежі рік Ена — Вель 12 вересня німці зуміли перейшли до активної оборони.

За час Першої битви на Марні французи втратили 227 тисяч чоловік (у тому числі 21 тисячу убитими, 84 тисячі зниклими безвісті та 122 тисячі пораненими), британці 37 тисяч (1700 убитими, 4 тисячі зниклими безвісті, 31 тисячу пораненими), німці 256 тисяч (67,7 тисяч убитими, 173 тисячі пораненими та 15 тисяч зниклими безвісті)

Наступного дня почались перші бої з німецькими ар'єргардами. Однак виснажені і знекровлені місяцем практично неперервних боїв, французи і британці просувались надто повільно, щоб утримати наступальну ініціативу. Так і не досягнувши успіху, 13 вересня обидві сторони перейшли до позиційної війни на лінії зіткнення Суассон — Реймс — Верден — Туль — Бельфор.

«Я не знаю, хто її [битву на Марні] виграв, але я добре знаю хто її мав програти» — Жозеф-Симон Галлієні «Мемуари», 1920 рік

Єдиною ділянкою Західного фронту, де ще точились бої, залишився 170-кілометровий відтинок від французького Нуайона на півдні до бельгійського Ньюпорта на півночі. «Біг до моря», як назвуть згодом німецькі спроби захопити узбережжя Ла-Манша, завершився у середині жовтня Першою битвою під Іпром, де за місяць безрезультатного протистояння убитими і пораненими було втрачено по 130 тисяч чоловік з кожного боку.

З кінця листопада 1914 року, коли випав сніг і вдарили перші морози, війна, що кожній зі сторін ще недавно бачилась бліцкрігом, перейшла у затяжну фазу позиційних і малорезультативних зіткнень, в яких чотири наступні роки ціною величезних жертв виборювались кілометри, а то і сотні метрів.

Що було потім

29 жовтня 1915 року Жозеф-Симон Галлієні став військовим міністром в уряді Арістіда Бріана, за посередництва якого нарешті примирився з Жозефом Жоффром і дав згоду на його призначення генералісимусом — «головнокомандувачем французькими арміями» на усіх театрах військових дій. Однак спрацюватись їм не вдалось і після невдалої спроби ініціювати парламентське розслідування дій головнокомандувача, які привели до невдач на Соммі і під Верденом, 16 березня 1916 року 67-літній Галлієні подав у відставку. Через шість тижнів він помер від раку передміхурової залози.

У 1921 році Жозефу-Симону Галлієні посмертно присвоїли звання маршала Франції.

«Верденcька м'ясорубка» і втрата Бухареста поставили хрест на кар'єрі Жоффра — у грудні 1916 року його підвищили до маршала, однак усунули від управління військами, фактично змусивши подати у відставку. Його ще кілька разів залучали до військових справ, зокрема до підготовки американських військ, коли у 1917-у США вступили у війну, чи консультацій з приводу призначення чергового головнокомандувача — Жоффр віддав перевагу прихильнику наступальних дій Фердинанду Фошу, а не схильному до оборони Анрі Петену, однак здебільшого — до представницьких місій за кордоном.

На початку 1922 року 70-літній маршал Жозеф Жоффр відійшов від справ й решту свого життя провів у своєму маєтку під Парижем, лише раз з'явившись на публіці 21 червня 1930 року з нагоди відкриття йому пам'ятника у Шантільї, де був його штаб в роки Великої війни. Через півроку він помер, не переживши ампутацію ноги. Його удостоїли державних похорон, через кілька днів парлмамент прийняв закон «Жозеф Жоффр, маршал Франції, гордість Вітчизни».

Друк 1
Сергій Думенко спеціально для © «Цей день в історії», 3 вересня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі