сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Повстання санкюлотів
10 серпня 1792 року прихильники революційних змін з міських низів підняли збройне повстання і захопили королівську резиденцію палац Тюїльрі. Людовик XVI був позбавлений влади, згодом - заарештований, і вже за місяць у Франції було ліквідовано монархічний лад і проголошено республіку.
На обкладинці: Жан Дюплессі-Берто «Штурм Тюїльрі 10 серпня 1792 року під час французької революції», 1793 рік © Версальський палац
6838
Політика
Дмитро Копилов
Людовику XVI, що зійшов на престол Франції у 1774 році, у спадок дісталась підірвана Семилітньою війною економіка, дефіцитний бюджет та великий державний борг, до яких додався неврожай, що спричинив наступного року півтораразове подорожчання хліба. Загострення суспільно-політичної ситуації і заворушення, що охопили Лілль, Камбре, Дюнкерк, Тулон, Марсель та передмістя Парижу, змусили короля скликати Генеральні штати для «встановлення постійного і незмінного порядку в усіх частинах управління». Всупереч його очікуванням вони відмовились діяти в угоду королю і, оголосивши себе Установчими національними зборами, постановили розробити першу французьку конституцію. Спроба Людовика XVI розігнати їх силою привела до заворушень у Парижі, які через місяць переросли у революцію.
Прийнята Національними зборами 3 вересня 1791 року конституція не знищила монархію, як того вимагали революційні кола, лише позбавила Людовика XVI титулу «король Франції», визнавши «королем французів Божою милістю і силою конституційних законів» з досить широкими повноваженнями. Не було також скасовано і феодальні повинності селян, натомість спеціальним законом було заборонено робітничі організації і страйки, а виборче право було надане лише т. зв. «активним» громадянам, котрі володіли певним майном.
У жовтні відкрились обрані за конституцією Законодавчі збори, більшість депутатів яких належала до партії фельянів (ліберальних монархістів). «Революція закінчена», - заявив в зборах фельян Жан-Сільвен Байї, тогочасний мер Парижа. Те ж саме було проголошено в маніфесті Людовика XVI: «Настав кінець революції». Однак ситуацію в країні стабілізувати не вдалось - економічне становище після революції лише погіршилось, а марнотратство, постійні позики на поточні витрати й знецінення паперових грошей призвели до різкого зростання цін на продовольчі товари і масових банкрутств дрібних виробників. Інфляція і дорожнеча зачепила насамперед найбідніші верстви населення, т. зв. санкюлотів, які вимагали встановлення твердих цін на продукти і контролю над діяльністю торговців.
Луї-Леопольд Буальї «Портрет санкюлота». Довгі штани замість кюлотів (коротких, до колін, що носились з панчохами і туфлями) були їх визначальною зовнішньою ознакою. У роки революції цьому стилю одягу слідувало і багато публічних діячів та революціонерів, які не були вихідцями з робітничих низів
Луї-Леопольд Буальї «Портрет санкюлота». Довгі штани замість кюлотів (коротких, до колін, що носились з панчохами і туфлями) були їх визначальною зовнішньою ознакою. У роки революції цьому стилю одягу слідувало і багато публічних діячів та революціонерів, які не були вихідцями з робітничих низів
Важке становище було і на кордонах Франції. Щоб запобігти поширенню Європою революційних ідей і вирішити давні територіальні спори, у Відні та Берліні готували інтервенцію. Жирондисти (помірковані прихильники республіки), які мали більшість в уряді, вимагали рішуче виступити проти держав, що «вступили у змову проти Франції». 20 квітня 1792 року Законодавчі збори оголосили війну Священній Римській імперії, однак загальна неготовність армії і саботаж наказів військового міністерства контрреволюційно налаштованими генералами призвели до серйозних невдач. Офіцери королівської гвардії відкрито тріумфували з цього приводу, із засудженням «безбожної» війни виступило духовенство, яке свого часу відмовилось принести присягу новій владі (т. зв. священники-відказники), і закликало віруючих не платити податки і не давати в армію рекрутів, виправдовуючи в своїх проповідях втручання імператора у французькі справи необхідністю «відновити у Франції християнство».
У суспільстві зросли антимонархічні настрої - поширились чутки, що Людовик XVI готовий підтримати інтервентів, і на початку червня Законодавчі збори змусили його розпустити особисту гвардію. Звільнення королем за таких обставин трьох міністрів-жирондистів, яким на зміну прийшли фельяни, і відмова затвердити ряд декретів дали підстави жирондистам закликати до збройної демонстрації. Вона пройшла вулицями Парижа 20 червня, у третю річницю «Клятви у залі для гри в м'яч»: зачитавши на площі Карусель петиції королю і Законодавчим зборам, натовп увірвався у королівський палац Тюїльрі, де Людовику XVI довелось протягом двох годин вислуховувати претензії і грубощі на свою адресу. Змушений випити за здоров'я нації і приміряти фригійський ковпак, король, тим не менш, проявив твердість і, посилаючись на «закон і конституцію», відмовився відкликати вето і відновити на посадах жирондистів, після чого натовп зусиллями популярного в народі мера Парижа Жерома Петіона розійшовся.
Жан-Батіст Веріте «Повсталі 20 червня 1792 року в палаці Тюїльрі», 1796 року © Національна бібліотека Франції
Жан-Батіст Веріте «Повсталі 20 червня 1792 року в палаці Тюїльрі», 1796 року © Національна бібліотека Франції
Незважаючи на зростаючу в столиці напругу, Людовик XVI відмовився переїхати в Коп'єнь під захист генерала Жильбера Лафаєта навіть попри те, що з 11 липня рішенням Законодавчих зборів до зброї привели всіх дієздатних чоловіків - в країні почалось формування добровольчих загонів (федератів) і поповнення Національної гвардії (народного ополчення). Монтаньяри (найрадикальніші революціонери) з числа якобінців - Жан-Поль Марат, Максиміліан Робесп'єр і Жорж Дантон - організували і направили енергію народного невдоволення проти королівського двору. Їх заклик взяти родину Людовика XVI в заручники підхопив натовп, і 21 липня Петіону довелось знову запобігати заколоту. Проте підготовка до нього тривала - прибулі з провінції федерати організували таємну Директорію, в яку були включені і деякі паризькі лідери, налагодили контакти з якобінцями, за ініціативи яких з 25 липня Законодавчі збори почали засідати неперервно. Цього ж дня в Париж прибуло 300 добровольців з Бреста, п'ять днів по тому - 500 з Марселя, і столиця Франції вперше почула «Воєнний марш Рейнської армії», сьогодні відомий як «Марсельєза».
3 серпня в Париж прийшла звістка про адресований французькому народу маніфест командувача об'єднаної австро-прусської армії Карла Вільгельма Фердинанда, герцога Брауншвейзького, яким він від імені двох монархів застеріг Національну гвардію від будь-якого опору його військам, який буде розцінений як бунт «проти свого короля», поклав на членів Законодавчих зборів та посадовців «особисту відповідальність за всі події» і пригрозив Парижу розправою і руйнуванням, якщо його мешканці вчинять королю і членам його сім'ї «хоч найменшу образу чи насильство».
«Якщо палац Тюїльрі буде захоплений, якщо буде учинено найменшу образу чи насильство по відношенню до короля, королеви і королівської сім'ї, якщо не буде вжито заходів, що забезпечують їх безпеку, порятунок і надання їм свободи, Їх королівська і імператорська величність справлять безприкладне і незабутнє на вічні часи покарання, піддавши місто Париж військовій екзекуції і повному руйнуванню, а заколотники, винні в злочинах, будуть страчені» - З маніфесту герцога Брауншвейзького, 25 липня 1792 року
Разом із повідомлення, що надійшло того ж дня, про перетин австро-прусськими військами французького кордону, маніфест герцога Брауншвейзького спричинив прямо протилежні його цілям наслідки - 47 з 48 секцій Парижа підтримали петицію про позбавлення короля влади, і Петіон від імені муніципалітету заявив Законодавчим зборам, що Париж «відновив суверенітет народу» і тепер у короля немає ніякої іншої влади над ними, крім «словесного переконання». Обговорення цієї петиції і скликання національного Конвенту було призначено на четвер 9 серпня, проте Законодавчі збори після попередніх дводенних дебатів відмовились її розглядати.
Увечері 9 серпня 1792 року 28 секцій Парижу утворили повстанську Комуну, яка всю ніч засідала в ратуші у сусідній з легальним муніципалітетом кімнаті: перша розбробляла план нападу на Тюїльрі, другий - план його захисту. Близько сьомої години ранку 10 серпня Комуна повідомила владу Парижа про призупинення її повноважень - «коли народ перебуває в стані повстання, він приймає всі повноваження на себе» - і через годину закликала до наступу на королівський палац. Хоча для оборони Тюїльрі був і план і досвідчений гарнізон з майже двох тисяч швейцарських гвардійців і жандармів, Людовик XVI, остерігаючись насильства і кровопролиття, прислухався до поради прокурора Парижа П'єр-Луї Редерера і відмовитися від захисту палацу. Попри наполягання дружини Марії-Антуанетти битись до кінця, ще до першого пострілу королівська сім'я садами прибула до приміщення, де засідали Законодавчі збори. «Панове, - сказав король, - я прийшов сюди, щоб запобігти тяжкому злочину і думаю, що я не можу бути в більш безпечному місці, ніж з вами». «Ваша Величносте, - відповідав головуючий П'єр Верньо, - Ви можете розраховувати на твердість зборів: його члени поклялися померти, захищаючи права народу і конституційну владу».
На правому березі Сени батальйони Сен-Антуанського передмістя, на лівому - Сен-Марсельського, бретонські і марсельські федерати просувалися до королівського палацу без перешкод - Національна гвардія була прихильна до них, а жандарми не зважились чинити опір. Авангард з чоловіків, жінок і дітей, озброєних аби чим, пройшовши площу Карусель, близько 8 години з'явився перед палацом Тюїльрі. Марсельці почали брататися з артилеристами Національної гвардії. Увійшовши у вестибюль, повсталі закликали швейцарську гвардію здатись. «Здавайтеся народу!» - закричав по-німецьки командуючий повстанцями Вестерманн, на що йому відповіли: «Здатися було б ганьбою для нас!». Їх розділяла решітка і дехто з повсталих підходив до неї, щоб переконати швейцарців приєднатися до народу. Ніхто не знає з чийого боку пролунав перший постріл, проте після нього швейцарці швидко очистили вестибюль та вхід до палацу і кинулися на площу перед ним, розсіюючи повстанців. Як і під час штурму Бастилії, крик про зраду пролунав над площею Карусель, і повсталі, вважаючи, що потрапили в засідку, стрімким ударом зуміли відтіснити швейцарців назад до палацу.
Людовик, почувши постріли, написав на клаптику паперу: «Король наказує своїм швейцарцям негайно скласти зброю і повернутися в казарми». Частина швейцарської гвардії відступила через палац і прилеглі сади в задній частині Тюїльрі, решта спробувала сховатися в будівлі парламенту, але була оточена, приведена до ратуші і страчена під статуєю Людовика XIV: з 950 швейцарців живими залишилось не більше трьох сотень. Загальні втрати з боку роялістів нараховували 800 чоловік. З боку повстанців 376 було вбито або поранено (83 федерати і 285 національних гвардійців) - прості громадяни з торгових і робочих прошарків Парижу, представники понад шестидесяти професій; серед поранених були і дві жінки.
Повстання 10 серпня 1792 року стало поворотним пунктом Французької революції - прихильні до короля Законодавчі збори після перемоги санкюлотів постановили припинити виконавчі функції Людовика XVI, який з родиною був заарештований і поміщений у замок Тампль, й скликати Національний конвент для напрацювання нової конституції. У виборах до нього взяли участь всі громадяни старше 25 років (крім прислуги), завдяки чому Конвент став першим в історії Франції законодавчим органом, обраним на основі загального виборчого права. Одним з перших його рішень, прийнятим 21 вересня 1792 року, було проголошення республіки і позбавлення Людовика XVI титулу короля французів.
«1. Французький народ запрошується створити Національний конвент [...] 2. Глава виконавчої влади тимчасово усувається від своїх функцій доки Національний конвент не оголосить про заходи, які він буде вважати за потрібне прийняти для забезпечення суверенітету народe і панування свободи й рівності» - З декрету Законодавчих зборів 10 серпня 1792 року
Якобінець Максиміліан Робесп'єр і кордельєр П'єр Шометт 12 серпня домоглись від Законодавчих зборів рішення про право Паризької комуни задля суспільної безпеки здійснювати поліційні функції і арештовувати «підозрілих осіб», що поклало початок першій хвилі терору - створений на вимогу Комуни 26 серпня Надзвичайний трибунал, почавши з переслідування роялістів і священників-відказників, до кінця вересня заарештував і стратив кілька тисяч чоловік з числа фельянів, противників ідеї створення загонів повстанців, звільнених з посад чиновників, в минулому недостатньо радикально налаштованих виборщиків і тих, хто критикував рішення Законодавчих зборів. Виразниками настроїв санкюлотів були міністр юстиції Жорж Дантон і журналіст Жан-Поль Марат, які розгорнули активну кампанію, закликаючи розправитися з контрреволюціонерами і «підозрілими».
Суд над Людовиком XVI розпочався 10 грудня в палаці Тюїльрі. Більшістю голосів депутатів Конвенту «громадянин Луї Капет» був визнаний винним у зраді нації, змові проти волі нації і замахах проти безпеки Франції, 15 січня 1793 року засуджений до страти і через тиждень гільйотинований на площі Революції в Парижі, де 15 жовтня була страчена його дружина Марія-Антуанетта, звинувачена у зраді інтересів Франції. 8 червня 1795 року в Тамплі помер їх десятилітній син Людовик XVII. Єдиному, кому вдалось звільнитись з ув'язнення, була 17-річна принцеса Марія Тереза Шарлотта, яку 19 грудня 1795 року обміняли на французьких полонених і вислали в Австрію.
Хоча Національний конвент працював до 26 жовтня 1795 року, ще з квітня 1793 року Законодавчі збори були фактично позбавлені влади, яка зосередилась в руках Комітету громадської безпеки, де домінували Жорж Дантон і Максиміліан Робесп'єр. Розв'язавши в країні терор, вони зрештою самі стали його жертвами поряд із близько 17 тисячами «ворогів революції». З приходом в кінці 1794 року до влади Директорії Комітет громадського безпеки було реорганізовано у відомчу установу, що займалась питаннями зовнішньої політики та військовими справами, ліквідовано Паризьку комуну, більшість керівників якої також було страчено. Чотирилітнє правління Директорії стало завершальним етапом Французької революції - 9 листопада 1799 року командуючий всіма військовими частинами у Парижі Наполеон Бонапарт під загрозою фізичної розправи змусив депутатів верхньої палати парламенту розпустити Директорію і передати владу тимчасовому уряду, який остаточно поклав край революційній анархії.
10 серпня 2018 © Дмитро Копилов спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Політика
Європа
Нова історія

Головні події 10 серпня

#ЦейДень
Все про 10 серпня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left9 серпня
11 серпняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward