Після перемоги у битві під Краваном у липні 1423 року політична і військова ситуація для англійців склалась цілком успішно, в основному завдяки дипломатичному й військовому таланту Джона Ланкастера, 1-го герцога Бедфорда, рідного брата покійного на той момент короля Генріха V Ланкастера, регента над малолітнім Генріхом VI і Королівством Франція. Він встановив у Парижі надійний проанглійський уряд, взяв під повний контроль Нормадське герцогство, разом з Бургундією — Північну Францію, й після прибуття з Англії великого підкріплення прийняв рішення перенести війну на контрольовану французами територію й почати кампанію із завоювання графств Анжу і Майєнн.
До середини липня 1424 року була зібрана 10-тисячна армія, складена в основному з гарнізонів Нормандії та відкликаної з південної Бургундії мобільної колони графа Солсбері, до яких додалось 5-тисячне підкріплення, що прибуло з Англії. 20 липня Бедфорд особисто прибув для її інспектування і прийняття над нею командування до Руана, де дізнався про формування у цей же час у нижній течії Луари великого французького війська.
Дофін Карл VII зі своїм штабом, що розмістився в Ле-Мані, планував провести операцію для захоплення стратегічно важливих пунктів в Нормандії і подальшого вигнання англійців з герцогства. Для цього головнокомандувачі графи д'Омаль, Нарбон, Вентадур, Тонер, маршал Лафайєт і герцог Алансон провели по всій Південній Франції масштабний набір рекрутів. До армії були також залучені найманці з Ломбардії і шотландське військо чисельністю 6500 чоловік під командуванням «загартованого в битвах» Арчибальда, 4-го графа Дугласа, котрому дофін надав титул герцога Турені, і Джона Стюарта, графа Б'юкену, яке ще у квітні прибуло в Гієнь.
Обидві армії виступили практично одночасно й попрямували в одне й те саме місце — фортецю Іврі, що на захід від Парижа, яку англійці на чолі з графом Саффолком з червня тримали в облозі. 1 серпня герцог Бедфорд з військом прибув до Евре, де до нього приєднався загін бургундців під командуванням Ліль Адана та підрозділ графа Солсбері, 13 серпня продовжив марш і вечері того ж дня прибув під Іврі, гарнізон якого, так і не дочекавшись підмоги, наступного дня капітулював.
Французи, що в цей час перебували в Ноанкурі за 24 кілометри від Іврі, зібрали військову нараду, на котрій герцог Алансон, віконти Нарбон і Омаль, запропонували ухилитися від бою і відступити. Цей намір не знайшов підтримки й було прийнято компромісне рішення: армії слід було уникати відкритих битв, натомість прагнути захопити на кордоні з Нормандією якомога більше міст. Реалізацію плану було вирішено почати з невеликого міста Верней, який французи хитрістю й зайняли наступного дня, заявивши містянам, що англійська армія розбита і відступає.
Отримавши звістку про падіння Вернея, англійці вирушили до нього і вже ввечері 16 серпня зупинилась неподалік. Отримавши про це звістку, шотландці зуміли переконати французів відхилитись від кілька днів тому прийнятого плану й прийняти бій, і зранку 17 серпня 1424 року армія союзників почала займати позиції на рівнинах на північ від міста. Вона вишикувалась трьома лініями, на лівому фланзі став Арно де Нарбон-Талеран, в центрі — Жан VIII д'Аркур, 5-й граф д'Омаль, якого було призначено головнокомандувачем, правий фланг зайняли шотландці під командою графів Джона Стюарта та Арчибальда Дугласа. Обидва фланги прикривала кіннота: на правому було 600 ломбардських найманців, на лівому — приблизно 600-700 французів. Арбалетників поставили за спинами латників.
Пройшовши ліс Пізо, англійська армія зупинилась на безпечній відстані від супротивника і вишикувалась у бойовий порядок, аналогічний тому, який мала під час битви при Азенкурі: лучники прикривали фланги, якими справа командував особисто Джон Бедфорд, зліва — Томас Солсбері; резерв з 2 тисяч лучників залишився обороняти обоз. Після приготувань настало затишшя, під час якого Бедфорд надіслав Дугласу листа, щоб дізнатись яких правил той буде притримуватися у бою, й з отриманої відповіді дізнався, що шотландці не мають наміру ні брати, ні здаватись у полон.
Близько четвертої по полудню Бедфорд опустився на коліна і, помолившись й поцілувавши землю, віддав наказ «Святий Георгій! Знамена вперед!», на що війська в унісон прокричали «Святий Георгій, Бедфорд!» й повільно рушили вперед. Союзники парирували цей клич своїм «Сен-Дені Монжуа!» і пішли назустріч ворогу хаотичним й імпульсивним строєм. Кожен англійський лучник мав при собі заточений кілок, і коли вони зупинились на відстані досяжності ворожих стріл, то встромили кілки в землю, щоб захистити себе від атаки кінноти супротивника. Однак через спеку земля була суха й тверда, встановлення частоколу зайняло багато часу, чим скористалась французька кіннота й з лівого флангу атакувала англійців. Більшість лучників була перебита, а ті, що вижили, — відкинуті назад. Французька піхота одразу пішла в наступ на незахищений фланг Бедфорда і вступила у рукопашний бій з англійськими латниками. Жан Ваврін, який був присутній при обох битвах, заявляв, що битва при Вернеї була «жаркіша, ніж при Азенкурі». В цей час ломбардська каваалерія через незахищений фланг англійців атакували резерви Бедфорда, розграбували обоз, й змусила у паніці врятуватись втечею півтисячний загін капітана Янга, однак відступила після контратаки англійської кінноти.
Через майже годину жорстокого рукопашного бою англійські латники зуміли посунути кількісно удвічі переважаючу французьку піхоту. Це переломило хід подій і Джон Бедфорд спішився й особисто вступив у бій, орудуючи дворучною сокирою. Ваврін зауважує, що Бедфорд був «великий тілом, сильний м'язами, умілий і енергійний у використанні зброї»; ще один сучасник битви Джон Хардінг повідомляє, що «регент здавався в цей день левом». Загону Бедфорда протистояв д'Омаль, однак його підрозділ поступово втратив бойовий порядок, після чого почав тікати до Вернея. Англійці кинулись навздогін і добивали втікачів, багато з яких втопилось в оборонних ровах перед містом. Під час відступу загинув і сам Жан VIII д'Аркур, 5-й граф д'Омаль.
Одночасно з Бедфордом у битву вступив і Томас Солсбері, який з лівого флангу напав на шотландські підрозділи. Вони мужньо тримали оборону, не відступили навіть після втечі д'Омаля й згодом були атаковані з тилу. Опинившись у повному оточенні, всі шотландці були практично вирізані англійськими латниками: в числі близько 50 дворян загинули й Арчибальд Дуглас і Джон Стюарт. На полі бою полягли і французькі командири Вентандур, Тонер, Нарбон, а герцог Алансон і маршал Лафайєт потрапили в полон.
Ввечері того ж дня англійці увійшли у Верней, де за втечу з поля бою до страти було засуджено капітана Янга: його повісили, після чого витягли з петлі і помилували. Згідно листа, написаному через два дні Джоном Бедфордом в Гюз серу Томасу Ремпстону, втрати французів і шотландців у битві склали 7 262 особи, англійські — тисячу чоловік.
Перемога англійців під Вернеєм була абсолютною, за що її часом називають «другим Азенкуром». Вона відкрила військам Бедфорда шлях у графства Майєнн і Анжу, й крім них за чотири роки вони опанувати всі французькі території на північ від Луари. Однак після того як англійська армія вийшла до Орлеана і взяла його в 1428 році в облогу, вона втратила ініціативу у війні, й з появою Жанни д'Арк французи перейшли до контрнаступу.
Коментарі
Дивіться також
• Коронація Генріха V Ланкастера, 1413
• Облога Арфлера, 1415
• Битва при Азенкурі, 1415
• Облога Руана, 1418
• Англо-французький договір в Труа, 1420
• Битва під Краваном, 1423
• Битва під Гравелем, 1423
• Облога абатства Мон-Сен-Мішель, 1424
• Облога Орлеана, 1428