В ході Тридцятилітньої війни, яка почалась у 1618 році з повстання богемських протестантів, Річ Посчполита, не беручи в ній безпосередньої участі, виступила союзником Габсбургів і 23 листопада 1619 році в битві під Гуменним розгромила семигородського магната-протестанта Юрія Ракоці, що змусило князя Трансільванії Габора Бетлена звернутись по допомогу до Османської імперії. Султан Осман II, скориставшись тим, що його васал господар Молдавії Гаспар Граціані у польсько-угорському конфлікті підтримав Польщу, відправив на його підкорення 40-тисячне військо, яке 7 жовтня 1620 року у битві під Цецорою (поблизу Ясс, нині — Румунія) розбило поляків, котрих Граціані закликав на захист. Сам молдавський господар, не надавши обіцяної допомоги, із трьохтисячним загоном врятувався втечею до Хотина.
Основні турецькі сили на чолі з Османом II підійшли 2 вересня 1621 року і з маршу завдали удару по козацькому табору, проте зазнали невдачі. Спроби наступних днів також не принесли успіху попри прибуття 130-тисячного татарського війська, більша частина якого на чолі з Кантемиром Мурзою переправилась через Дністер і отаборилась біля Кам'янця. 4 вересня було відбито три спроби штурму українського табору після чого козаки здійснили контратаку і захопили турецький табір, проте надвечір відступили, не маючи змоги його утримати.
7 вересня османські війська після потужного артобстрілу здійснили чотири невдалі кінні атаки на козацький табір, після чого надвечір вперше атакували поляків і також без успіху. До кінця вересня турками було здійснено ще два великі безрезультатні наступи, які завершились великми втратами. Після смерті 24 вересня важко хворого гетьмана Кароля Ходкевича, який напередодні передав командування коронному підчашому Станіславу Любомирському, турки кинули в бій всі свої наявні сили, проте ні 25-го, ні 28 вересня не домоглися успіху.
Поразка у Хотинській битві зупинила османські завоювання у Європі і привела до політичної нестабільності в самій державі — звинувативши яничар у поразці, Осман II прийняв рішення замінити їх на армію із тюрків Анатолії і Месопотамії, проте став жертвою повстання яничар, яке очолив великий візир Кара Давут-паша, — 20 травня 1622 року 18-річний султан був задушений і на турецький трон вдруге зійшов його душевнохворий дядько Мустафа I.
Остаточно експансіоністська політика Османської імперії в Європі зазнала поразки у 1683 році, коли у битві біля Каленберга під Віднем армія імператора Священної Римської імперії Леопольда I за підтримки баварських, саксонських і польських військ здобула перемогу і відтіснили турків в Угорщину.
Коментарі
Дивіться також
• Битва на Косовому полі, 1389
• Люблінська унія, 1569
• Тридцятилітня війна, 1618
• Битва біля Каленберга, 1683
• Перший поділ Речі Посполитої, 1772
• Ліквідація Запорозької січі, 1775