Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Валуєвський циркуляр
Культура і мистецтвоВолодимир Лук'янюк
30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв зі схвалення імператора Олександра II розіслав до цензурних комітетів Києва, Москви і Санкт-Петербурга секретний лист, яким заборонив видання будь-яких книг і підручників українською, окрім творів художньої літератури. Хоча Валуєвський циркуляр не був юридичним актом, означався як тимчасовий і суперечив закону про цензуру, він залишався чинним до падіння самодержавства через півстоліття.
34620
Читати 11 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

У середині XIX століття на противагу малоросійській самоідентифікації, як невід'їємній складовій концепції про триєдиний російський народ, почала формуватись українськість — система ознак і властивостей, що об'єднує їх носіїв в окрему мовно-культурну спільноту. Її основи були закладені діячами Слов'янського товариства, більш відомого під назвою Кирило-Мефодіївське товариство, які виступали за культурну самобутність України, що мала б стати центром слов'янської співдружності народів, демократичної і вільної від кріпацтва та рабства у будь-якиїх їх формах. Товариство проіснувало трохи більше року і було розгромлене III (жандармським) відділом імператорської канцелярії, яке в українофілах, пам'ятаючи Листопадове повстання 1830 року, побачило ймовірних союзників поляків.

Однак, як писав згодом Михайло Грушевський, «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль». За участі братчиків, що відбули покарання і повернулись до суспільного життя, і їх однодумців у 1859 році в Санкт-Петербурзі, а згодом — у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, з'явились осередки першого національно-культурного товаристова «Громада», у 1861 році став виходити перший в Російській імперії україномовний суспільно-політичний і літературно-мистецький часопис «Основа», коштом заможних українофілів-меценатів була заснована друкарня для видання українських книжок і підручників.

Влада, загалом, прихильно ставилась до подібної просвітницької дільності, вбачаючи у ній спосіб послабити польський вплив на Правобережній Україні, і навіть розглядала можливість викладання «малоросійською» у початкових класах шкіл Київського генерал-губернаторства. Але, варто було у січні 1863 року в Царстві Польському початись антиросійському повстанню і на Правобережжі з'явитись прокламаціям із закликом підтримати відновлення триєдиної Речі Посполитої, як пригадали і про хлопоманів, яких було чимало серед українофілів, і про книги «малоросійською говіркою», через які їх видавці «ширили в народі ліберальні ідеї». Шеф жандармів князь Василь Долгоруков не забарився із приписом київському губернатору Миколі Анненкову «вжити усіх залежних від нього заходів до припинення подальшої діяльності товариства» «Громада», якому інкримінувались намагання «підбурити селян проти поміщиків і розпоряджень уряду з метою відновлення незалежності Малоросії».

Ще через три місяці, на початку березня, на ім'я Долгорукова надійшов анонімний лист, автори якого стверджували, що «збіговисько [...] ненависників Росії», яке звило «гніздо у Києві» довкола «Основи», нібито заручилось підтримкою впливових у столиці, але недалекоглядних, осіб, плекають наміри «обособити Малу Росію від Великої і федерацію з Польщею». Домогтись цього, на думку «благонамеренных малороссов», сепаратисти-хохломани планують «Граматиками» та підручниками на «малоросійському жаргоні» і виданням перекладу «напівпольською говіркою» Євангелія, що вже був схвалений Академією наук і саме розглядався Синодом Російської православної церкви, й задля «захисту вітчизни від розпаду і небезпечного розколу» просили заборонити його друк.

«Вот инициатива той затеи, которая своею благовидностию успела обольстить людей не совсем даже близоруких. Мы считаем излишним доказывать, что перевод Слова Божия на жаргон малорусский есть затея политическая, менее всего имеющая в виду сделать Св. Писание понятным для простого народа, что этот народ лучше понимает слово Божие на славянском и общерусском языке, чем сколько он будет понимать его на том наречии, которое нужно еще сочинить, чтобы сколько-нибудь сносно передать на нем высокие истины откровения и защитить их от профанации и пометания бисера под ноги свиней. [...] Сообразив все это, все мы, благонамеренные малороссы, вполне понимающие нужды и желания народа и затеи наших хохломанов-сепаратистов, умоляем Ваше сиятельство употребить все, чем только Вы можете располагать, чтобы защитить нашу святыню от поругания, а отечество от распадения и опасного раскола» — З анонімного листа до начальника Третього відділення власної й. і. в. канцелярії В. А. Долгорукова, отриманого 16 (4) березня 1863 року

III жандармський відділ переслав анонімного листа до Анненкова, який зреагував оперативно і категорично. Відкидаючи закиди у сепаратизмі «малоросійської партії», яка прагне протидіяти «латино-польській пропаганді», він, з огляду на поточну ситуацію, вважав український переклад Святого письма справою політичною і небезпечною: «До сих пір в літературі йде суперечка про те, чи становить малоросійське наріччя тільки особливість російської мови чи це мова самостійна. Добившись же перекладу на малоросійське наріччя Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді, звичайно, на цьому не зупиняться і, спираючись на окремішність мови, стануть заявляти претензії на автономію Малоросії».

Уже 8 квітня (27 березня) князь Долгоруков доповів це питання імператору Олександру II і отримав його дозвіл «увійти з ким слід у зносини з цього приводу». До заходів було залучено міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, який у свою чергу 26 (14) квітня надіслав обер-прокурору Священного Синоду Олексію Ахматову вимогу негайно повернути відставному ніжинському гімназійному інспектору Пилипу Морачевському його переклад Нового Заповіту без рецензії і без жодного пояснення.

Одночасно було вирішено налаштувати проти українофілів громадську думку, щоб змусити їх публічно виправдовуватись. Найрезонанснішою стала стаття відомого публіциста консервативних поглядів Михайла Каткова, який 3 липня (21 червня) на шпальтах редагованої ним газети «Московские ведомости» заявив, що свідомо чи несвідомо, але «украйнофіли стали знаряддям в польських руках», покликаним послабити російську націю шляхом її розколу. А вже наступного дня цивільний київський губернатор Павло Гессе відправив Валуєву звіт про арешт і допит трьох членів «Київського товариства малоросійських пропагандистів», які визнали свої зв'язки з польськими повстанцями.

«Польські повстанці знають, чого вони хочуть, і бажання їх, при всій своїй безнадійності, мають сенс, і з ними можна рахуватись. Але чого хочуть наші украйнофіли? Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою; український народ є чистий російський народ, корінний російський народ, істотна частина російського народу, без якої він не може залишатися тим що він є» — Зі статті Михайла Каткова у газеті «Московские ведомости» за 3 липня (21 червня) 1863 року

Не залишився осторонь і Київський цензурний комітет, який за підписом голови Олександра Новицького 9 липня (27 червня) надіслав Валуєву службову записку, повідомляючи, що «... одне лиш порушення питання про користь і можливість використання цього наріччя в школах викликало обурення у більшості малоросіян. Вони досить грунтовно доводять, що ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може, а наріччя їх, яким користується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі». «Загальноросійська мова, — вів далі Новицький, посилаючись на підлеглого йому цензора Лазова, — набагато їм зрозуміліша, ніж так звана українська мова, вигадувана деякими малоросами і особливо поляками,.. для ворожих Росії і згубних для Малоросії цілей». Завершувалась записка Новицького твердженням, що, хоча малоросійські рукописи «зазвичай не містять у собі нічого недозволенного», але питання «малоросійського сепаратизму заслуговує на особливу увагу уряду, бо воно збігається з політичними задумами поляків і чи часом не їм воно зобов'язане своїм походженням».

22 (10) липня Валуєв прийняв рішення тимчасово заборонити пропуск цензурою українських підручників для «початкового навчання». Наступного дня він надіслав Олександру II відповідну службову записку «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою», якою повідомляв, що «останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок обставин суто політичних», через що він має намір дати вказівку цензурним комітетам «дозволяти до друку малоросійською мовою лише твори з галузі красного письменства». 24 (12) липня Олександр II схвалив запропоновані міністром внутрішніх справ заходи, і 30 (18) липня 1863 року відповідний циркуляр за підписом Петра Валуєва був розісланий у три цензурних комітети — Київський, Московський і Петербурзький.

«Беручи до уваги, з одного боку, дане тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити» — З циркуляру міністра внутрішніх справ П.А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 (30 за н.ст.) липня 1863 року

Відповідні листи-відношення отримали і запропоновані Валуєвим заходи схвалили обер-прокурор Синоду Олексій Ахматов і шеф жандармів Василя Долгоруков. Лише міністр народної освіти Олександр Головнін 1 серпня (20 липня) відреагував категоричною незгодою, вказавши, що «суть твору, думки, викладені в ньому» визначаються не мовою чи говіркою, якою він написаний, а його змістом. Однак ситуацію це не змінило — на згадку Головіна, що подібні заходи у Фінляндії викликали обурення і принесли лише шкоду, Валуєв на полях відповіді міністра зазначив: «Порівняння Малоросії з Фінляндією якнайкраще виправдовує» заплановані заборони. Не допоміг і лист від 4 серпня (23 липня) професора Миколи Костомарова, одного зі співголів петербурзької «Громади», з проханням до Валуєва скасувати заборону щодо книг «наукового змісту». Безрезультатною виявилась і їх особиста зустріч 9 серпня (28 липня): «М'яко, але прямо і категорично оголосив йому, що прийнята мною міра залишиться в силі» — записав того дня Валуєв у своєму щоденнику про зустріч із Костомаровим, дуже стурбованим «призупиненням популярних видань хохольскою говіркою».

Статтю Костомарова з відповіддю-критикою Каткову, в якій підозри у «шкідливих задумах» українофілів він назвав «бездоказовими і вкрай образливими», до публікації у пресі заборонила цензура. Утім, її основні тези знайшли відображення у московському часописі «День» Івана Аксакова, де був опублікований «лист з Києва... від одного справжнього малороса». При цьому сам Аксаков в тому ж номері «Дня» вийшов з великою статтею, в якій критикував заходи міністра внутрішніх справ, вважаючи їх надто суворими і нерозважливими з огляду на те, що вони можуть підштовхнути українофілів до зближення з ворогами Росії.

Хоча Валуєвський циркуляр не був юридичним актом, означався як тимчасовий і суперечив закону про цензуру (як чинному, так і новій його редакції 1865 року), він неухильно застосовувався на практиці, призвівши до того, що, за словами Костомарова, «малоросійська література перестала існувати в Росії»: протягом наступних семи років вийшло друком лише 23 українські книги — стільки ж, скільки за один 1862 рік.

«Антракт» в українофільському русі, як означив його один із організаторів «Старої громади» у Києві доцент Михайло Драгоманов, тривав до 1868 року, коли Валуєва усунули з посади міністра внутрішніх справ. У 1869-73 роках вийшли друком три книги, які могли підпадати під дію циркуляра, у 1874-76 роках — уже 71 книга. Більшість з них були видані в Києві завдяки ліберальному ставленню генерал-губернатора Олександра Дондукова-Корсакова. Утім, пильність цензура послабила ненадовго: вже 30 травня 1876 року у розвиток Валуєвського циркуляру Олександр II підписав Емський указ, яким повністю заборонив не лише видання українською книг, але навіть текстів до нот, ввезення українських книг з-за кордону, а також можливість влаштовувати українською театральні вистави.

Формально ні Валуєвський циркуляр, ні Емський указ не були скасовані до падіння самодержавства у 1917 році.

Література

Друк 3
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 28 серпня 2011, востаннє оновлено 27 жовтня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 30 липня

#ЦейДень
Все про 30 липня
Події, факти, персоналії