Після кількох років громадянської війни і протистояння з радянською Росією у 1925 році до влади в Персії прийшов генерал Реза Савадкухі, відомий також як Реза-хан, проголошений спеціально скликаними Установчими зборами новим шахом під династичним іменем Пехлеві. Він ініціював численні реформи, направлені на подолання клерикального впливу, племінного сепартизму і модернізацію країни, яка у 1935 році змінила офіційну назву на Іран. Амбітні індустріальні проекти потребували фінансування і в якості партнера була вибрана Німеччина, яка, на відміну Британії і СРСР, не мала в регіоні імперських інтересів.
З початком Другої світової війни Іран одним із перших оголосив про свій нейтралітет, однак багатий на нафту, він викликав занепокоєння союзників по антигітлерівській коаліції з огляду на його давні зв'язки з Третім рейхом. Після капітуляції Франції, яка контроювала Сирію, їх увага до Ірану ще більше посилились — виникла реальна загроза втрати каналів постачання арабської нафти, особливо коли у квітні 1941 року в нейтральному Іраку відбувся переворот і до влади прийшов пронімецьки налаштований уряд.
До кінця травня Британія окупувала Ірак, де встановила лояльний уряд, який погодився на транзит своєю територією озброєння і гарантував безперебійне забезпечення нафтою, після чого до середини липня в ході операції «Експортер» витіснила війська вішистської Франції із Сирії і Лівану. Приблизно у цей же час (за деякими даними — ще у першій декаді червня) розпочалась підготовка до британського вторгнення в Іран з метою захоплення багатої на нафту провінції Хузестан з центром у Азвазі.
Корективи внесла Німецько-радянська війна. Для Британії та СРСР, які стали союзниками, стратегічного значення набув транспортний коридор вздовж Трансіранської залізниці, що через Тегеран сполучала Перську затоку з Каспійським морем. Він видавався їм найбезпечнішим шляхом для військового постачання з Індії та США, але Іран, прагнучи зберегти нейтралітет, дозволити транзит своєю територією відмовився. З огляду на швидке просування Вермахту на Схід, що загрожувало союзникам втратою азербайджанських нафтових родовищ і виходом Німеччини до північних кордонів Ірану, почалась розробка плану англо-радянської інтервенції, яку завершили не пізніше 5 серпня, а підготовку до неї — до 23 серпня, коли на базі Закавказького військового округу було створено Закавказький фронт Червоної армії.
В якості формального приводу для окупації Ірану було використано відмову Тегерана вислати зі своєї території німецьких громадян, переважно консульських працівників і технічних спеціалістів, загалом не більше тисячі осіб, яких в британських і радянських дипломатичних нотах означали як фашистських посібників і агентів. Іранський уряд подібні звинувачення вважав безпідставними і невмотивованими. Тим не менш, 17 серпня Лондон вчергове надіслав ноту аналогічного змісту. Попри те, що вона більше нагадувала ультиматум, її було відхилено і на цей раз. Реакція не забарилась — о 4-10 ранку 25 серпня 1941 року в рамках операції «Підтримка» («Countenance») британський шлюп «Шорхем» з першого залпу потопив іранський сторожовий катер «Паланг» в порту міста Абадан, після чого на берег десантувались війська і взяли під контроль місцевий нафтопереробний завод.
Практично у цей же час автралійський флот без особливих зусиль захопив розташовані недалеко порти Хоррамшахр і Бандар-Шапур (нині Бандар-Хомейні) — кінцеву станцію Трансіранскої залізниці.
Того ж дня Іран був атакований з півночі Радянським Союзом. Дві армії, що увійшли з Азербайджану, і одна — з Туркменістану, за невеликої кількості у супротивника моторизованих та бронезасобів, сконцентрованих здебільшого на півдні, і повної переваги над ним у повітрі, швидким темпом рушили у напрямку до столиці.
Проти 200 тисяч військ союзників, що мали в арсеналі понад тисячу танків, сучасні артилерію і авіацію, Іран зміг виставити дев'ять піхотних дивізій, порядка 150 тисяч чоловік, лише деякі з яких мали загалом десь сотню легких німецьких танків. Заскочений зненацька, він втратив більшу частину авіації, знищеної на аеродромах, і виявився нездатним захистити від бомбардування Тегеран та Казвін і чинити опір британському експедиційному корпусу, що у складі 2-х дивізій і 3-х бригад з території Іраку увійшов у провінцію Хузестан.
Сили були нерівні, союзники домінував у небі, на суші і морі. Іранська армія і флот, на реформування і переозброєння яких шах витратив десятиліття, виявились нездатними організовано чинити опір, а їх керівництво у більшій своїй частині — некомпетентним і немотивованим. Вже після першого радянського авіанальоту на Тегеран тисячі офіцерів і солдатів скинули форму, вважаючи на краще втекти з міста. Запеклі бої відбулись лише за Ахваз, адміністративний центр провінції Хузестан, важливий порт на єдиній іранській судноплавній ріці Карун і залізничний вузол Трансіранської залізниці, який британці взяли 27 серпня.
Реза-шах намагався апелювати до на той час нейтральних США в якості посередника, наголошуваючи на нейтралітеті Ірану і положеннях недавно підписаної американо-британської Атлантичної хартії. Однак взяти на себе роль посередника Франклін Рузвельт відмовився, лише запевнив шаха у своїй безумовній повазі до незалежності і територіальної цілісності Ірану, загрози яким він у заявах радянських і британських урядів не вбачає.
28 серпня Червона армія зайняли Мешхед, адміністративний центр провінції Хорасан, на той час друге за чисельністю місто Ірану, наступного дня підійшла до міст Семнан на північному сході, Казвін на північному заході, Кум у центрі, південніше Тегерану, оточивши столицю з трьох напрямків і перерізавши головне шосе, що з'єднувало її з Перською затокою. Подальший опір втрачав зміст, і Реза-шах віддав наказ скласти зброю.
30 серпня британські і радянські сили з'єднались в Сенендеджі на заході Ірану, 31 серпня — біля міста Казвін на півночі.
Під формальним контролем іранського уряду залишилась територія радіусом до 100 миль навколо Тегерана.
У ході ірано-британо-радянських переговорів, які вів кілька днів як призначений прем'єр-міністром Мухаммед-Алі Фарукі, постали нові вимоги — інтернування і передача союзникам усіх німців включно з членами родин, що проживали в Ірані, закриття дипломатичних представництв Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини. Реза-шах і на цей раз не поступився. Британія дала зрозуміти, що не виключає можливість його силового усунення від влади і реставрацію скинутої ним Каджарської династії.
Опинившись у безвиході, без підтримки уряду й генералітету, схильних прийняти усі вимоги союзників, Реза-шах Пехлеві зрікся престолу, про що було оголошено о 9-30 16 вересня 1941 року на спеціально скликаній сесії меджлісу.
Наступного дня о 15-00 британські і радянські війська рушили на Тегеран. Ще до того як вони взяли під спільний контроль іранську столицю, 22-літнього кронпринца Мохамеда Реза Пехлеві у цивільному одязі крізь службовий хід таємно привезли до будинку парламенту, і о 16-30 він на Корані склав перед парламентарями присягу як новий, 35-й, шах Ірану.
26 вересня британці вивезли Реза-шаха до Бомбею, де йому повідомили про офіційну відмову у можливості емігрувати в Аргентину. Фактично заарештованого, його доправили спочатку на Маврикій, а звідти до Йоганнесбурга у Південній Африці, де він через три роки помер.
17 жовтня союзні війська залишили Тегеран, зосередивши збройні сили в зонах власних інтересів: Британія на півдні вздовж кордону з Іраком і узбережжя Перської затоки, СРСР — на півночі вздовж Каспію, від Туреччини до Афганістану. Через три місяці Іран уклав з ними тристоронню угоду, яка передбачала його «допомогу військовим зусиллям союзників невійськовим шляхом» і звільнення союзниками території Ірану «не пізніше шести місяців після припинення бойових дій [на військових театрах Другої світової війни]».
Що було потім
У вересні 1943 року Іран оголосив війну Німеччині, завдяки чому на Тегеранській конференції в листопаді того ж року Франклін Рузвельт, Вінстон Черчілль та Йосиф Сталін підтвердили свою прихильність до збереження незалежності і територіальної цілісності Ірану, який у договірних документах став означатись не окупованим, а союзним.
Британські війська почали евакуацію з Ірану як і було обумовлено, 2 березня 1946 року. Натомість СРСР з цим став зволікати, пославшись на «загрозу безпеці» своїм південним кордонам, насправді зробивши ставку на проголошені в зоні його відповідальності Азербайджанську і Курдську народні республіки. Ірану довелось з цього приводу звертатись по допогу до ООН — його скарга в Радбез була першою в історії цієї щойно створеної організації. Однак ефективно вирішити конфлікт ООН виявилась нездатною. Виводити свої війська з Ірану Радянський Союз почав лише у червні, коли йому стало остаточно зрозумілим, що ні комуністичні, ні автономістські ідеї, культивовані ним протягом п'яти років, попри сприятливий етнічний чинник і фінансову допомогу, належної підтримки в маріонеткових республіках не мають.
Повний контроль над усією територією Ірану центральний уряд відновив у середині грудня 1946 року.
Коментарі
Дивіться також
• Німецька окупація Данії і Норвегії, 1941
• Американська окупація Ісландії, 1941