Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Нова стаття
Битва
під Мохачем
29 серпня 1526 року під Мохачем війська османського султана Сулеймана Пишного вщент розбили угорську армію і за кілька днів увійшли в полишену беззахисною Буду. У боротьбі за спадщину полеглого на полі бою Людовика II Ягеллончика угорські королі втратили право на престол Хорватії, а сама Угорщина розпалась на два ворогуючі між собою королівства.
10811
Читати 10 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

По смерті Матвія Корвіна на престол Угорщини і Хорватії у 1490 році зійшов король Богемії Владислав II з династії Ягеллонів. Умовою його обрання стало підписання «Виборчої капітуляції», що гарантувала збереження угорській знаті прав і привілеїв, а також скасування всіх покладених на них нерегулярних податків і позик. Згодом в їх інтересах було введено примусове оподаткування сіл і міст, що не мали статусу королівських, у кілька етапів закріпачено селян. Угорські дворяни домоглись скасування і військового податку, що змусило Владислава II розпустити наймані війська, у тому числі знамениту Чорну армію, створену ще за правління Яноша Гуньяді. Натомість право і зобов'язаня утримувати власні війська отримали десь понад чотири десятки великих землевласників.

Це привело до загострення протистояння за владу між магнатами і дворянами, селянських заворушень і ще більшого ослаблення центральної влади. У 1492 році Угорщина втратила вплив на Валахію і Молдавію, що стали данниками Османської імперії, у 1514 році з великими труднощами придушила повстання дрібного трансильванського шляхтича Дьєрдя Дожі, під знамена якого стали селяни та міська біднота.

Через два роки Владислав II помер, залишивши своєму 10-літньому сину Людовику (Лайошу) II політично роздроблену країну і гігантський борг у понад 400 тисяч флоринів. Коштів на регулярне фінансування прикордонних гарнізонів хронічно бракувало, сподівання на допомогу з-за кордону виявились марними і у 1521 році Угорщина не змогла захисти від Сулеймана Пишного свої стратегічно важливі фортеці Шабац на ріці Сава і Нандорфехервар (Белград) на Дунаї.

Підготовка османів до чергової війни з Угорщиною почалась після прибуття в кінці 1525 року в Константинополь посольства Луїзи Савойської, матері французького короля Франциска, який після поразки під Павією опинився в іспанському полоні, — у Східній Європі Франція шукала союзників, щоб завдати удару по імперії Габсбургів зі сходу. Сулеймана вдалось переконати у перспективності франко-османського альянсу, і 10 березня 1526 року було віддано наказ на збір військам з Єгипту, Сирії, Анатолії та Криму.

Уже 23 квітня з Константинополя вийшла 50-тисячна армія на чолі з султаном, якого супроводжував великий візир Паргали Ібрагім-паша і кримський калга Девлет Герай. На Балканах до неї приєднались підрозділи з Боснії і Румелії на чолі із Газі Хусрев-бегом, у Белграді — відправлений на розвідку 5-тисячний кінний загін Ях'япашазаде.

11 липня османська армія підійшла до Петервадара (нині Петроварадин, частина Нового Саду у Сербії), тисячний загін якого здався після двотижневої облоги.

8 серпня впав Уйлак (нині Ілох, Хорватія).

З огляду на суттєву чисельну перевагу супротивника, гарнізони Ердута і Есека (нині Осієк, обидва Хорватія) залишили свої фортеці без бою і переправились на лівий берег Дунаю в надії приєднатись до війська Пала Томорі, архієпископа Калоча.

Як «лейтенант країни і капітан усієї Великої рівнини», Томорі кілька років марно домагався від урядовців виділення коштів на укріплення південних форпостів Угорщини. Навіть коли у Буді стало відомо, що османи з великою армією перетнули Босфор, й 1 травня Національна асамблея нарешті проголосувала за спеціальний військовий податок, оперативно зібрати його не вдалось. У позиці Людовику II відмовили торгово-банківський дім Фуггерів і банки Генуї та Венеції. Пообіцяли допомогти королі німецький Карл V Габсбург і англійський Генріх VIII Тюдор, але дійсно підтримав фінансово лише папа Климент VII. То ж Томорі зі своїм 6-тисячним загоном, який у більшій своїй частині утримувався також папським коштом, дізнавшись, що 2 липня під Будою Людовик II нарешті почав збирати армію, був змушений залишити без фактичного захисту придунайські замки і в очікуванні на розпорядження короля маневрувати в угорсько-хорватському покордонні, де до нього приєднався загін трансильванського воєводи Петера Перені з Темешвара (нині Тімішоара, Румунія).

Тим часом 14 серпня до Осієка прибув Сулеман Пишний, щоб особисто спостерігати за будівництвом мосту через Драву, яким османське військо переправилось 22 серпня. Воно рушило на північ і через шість днів вийшло на рівнину за 7 км на південь від придунайського містечка Мохач. Неподалік його вже кілька днів чекала угорська армія. Під командою короля було 12 тисяч, здебільшого чеських, моравських, італійських, німецьких та іспанських, найманців, загони трансильванського магната Дьєрдя Запольї, а також Томорі і Перені, загалом десь під 25 тисяч чоловік, які на озброєнні мали 85 гармат.

Несподівана поява османів порушила плани Людовика II дочекатись решти війська — зо 15 тисяч трансильванців були ще у Сегеді, біля 10 тисяч хорватів у Загребі (частина з них прибула надранок наступного дня) і стільки ж чехів у Секешфегерварі. Він поступався Сулейману і кількісно і якісно: лише сипахів і яничар (частина з яких мали рушниці) у султана було більше, ніж угорців загалом, ще 30 тисяч армії османів складали нерегулярні піхота (азапи) і легка кіннота (акинджи), яких підтримували артилеристи зі 160 гарматами. До того ж угорська армія опинилась на невдалих позиціях, затиснута між заболоченою заплавою Дунаю на сході і лісистим узвишшям на заході.

Можна було ще відступити, щоб дочекатись підмоги, але на скликаній королем раді більшість командирів, які вже кілька тижнів чекали на вирішальний бій, відмовили його. Командування було покладено на Пала Томорі, який на світанку 29 серпня 1526 року вишикував своє військо двома лініями: правим крилом з 6-и тисяч кіннотників командував хорватський бан Франьо Бачан, лівим з 3-х тисяч вершників — Петер Перені, 12-а тисячами піхоти в центрі — сам Томорі; позаду стало зо тисячу важких кавалеристів, що прикривали короля і його почт, з флангів — піхота і легка кіннота.

Паргали Ібрагім-паша почав шикувати своє 60-тисячне військо дещо пізніше. Воно стало значно ширшим за угорський фронтом, настільки, наскільки дозволяло поле: у центрі — румелійська піхота під командою великого візира, за нею — анатолійська армія Беграм-паші, третім рядом — султан з охороною і яничари. На прибуття стомленої довгим переходом кавалерії, яка мала зайняти позиції на флангах, довелось чекати довго, десь зо дві години. Близько полудня роздратований Сулейман скликав раду, яка вирішила бій відкласти.

Звістка, що османи залишають позиції і стають таборами, дала угорцям ще одну можливість відступити. Однак Томорі і на цей раз наполіг на битві, побачивши шанс завдати супротивнику несподіваного удару і по черзі розбити його окремі підрозділи. Король погодився — це був чи єдиний спосіб перемогти удвічі чисельнішого супротивника. Першою завдала удару хорватська кіннота справа і зім'яла румелійську піхоту, змусивши її неорганізовано відступати. Але удар зліва забарився, і коли трансильванська кавалерія нарешті вступила в бій, атака правим флангом вже захлинулась. Османи відповіли артилерійським і рушничним вогнем, під прикриттям якого реорганізувались і пішли в контратаку. У бій оперативно прямо з маршу вступила легка кавалерія Газі Хусрев-бега.

Перені був змушений відступити, за ним — Бачан. Залишену без прикриття з флангів угорську піхоту османи оточили і винищили.

За дві години бій закінчився, і османська кіннота кинулись переслідувати панічно відступаючого через придунайські болота супротивника.

Під Мохачем полягло більше половини армії Людовика II — зо 4 тисячі кавалеристів і до 10 тисяч піхотинців. Загинув і сам 20-літній угорський король, і Пал Томорі, а також ще 6 єпископів, включаючи Ласло Салкаї, архієпископа Естергома, 12 поважних дворян, серед них — Дьєрдь Заполья, і 28 баронів. Дивом уцілів палатин Іштван Баторі.

Османи втратили до півтори тисячі чоловік. Як трофеї їм дісталось 16 угорських прапорів.

Через шість днів Сулейман Пишний з військом рушив до Буди. Зі столиці угорського королівства встигла втекти уся знать і заможні городяни, королівський двір — до Пожоні (нині Братислава, Словаччина), і 12 вересня ключі від міста турецькому султану вручив глава місцевої єврейської громади.

Буду було розграбовано, усе найцінніше — гармати, бібліотека, бронзові статуї з королівських палаців, мармурові свічники з церков, відіслано до Константинополя, населення Пешту у більшій частині винищено, спонтанно виниклу 25-тисячну селянську армію 15 вересня розбито і вирізано. Брати в облогу добре укріплені Вишеград чи Естергом османи були неготові — наближалась зима, з Константинополя прийшла звістка про черговий заколот в Анатолії, і 13 жовтня Сулейман рушив на батьківщину, задовільнившись приєднанням до своїх володінь правобережжя Дунаю від Белграда до Осієка.

Що було потім

Поразка під Мохачем мала для Угорщини катастрофічні політичні наслідки. Король спадкоємця по собі не залишив і претензії на його спадщину заявили його швагер австрійський ерцгерцог Фердинанд Габсбург і трансильванський магнат Янош Заполья, який зі своїм 15-тисячним військом не встиг (чи не схотів через тривалий конфлікт з королівським двором) із Сегеда вчасно прибути до Мохача.

26 жовтня 1526 року Фердинанда за свого суверена визнала Богемія, через два тижні парламент у Секешфегерварі обрав Яноша королем Угорщини, і 11 листопада Іштван Підманіцький, єпископ Нітра, поклав йому на голову корону Святого Іштвана. Однак вибори угорського короля відбулись з процесуальним порушенням — елекційний парламент міг скликати лише палатин Іштван Баторі. Ледь уцілілий під Мохачем і давній супротивник родини Заполья, він прийняв сторону Фердинанда, котрого 17 грудня у Пожоні вже належним чином було обрано на угорський престол.

1 січня 1527 року парламент у Біхачі обрав Фердинанда Габсбурга королем Хорватії — припинила своє існування понад чотиристалітня персональна унія Хорватії (зі Славонією та Далмацією) і Угорського королівства.

Війна між двома угорськими королями тривала до серпня наступного року — зазнавши двох поразок, Заполья був змушений рятуватись втечею спочатку до Трансильванії, звідти — до Польщі. Він звернувся по допомогу до османського султана, і 10 травня 1529 року Сулейман Пишний розпочав свій другий похід на Угорщину. Він розбив Фердинанда, взяв Буду і визнав Яноша, який прийніс васальну присягу, за короля.

Узяти Відень Сулейману не вдалось, і Угорщина виявилась розділена надвоє: її північна і західна третина з центром у Пожоні була під владою Габсбурга, решта, зі столицею у Гюлафехерварі (нині Алба-Юлія у Румунії), — під владою Заполья. Обидва титулували себе королями угорськими. Вони примирились у 1538 році, коли Фердинанд, на той час вже німецький (римський) король, визнав Яноша пожиттєвим сувереном Східної Угорщини, а той Фердинанда — своїм спадкоємцем. Орадський договір порушило неочікуване народження через два роки у вже літнього і бездітного Яноша сина-спадкоємця і його власна смерть. На бік Заполья, цього разу Яноша II, знову став Сулейман Пишний, який у 1541 році втретє взяв Буду.

На цей раз свої угорські завоювання османський султан об'єднав у Будинський еялет, до якого серед іншого увійшли Сегед, Калоча, Сабадка (нині Суботиця у Сербії), у 1543-44 роках — Ноград, Вац, Секешфегервар, Печ та Шиклош, у 1552 році — Темешвар (нині Тімішоара, Румунія): Угорщина виявилась розділеною натроє.

Друк
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 28 серпня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі