Після перемоги Едварда IV Йорка у битві під Тьюксбері опозиція його правлінню була політично обезголовлена: королева Маргарита Анжуйська потрапила у полон, її 17-річний син принц Едвард був страчений, а її чоловік Генріх IV Ланкастер помер у Тауері начебто «від меланхолії», яка його охопила після звістки про смерть свого єдиного нащадка. Уціліти вдалось лише зведеному брату Генріха VI (по матері) Джасперу Тюдору, 1-му графу Пембрука, який разом зі своїм малолітнім небожем Генріхом на початку червня 1471 року з великими труднощами відплив на континент у сподіванні на захист короля Людовик XI Валуа. Однак дістатись Франції їм не вдалось — шторм прибив корабель Тюдорів до Бретані, де вони на довгі роки стали бранцями герцога Франциска II.
Едвард IV Йорк несподівано помер 9 квітня 1483 року. Його 12-літній син правив недовго, неповних три місяці, під протекцією батькового брата Річарда Глостерського, доки не був ним усунутий з престолу як бастард, заарештований і разом з молодшим братом ув'язнений в Тауері, де вони обоє того ж року й загинули.
Віроломство Річарда III і переслідування родини Єлизавети Вудвілль, вдови Едварда IV, розкололо йоркістів. У Бретань потягнулись втікачі від свавілля узурпатора, які після загибелі у 1475 році Генрі Голланда, герцога Екстера, онука сестри Генріха IV й останнього Ланкастера, що мав законні підстави претендувати на престол Англії, побачили у Генріхові Тюдорі, хоча й нащадку королівських родин Плантагенетів і Валуа, але бастарду по материнській і батьківській лініях, можливу альтернативу Річарду III.
Несподівано для себе 26-літній Генріх з маловідомого вигнанця перетворився на претендента на престол Англії. Навіть камергер Річарда III могутній Генрі Стаффорд, 2-й герцог Бекінгем, зав'язав з Тюдорами з цього приводу таємне листування.
У жовтні 1483 року проти короля піднялась знать Кента. Однак через негоду на допомогу їй не змогли вчасно прибути ні військо Бекінгема з Вельсу, ні з Бретані п'ять сотень англійських шляхтичів-вигнанців на чолі з Генріхом Тюдором, котрі через шторм не зуміли десантуватись біля Плімута. Зрештою Бекінгема було схоплено прихильниками короля і 2 листопада страчено за державну зраду.
Однак противників Річарда III це не зупинило, і на Різдво 1483 року вони зібрались в соборі Сен-П'єр в Ренні, де Генріх Тюдор дав їм урочисту клятву в разі перемоги одружитися на Єлизаветі, доньці Едварда IV, щоб примирити Йорків та Ланкастерів й повернути їм втрачені за роки громадянської війни права і привілеї. Підтримку Генріху надали і регенти малолітнього французького короля Карла VIII, сподіваючись в разі його успіху на підтримку в протистоянні з Бретанню. Їх коштом у норманському місті Онфлер почала формуватись армія з числа місцевих найманців, яка до початку 1485 року налічувала десь зо 4-5 тисяч чоловік.
Сил для вторгнення в Англію бракувало, однак смерть 16 березня англійської королеви прискорила хід подій — до Тюдорів дійшли чутки про начебто насильницьку загибель Анни Невілл і намір Річарда ІІІ одружитись на своїй племінниці Єлизаветі Йоркській. Це зірвало б плани заколотників, то ж уже 7 серпня в Мілл-Бей біля містечка Дейл у Пембрукширі пришвартувалось 30 кораблів Генріха Тюдора, який через 14 років нарешті повернувся на батьківщину.
Від своїх шпигунів про заплановане вторгнення Генріха Тюдора в Англію Річард III знав напевно і, згідно «Кройлендській хроніці», навіть бажав цього, вважаючи, «що це покладе край усім його, [Річарда], страхам і неприємностям». Однак він помилково чекав Тюдора десь поблизу Саутгемптона, де наказав зосередити війська і флот під командою гофмейстера лорда Ловелла, й несподівана звістка про його висадку на крайньому заході Вельсу дійшла до Річарда лише через чотири дні, заставши його зненацька і далеко від столиці, у Ноттінгемі.
Доки Річард ще розсилав своїм прихильникам листи, повідомляючи, що «нарешті настав той довгоочікуваний день, коли вони зможуть здобути легку перемогу над ганебною зграєю», Генріх Тюдор вже встиг схилити на свій бік сера Ріса ап Томаса, фактичного правителя південно-західного Вельсу, котрому пообіцяв контроль над усім регіоном. Той зібрав десь 2-тисячне військо, яке у середині серпня біля Шрусбері влилось до армії Тюдора. Уже на території Англії до нього стала приєднуватись і місцева шляхта, як от загін сера Гілберта Талбота з числа дизертирів.
У цей час формування королівської армії лише почалось: у Лестері чекали на прибуття Джона Говарда, 1-го герцога Норфолка, Томаса Говарда, графа Суррея, Генрі Персі, 4-го графа Нортумберленда, Джона де ла Поля, графа Лінкольна, і Френсіса Лоувелла, віконта Лоувелла. Чекали і на Томаса Стенлі, короля острова Мен і лорда Верховного констебля Англії. Але той, пославшись на хворобу, вирішив не поспішати, а коли його пасинок (син його дружини Маргарет Бофорт від попереднього шлюбу) Генрі Тюдор дістався Стаффордшира, двічі з ним таємно зустрівся, щоб обговорити, як повідомляє хроніст Полідор Вергілій, «можливу битву з королем Річардом».
Зрештою Томас Стенлі до Лестера так і не прибув й 21 серпня зі своїм 4-6-тисячним військом разом з братом Вільямом став на схилах пагорба на північ від Дадлінгтона. Неподалік, десь за милю на захід, у низовині табором стала десь 8-тисячна армія Генріха Тюдора.
Цього ж дня їм назустріч з Лестера на чолі війська рушив Річард III. Як повідомляє літописець з Кройленда, він «їхав помпезно і величаво як справжній володар. Голову його вінчала корона Англії». Короля супроводжувала численна свита, поперед процесії несли величезний хрест з емблемою Йорків — білою трояндою.
Королівські війська, десь до 12 тисяч чоловік, розмістилась на пагорбі Амбіон-хілл, що трохи південніше села Босворт. Наступного дня, 22 серпня 1485 року, вони зайняли бойові позиції: справа, під прикриттям артилерії і 1200 лучників, стали пікінери Норфолка, зліва — 3 тисячі здебільшого важкої піхоти Нортумберленда, по центру — 3 тисячі піхотинців і зо тисяча кавалеристів на чолі з Річардом III, якому з висоти відкривався прекрасний огляд на позиції і Тюдорів і Стенлі.
Томас Стенлі демонстрував нейтральність. Він ухилився від прямої відповіді на чергове запрошення Тюдора приєднатись до нього й водночас не виконав наказ негайно прибути разом з військом до Річарда попри погрозу стратити його сина Джорджа, барона Стрейнджа, який був у королівському таборі заручником. «У мене є інші сини» — відповів Стенлі, залишившись в очікуванні розвитку подій на схилі Дадлінгтон-хілл.
Жодного бойового досвіду Генріх Тюдор не мав, то ж передав командування своїм військом досвідченому серу Джону де Веру, а сам з особистою охороною відступив в ар'єргард.
В умовах суттєвої чисельної переваги супротивника де Вере відмовився від традиційного поділу на три баталії і перегрупував військо у щільну, посилену на флангах, «коробку», ядром якої був двотисячний загін французьких найманців на чолі з Філбертом де Шанді. Військо Тюдорів першим розпочало бій. Оминувши болото, воно опинилось біля підніжжя пагорба Амбіон практично незахищеним від обстрілів ворожої артилерії. Його врятувала неготовність супротивника негайно розпочати обстріл, то ж, випустивши залп стріл, назустріч Тюдорам рушив правий фланг Йорків. Авангард Оксфорда втримав позиції. Він не лише не здригнувся під час рукопашного бою з пікінерами, а й після загибелі спочатку командира королівського авангарду сера Волтера Девере, а згодом і самого герцога Норфолка, вбитого стрілою в обличчя крізь відкрите забрало, сам перейшов у контратаку.
Намагаючись врятувати ситуацію, Річард дав сигнал до наступу лівим флангом. Десь у цей же час в ар'єргарді Тюдорів він побачив Генріха і, не чекаючи на вступ у бій баталії Генрі Персі, у кращих традиціях лицарства особисто кинувся в атаку на чолі невеликого загону. Стрімкий удар кількасот важких кавалеристів прорвав оборону супротивника і вони глибоко вклинились у його ряди, небезпечно зблизившись із Генріхом Тюдором. Першим загинув його прапороносець сер Вільям Брендон, згодом ударом піки в голову з сідла був вибитий його особистий охоронець сер Джон Шейні.
Генріх навіть не намагався битись, а шукав захисту за спинами своїх лицарів.
Бій наближався до завершення, коли у нього нарешті вступив Томас Стенлі. Його фланговий удар застав Йорків зненацька. Вони були відкинуті на кількасот метрів назад, притиснуті до болота, але зброю не склали. Річард III в запалі крикнув: «Я не відступлю ні на крок. Або я король або мрець». Він бився і після загибелі свого прапороносця сера Персіваля Сірвелла, і коли впав з коня, що ув'яз в трясовині. Оточений звідусіль і загубивши шолом, Річард III тримав кругову оборону доки удар алебардою котрогось з валійців не розкроїв йому голову.
Дізнавшись про загибель короля, Генрі Персі, 4-й граф Нортумберленда, так і не вступивши у бій (чи то через особисті мотиви чи через складність маневру — його баталія знаходилась далеко від місця подій і через особливості зайнятих на схилі позицій була фактично позаду центру), вирішив урятуватись втечею.
Від початку битви пройшло лише дві години, коли для Йорків усе було скінчено.
Як повідомляє Полідор Вергілій, Томас Стенлі підібрав на полі бою понівечену корону Річарда і одягнув її на голову свого пасинка, коли той, стоячи на пагорбі поблизу села Сток Голдінг, «виголошував дворянам і джентльменам слова вічної вдячності», — Генріх Тюдор став другим після Вільгельма Завойовника королем Англії, що силою зброї здобув її престол.
Того ж дня Генріх увійшов в Лестер, звідки за дві доби рушив у Лондон. Він щедро винагородив свого «дорогого коханого батька» Томаса Стенлі: зберіг за ним посаду лорда Верховного констебля Англії (восьму по значимості в державній ієрархії), наділив титулом графа Дербі і призначив його верховним управителем герцогства Ланкастерського на північ від Трента. Охоронцем ланкастерських володінь на південь від Трента став Джон де Вере, головнокомандувач війська Тюдорів під Босвортом. Генріх повернув йому відібрані Йорками графські володіння в Оксфорді, призначив констеблем Тауера, першим капітаном гвардії йоменів — особистої охорони короля, лордом-адміралом і спадковим Лордом великим камергером, а також увів до королівської Таємної ради.
Джасперу Тюдору його племінник повернув титул графа Пебрука, наділив титулом спеціально створеного для нього герцога Бедфорда, призначив юстиціарієм Південного Вельсу і намісником Ірландії.
Генріх Тюдор поспішав і вже 30 жовтня 1485 року коронувався у Вестмінстерському абатстві. Того ж дня відбулось засідання парламенту, на якому, згідно «Кройлендській хроніці», «була підтверджена верховна влада нашого лорда короля, що належить йому не по одному, а по багатьох правах, так що ми можемо бути певні, що він управляє англійським народом абсолютно законно, а не як завойовник, який отримав перемогу у війні». Крім того, з ініціативи Генріха VII був анульований т. зв. білль про «Титул короля», що оголошував незаконнонародженими дітей покійного Едварда IV Йорка, перш за все (обидва принци на цей час уже були мертвими) його старшу доньку Єлизавету, з якою Генріх мав намір одружитися.
Слідом за цим Генріх видав «Акт про державну зраду, проти колишнього герцога Глостера, який іменував і величав себе королем Річардом III в силу здійсненної ним узурпації», а також проти значної частини його прихильників.
Що було потім
Остерігаючись реваншу Йорків, за наказом Генріха VII того ж 1485 року в лондонському Тауері був ув'язнений 10-літній Едвард Ворвік, єдиний уцілілий син Джорджа Плантагенета, 1-го герцога Кларенса, й Ізабелли Невілл, законний претендент на престол Англії.
Після отримання дозволу від папського легата, 18 січня 1486 року у Вестмінстерському абатстві Генріх як і обіцяв узяв шлюб зі своєю родичкою Єлизаветою Йоркською, що мало символізувати примирення Ланкастерів і Йорків, геральдичні троянди яких, з'єднавши, король зробив своєю емблемою.
Хоча битва під Босвортом стала вирішальною, вона не була останньою у Війні троянд. Через два роки Джону де Вере довелось знову захищати Генріха Тюдора, на цей раз на полі Стоук-філд у Ноттінгемширі, де він разом із Джаспером Тюдором розгромив запеклого йоркіста Джона де ла Поля, графа Лінкольна, який намагався посадити на престол малолітнього самозванця Ламберта Сімнела, видаючи його за нібито вцілілого сина Едварда IV Йорка.
Коли ж через десятиліття в Англії з'явився черговий самозванець, на цей раз фламандець Перкін Ворбек, у змові проти короля був звинувачений весь цей час ув'язнений Едвард Ворвік, і рішенням суду перів, на якому головував той таки Джон де Вере, 28 листопада 1499 року він був обезголовлений. З його смертю згасла чоловіча лінія династії Йорків.
Коментарі
Дивіться також
• Битва при Вейкфілді, 1460
• Битва біля Мортімерс-Крос, 1461
• Битва при Тьюксбері, 1471
• Сходження на престол Річарда ІІІ, 1483
• Коронація Генріха VII, 1485
• Битва на Стоук-філд, 1487
• Смерть Генріха VII Тюдора, 1509