сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Звільнення Києва українськими військами
30 серпня 1919 року Київська група військ на чолі з генералом Антіном Кравсом зайняла Київ, що стало найбільшим успіхом українського соборного фронту. Однак наступного дня столиця України без бою перейшла під контроль білогвардійських військ Антона Денікіна, союзницькі відносини з якими сподівалося налагодити українське командування.
На обкладинці: Генерал Української Галицької армії Антін Кравс (1871-1945), 1919 рік
9598
Війни
Віктор Крупина
Після об'єднання 16-17 липня 1919 року Української Галицької армії та Дієвовї армії Української Народної Республіки й оволодіння ними Поділля перед українськими силами постало завдання вибору подальшого напрямку дій. Галичани виступали за захоплення Одеси та інших чорноморських портів задля відкриття «вікна у світ» та налагодження торгівлі з Європою. Наддніпрянські діячі хотіли завдати головного удару по Києву, указуючи на політичне і психологічне значення оволодіння столицею України. Зрештою, компромісне рішення передбачало спрямування головних військ на Київ, тоді як у південно-східному напрямі діяли сили меншої чисельності. Завдання взяття Києва покладалося на сформовану Київську групу на чолі з генералом Антіном Кравсом, до складу якої увійшли І і ІІІ галицький корпуси та Запорізька група військ армії УНР.
Майже синхронно діям українських збройних сил з південного сходу України широким фронтом розгортався наступ на Москву Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР), що також мали намір взяти Київ, тож їхня зустріч була неминуча. Політична програма Білого руху виключала визнання незалежності УНР - «Малоросія» могла розраховувати лише на широку автономію. 23 серпня 1919 року головнокомандувач ЗСПР Антон Денікін дав настанови своїм військам на випадок зустрічі з петлюрівцями: у випадку нейтралітету останні мали розійтись по домівках, інакше - вони могли визнати білогвардійські гасла і приєднатися до Білого руху. «Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати таким же ворогом, як і більшовиків», - наказував він.
Попри поінформованість про принципову антиукраїнську позицію Антона Денікіна, українське керівництво розраховувало на налагодження з ним співробітництва або досягнення нейтралітету з огляду на спільного ворога. Перші контакти українських частин з авангардом білогвардійців 22 серпня на ст. Сигнаївка давали підстави для таких сподівань, тому наступного дня Штаб Головного Отамана видав наказ: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна, належить триматися, до дальшого розпорядження, слідуючих норм: 1) належить безумовно не вдаватися в ворожу акцію; 2) Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже є в наших руках, або які маємо посісти… Остаточні вказівки вже незабаром буде дано». Однак перші контакти та неофіційні переговори відбувалися з кубанськими частинами білої армії, які прихильно ставилися до українського національного руху та конфліктували зі своїм командуванням.
Попри запеклі бої з більшовицькими військами, Київська група військ упевнено просувалася до столиці України, перед загрозою втрати якої опір червоних зріс. Але вже опівдні 30 серпня бойові дії відбувались в Крюківщині, Гатному, Жулянах, Петропавлівській Борщагівці на південному заході поблизу Києва, й надвечір галицькі бригади оволоділи столицею України. Окрім радості від успіху, настрою додавала захоплена велика військова здобич, украй необхідна для незадовільно забезпеченого українського війська. На 31 серпня були віддані накази про взяття під контроль ключових об'єктів міста та блокування мостів з лівого берег Дніпра, а на 16 годину був призначений урочистий парад українського війська на Хрещатику.
«Мимо вчасної пори Київ не спав і вспів вже прибратись у святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на бальконах там й там появились портрети Шевченка чи Головного Отамана Петлюри, прикрашені зеленню, з відповідними написами. На вулицях і в вікнах домів повно всякого народу. Нас засипано цвітами з усіх сторін а радісним окликам: «Слава Україні», «Слава Галичанам!», «Хай живе Головний Отаман Петлюра!» і т.п. - не було кінця» - зі спогадів про київський ранок 31 серпня 1919 року сотника УГА Осипа Станіміра
В ейфорії успіху командування Київської групи недооцінило того факту, що 29 серпня підрозділи ЗСПР захопили Дарницю. Покладаючись на логіку антибільшовицької боротьби, українське командування сподівалося порозумітися з денікінцями. Особливо на цьому наполягали галичани, які сподівалися за допомогою Білого руху вирвати східну Галичину з польського володіння на випадок поразки соборного фронту.
Уранці 31 серпня з лівого на правий берег Дніпра пройшли підрозділи зведеної Гвардійської бригади генерала Миколи Штакельберга. Несподівана поява у центрі загонів потенційного союзника, попри наказ блокувати мости з лівого берега, не стурбувала командування армійської групи, що лише близько 16 години прибуло до Києва. Незабаром на балконі міської думи на вимогу росіян поруч з українським замайорів російський прапор. Маршируючи повз думу, бійці 5-го кінного полку Чорних запорожців зірвали останній і кинули його під ноги коня свого командира полковника Володимира Сальського. У натовпі присутніх киян виникло сум'яття, розпочалася стрілянина. Тим часом білогвардійці роззброювали розкидані по місту галицькі підрозділи, що дотримувалися наказу від 23 серпня й уникали бою з ними.
«Так славно почався й так безславно скінчився похід об'єднаної української армії на Київ. Захопивши українську столицю ціною великих жертв в боротьбі з більшовиками, ми вже другого дня без бою і жадної користі для української справи здали її своїм новим ворогам» - зі спогадів Голови Ради народних міністрів УНР Ісака Мазепи
Прагнучи запобігти кровопролиттю і досягти порозуміння Антін Кравс вирушив на переговори до командира білогвардійської 7-ї піхотної дивізії Миколи Бредова, проте наразився на його категоричну відмову співпрацювати з об'єднаною українською армією. Під тиском опонентів Кравс погодився на виведення упродовж 1 вересня українських військ на лінію Гнатівка-Васильків-Германівка, а Бредов пообіцяв повернути українцям зброю та забезпечити безперешкодний відступ з Києва. Окремим пунктом угоди Антін Кравс заявив, що «Галицька армія діє незалежно від військ Петлюри, під власною галицькою командою, без будь-якої політичної програми, з однією лише метою боротьби з більшовизмом». Незабаром українські війська залишили столицю, а всі спроби уповноважених Симоном Петлюрою делегацій розпочати переговори з білогвардійцями завершувалися невдачею - останні принципово не хотіли визнавати суб'єктність УНР.
Захоплення Києва стало найбільшим успіхом українського соборного фронту. Гірка втрата Києва приголомшила бійців, додала напруги у відносини голови Директорії УНР Симона Петлюри і диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича. 24 вересня 1919 року Директорія й уряд УНР та Євген Петрушевич декларацією оголосили війну ЗСПР. Брак амуніції, озброєння, медикаментів та епідемія тифу призвели до суттєвого погіршення становища на фронті. З переходом 17 листопада 1919 року УГА на бік Білого руху український соборний фронт припинив існування.
26 серпня 2018 © Віктор Крупина спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Війни
Україна
Європа
Новітня історія
Інтербелум

Головні події 30 серпня

#ЦейДень
Все про 30 серпня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left29 серпня
31 серпняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward