Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Альбігойський хрестовий похід
1 серпня 1209 року війська хрестоносців на чолі з Симоном де Монфором почали облогу міста Каркассон в Лангедоці, яке капітулювало через два тижні. Це стало першим великим успіхом католиків у двадцятилітній релігійній війні проти катарів, які зрештою зазнали поразки і були практично винищені на півдні Франції.На обкладинці: Фортечні мури Каркасона, 2015 рік © Vin en Vacances
12669
Читати 14 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

На початку XI століття Західною Європою з Балкан поширилось релігійне вчення, відоме як катаризм, прихильники якого спирались на специфічне розуміння Біблії, розглядали матеріальний світ як безумовне зло, серед іншого заперечували людську тілесну природу Христа, його таїнства, вірили у переселення душ і відкидали концепцію священства, вважаючи, що кожен віруючий може здійснювати релігійні обряди. Найбільше прихильників катаризму виявилось на півдні Франції в області Лангедок, з центром у місті Альбі, за що їх також називали альбігойцями, хоча себе вони іменували «добрими людьми». Вісім церковних католицьких рад в період 1022-1163 років засуджували вчення катарів, а на останній з них, що відбулася в Турі, було оголошено, що альбігойців слід ув'язнювати, а їх майно — конфіскувати. З огляду на те, що політична влада в Лангедоку належала великим землевласникам і багатим городянам, церква вбачала в подібних заходах не лише боротьбу з єрессю, але й спосіб збагачення за рахунок вилучених земель і майна. Це рішення Турської ради було підтримано Третім Латеранським собором 1179 року.

В 1198 році папа римський Інокентій III спробував вчергове повернути катарів в лоно католицької церкви. Але численних проповідників зустрічали досить прохолодно і навіть відомому кастильцю Домініку Гузману (майбутньому засновнику Ордену домініканців), який вирізнявся переконливістю і красномовством, не вдалося домогтися нічого істотного. Ватажкам катарів активно допомагали багаті дворяни, що конфліктували з абатствами, та деякі єпископи, незадоволені церковними порядками, а Філіп II Август, зайнятий конфліктом з англійським королем Джоном Безземельним за Бретань, Анжу і Аквітанію, не бажаючи розпалювати конфлікт в лояльних йому володіннях, самоусунувся від закликів папи рішуче виступити проти альбігойців.

У 1204 році Інокентій III призначив своїм легатом по боротьбі з єрессю монаха-цистеріанця П'єра де Кастельно, який за потурання катарам усунув з посад єпископів Безьє і Вів'єра, а у травні 1207 році відлучив від церкви графа Раймунда VI Тулузького, одного з найбільших феодалів Південної Франції, який мав тривалий конфлікт з місцевими абатствами через податки з міських громад. Висоокосвічена і заможна людина, союзник і родич європейських монархів, Раймунд, звинувачений у потуранні альбігойцям, невдовзі був пробачений папою. У січні 1208 року він зустрівся з Кастельно, проте взаємопорозуміння їм знайти не вдалось і по дорозі з Тулузи в Сен-Жиль папський легат був убитий. Хоча причетність графа до цього злочину довести не вдалось, смерть Кастельно дала папі римському привід розпочати проти катарів відкриту війну: спеціальною буллою він пообіцяв землі єретиків Лангедоку всім, хто буде боротися з ними зі зброєю в руках. Він також наклав на Раймунда VI вже другу анафему, звільнив його підданих від клятви послуху своєму сюзеренові і позбавив його всіх володінь. У червні 1209 року той публічно покаявся в гріхах, пообіцяв почати військові дії проти катарів, після чого відлучення Раймунда Тулузького від церкви було знову знято.

Альбігойський хрестовий похід співпав по часу з підготовкою до П'ятого хрестового походу в Святу землю і вже в середині літа близько 10 тисяч озброєних хрестоносців зібралися в Ліоні. Їх очолив дрібнопомісний барон з Північної Франції Симон де Монфор, учасник Четвертого хрестового походу, що закінчився падінням Константинополя, і був відомий своєю фанатично релігійністю, прикладом якої стала відмова свого часу брати участь у штурмі християнського міста Зара в Далмації, за що він виявився одним з небагатьох, хто уник анафеми.

План хрестоносців полягав у захопленні всі стратегічно важливих фортець і міст Лангедоку, не залишаючи в своєму тилу ворога. Досить швидко хрестоносці досягли Монпельє, звідки направились у володіння Раймунда-Роджера Транкавеля, віконта Альбі, Амб'яле і Безьє, племінника і васала Раймонда Тулузького. Не маючи змоги захистити Безьє, Транкавель відступив у Каркасон, який почав готувати до оборони. Тим часом після одноденної облоги 22 липня впало Безьє, а все його 20-тисячне населення було вирізане, хоча власне альбігойців в місті було не більше 300 чоловік. При цьому хрестоносці вбивали всіх підряд, не роблячи різниці між катарами і католиками: «Вбивайте всіх, Бог на небі впізнає своїх», як нібито наставляв перед штурмом міста папський легат Арно Амальрік. Хоча ця фраза не має історичного підтвердження, у листі до папи Амальрік не висловив жодного жалю з приводу не лише «20 тисяч, полеглих від меча», а й навіть кліриків місцевого католицького собору, вбитих хрестоносцями перед алтарем.

Американсько-польський правник Рафал Лемкін, фундатор правового поняття «геноцид», називав Альбігойський хрестовий похід «одним з найбільш відвертих випадків геноциду в релігійній історії»

Наступною ціллю Монфора стало місто Каркассон, що лежало на головному шляху між Тулузою і середземноморським узбережжям. 1 серпня 1209 року воно було взято в облогу, а 7 серпня — відрізане від водопостачання, що змусило Раймунда-Роджера Транкавеля почати з хрестоносцями перемовини про перемир'я. 15 серпня він поїхав у ворожий табір на переговори, де був схоплений і того ж дня Каркассон капітулював. Його населення не вирізали, але, згідно літописцю Петру з По-де-Сернея, випустили з міста практично голими, «... в одних сорочках і спідньому».

 Мініатюра «Катарів виводять з Каркассону» з «Великих французьких хронік» (XIV століття) © Національна Бібліотека Франції
Мініатюра «Катарів виводять з Каркассону» з «Великих французьких хронік» (XIV століття) © Національна Бібліотека Франції

До середини осені практично без опору хрестоносцями були захоплені міста Альбі, Кастр, Фанжо, Ліму, Ломбер і Монреаль. Гідний опір чинив лише замок Кабаре, що належав феодалові П'єру Рожеру де Кабаре, в якому знайшли прихисток знатні катари і прихильні до них дворяни: він був добровільно залишений тільки навесні 1211 року. З настанням зими Альбігойський похід тимчасово припинився і військові дії активізувалися лише навесні 1210 року, коли прибули свіжі сили хрестоносців. В березні впав Бран, в червні — Мінерва, де було спалено на багатті 140 альбігойців, які відмовилися прийняти католицизм. У серпні хрестоносці підійшли до цитаделі Терме, яка протрималася до грудня.

Обурений звірствами папського воїнства, у 1211 році з осудом їх дій відкрито виступив Раймунд VI Тулузький. Його підтримали деякі інші знатні вельможі і в результаті графа знову відлучили від церкви, після чого він вже відкрито став на бік альбігойців. Монфор тим часом продовжував захоплювати фортеці і міста: у травні капітулював Лавор на півдорозі між Альбі і Тулузою, де було жорстоко вбито близько 500 чоловік, включаючи його господиню даму Героду де Лавор і її брата Аймері де Монреаля, на початку червня — Кассі і Монферран, після взяття яких Симон де Монфор розпочав облогу Тулузи. Однак для взяття добре укріпленого міста йому забракло як людей, так і обложного озброєння, і в кінці червня він відступив. Окрилений успіхом Раймунд Тулузький у вересні напав на Кастельнодарі і до кінця року звільнив від хрестоносців понад 30 міст.

Однак тріумф альбігойців тривав недовго — вже наступного літа папське воїнство повернуло відбиті катарами міста і від повного розгрому їх врятував король Арагона Педро II. Тесть Раймунда VI Тулузького і улюбленець папства, він успішно воював з маврами на півдні Іспанії і після його звернення Іннокентій III 15 січня 1213 року написав листа легату Арно Амальріку, яким наказав припинити Хрестовий похід. Проте Симон де Монфор відмовився підкоритись папському наказу і 12 вересня поблизу Тулузи відбулася битва між хрестоносцями і військами Педро II, в якій король Арагону зазнав поразки і загинув.

Раймунд Тулузький був змушений рятуватись втечею до Англії, лишивши напризволяще Тулузу, яка чинила опір хрестоносцям аж до 1215 року, і повернувся на батьківщину в 1216-у разом зі своїм сином Раймундом VII. Вони досить швидко сформували армію з числа незадоволених містян і дворянства, відвоювали Бокер і 12 вересня 1217 року без бою взяли Тулузу, жителі якої відкрили їм ворота міста. Спроба Монфора відновити над нею контроль зазнала невдачі і весною 1218 року він почав облогу Тулузи, під час якої 25 червня був убитий каменем, пущеним з катапульти. Втративши лідера, хрестоносці відступили, а Раймунд VI, почавши зі звільнення Монреаля і Фаньє, до 1222 року, коли він помер, повернув усі свої міста.

Син Симона де Монфора, його повний тезка Симон V де Монфор, разом з матір'ю 10-літнім пербував у таборі хрестоносців, коли під час облоги Тулузи загинув його батько. У 1229 році він прибув до Англії, домігся від короля Геріха III Плантагенета повернення графства Лестер, одружився з його сестрою, згодом очолив проти нього повстання під час Другої війни баронів, фактично ставши правителем Англії, і нині вважається батьком сучасної парламентської демократії

Завершальний етап Альбігойського хрестового походу почався у листопаді 1225 року, коли Собор у Буржі, один із найбільш представницьких в історії католицької церкви, наклав анафему на Раймунда VII Тулузького і постановив зібрати т. зв. «альбігойську десятину» для поновлення війни з катарами, яку на заклик папи Гонорія III очолив французький король Людовик VIII. У червні наступного року він з великим військом рушив на південь Франції, підкорюючи міста, які не чинили практично жодного опору. Непокору проявив лише Авіньйон, який капітулював у вересні.

По смерті в листопаді французького короля командування хрестоносцями було покладене на Гумберга де Боже і під його керівництвом до початку 1229 року було захоплено всі південні райони Франції. Переможений Раймунд VII був змушений підписати 29 квітня 1229 року в Мо договір з Бланкою Кастильською, матір'ю малолітнього Людовика IX, за умовами якого визнав себе васалом французького короля, відмовився на його користь від половини своїх володінь (включаючи Прованс і більшу частину Лангедока з Бокером і Каркасоном включно) й погоджувався на одруження своєї 9-річної доньки Джоани з братом французького короля Альфонсом, яка разом з чоловіком по смерті батька ставала правителькою графства Тулуза. Крім цього, Раймунд мав виплатити ряду абатств великі грошові компенсації, зруйнувати укріплення багатьох своїх міст і зобов'язувався боротись з єретиками, для переслідування яких у його володіннях вводилась інквізиція.

Мініатюра «Раймунд VII (справа) за присутності короля Людовика IX кається перед кардиналом Романо Бонавентура» з манускрипту «Звичаї Тулузи» Анрі Жиля, 1286 рік © Національна бібліотека Франції
Мініатюра «Раймунд VII (справа) за присутності короля Людовика IX кається перед кардиналом Романо Бонавентура» з манускрипту «Звичаї Тулузи» Анрі Жиля, 1286 рік © Національна бібліотека Франції

Активно кампанія з повного знищення катарської єресі почалася в 1233 році: тих, хто покаявся, зобов'язували носити на одязі жовті хрести, регулярно відвідувати місцеву церкву, де їх щомісяця піддавали фізичному покаранню, здійснювати паломництва і брати участь у війнах проти мусульман. Тих, хто каявся не надто щиро, позбавляли майна, ув'язнювали, а тих, хто відмовлявся коритись, — спалювали як єретиків. Дієвим інструментом для боротьби з катарами став Орден проповідників, заснований у Тулузі в 1215 році кастильським священником Домініком. «Божі пси», як називали себе домініканці, мандрували містами і селами, проповідуючи вчення Церкви, й часом брали участь у судах на альбігойцями.

За два роки інквізиція знищила катарів в Альбі, Нарбонні і Тулузі. Фортеця Монсегюр протрималась до весни 1244-го й після падіння на полі біля її мурів 16 березня живцем були спалені понад 200 «віровідступників». Останнім їх оплотом став замок Керібюс, який капітулював у серпні 1255 року. Останнього альбігойця спалили на багатті в 1321 році й до 1350 року були знищені будь-які прояви катаризму як релігійного руху.

Друк 1
Дмитро Копилов © спеціально для «Цей день в історії», 1 серпня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною»
Пряма Мова
Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною»
keyboard_arrow_left31 липня
2 серпняkeyboard_arrow_right
Пряма Мова
Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною»
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward