Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Популярна стаття
Початок
Першої світової війни
Перша світова війнаВолодимир Лук'янюк
Скориставшись відмовою Сербії виконати принизливий для незалежної держави ультиматум, 28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила їй війну. Втручання у події Росії і Німеччини перетворило війну на Балканах у загальноєвропейську, яка вже за кілька місяців переросла у світову. На обкладинці: Британські солдати під час битви біля Брудзінда у Фландрії, 4 жовтня 1917 року © Ernest Brooks
55956
Читати 12 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Після безумовної перемоги у Франко-прусській війні 1870-71 років більшість німецьких держав були об'єднані в Німецьку імперію, яка зусиллями канцлера Отто фон Бісмарка пішла на зближення з Австро-Угорщиною і Росією.

«Союз трьох імператорів» похитнувся у 1878 році, коли Німеччина стала на бік Австро-Угорщини у її протистоянні з Росією після підведення підсумків Російсько-турецької війни, й остаточно розпався у 1886 році через загострення російсько-австрійських відносин у питанні зовнішньополітичної орієнтації Болгарського князівства. Т. зв. «Договір перестраховки», таємно укладений Німеччиною і Росією, після відставки Бісмарка подовжений не був, і Росія зблизилась з німецьким супротивником Францією, з якою в 1891-93 роках уклала секретну військову конвенцією та оборонним альянс, а Німеччина — з Італією та Великобританією, сподіваючись погодити з останньою свої колоніальні інтереси в Африці.

Однак мілітаризація Німеччини, її колоніальна експансія і намагання потіснити гегемонію Британії на морях, змусили Лондон переглянути свій зовнішньополітичний курс і попри тривале суперництво з Францією в Африці та Південно-Східній Азії і з Росією на Кавказі, в Середній та Центральній Азії укласти з ними в 1904 і 1907 році, відповідно, угоди, що сформували англо-франко-російський військово-політичний блок, відомий як Антанта. Перший її конфлікт із Троїстим союзом — Австро-Угорщиною, Німеччиною та Італією — стався вже через рік, у 1908-у, коли монархія Габсбургів, спираючись на рішення Берлінського конгресу тридцятилітньої давнини, анексувала Боснію і Герцоговину. Сербія, котра розглядала цей регіон як частину майбутньої югославської держави з собою на чолі, намагалась протестувати і навіть провела мобілізацію армії, розраховуючи на допомогу Петербурга. Однак Росія в умовах неприхованого шантажу війною з боку Німеччини, що рішуче виступила на боці войовниче налаштованої Австро-Угорщини, і самоусунення від конфлікту Франції та Британії, зазнала дипломатичного фіаско і була змушена визнати австрійську анексію Боснії і Герцоговини і примусити змиритись з нею і Сербію.

Незважаючи на успіх дипломатії у подоланні Боснійської кризи, стосунки Відня і Белграда залишились украй напруженими з огляду на успіх Сербії в двох Балканських війнах 1912-13 років, в якому Австро-Угорщина вбачала загрозу власній територіальній цілісності. Вони знову опинились на порозі війни 28 червня 1914 року, коли в Сараєво були убиті спадкоємець австрійського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина Софія: свідчення схоплених на місці злочину Гаврила Принципа і Неделька Чабриновича викрили причетність до замаху сербської розвідки, про що військовий губернатор Боснії генерал Оскар Потіорек 5 липня повідомив Відень.

Давній прихильник вирішити «сербське питання» силою зброї, начальник Генерального штабу Австро-Угорщини Франц Конрад фон Гетцендорф висловився за негайне оголошення мобілізації і війну із Сербією. Подібну думку поділяв й імператор Франц Йосиф I, вважаючи, що «події у Сараєво лише підтвердили неминучість війни проти Сербії», яку слід «ліквідувати як державу».

Щоб заручитись німецькою підтримкою, того ж 5 липня з конфіденційними листами від імператора до Берліна відбув помічник міністра закордонних справ Олександр фон Хойос, який отримав запевнення кайзера Вільгельма II, що Австро-Угорщина може «розраховувати на повну підтримку Німеччини», навіть якщо виникнуть «серйозні європейські ускладнення». Такої ж точки зору дотримувались і всі вищі німецькі урядовці, що зібрались на нараду в Потсдамському палаці, й 6 липня рейхсканцлер Теобальд Бетман-Гольвег повідомив міністра закордонних справ Австро-Угорщини Леопольда фон Берхтольда, що «рішення про війну чи мир в руках Австрії», але він настійно рекомендуває «обрати перше».

Того ж дня про «небезпечну ситуацію на Балканах» був попереджений міністр закордонних справ Великобританії сер Едвард Грей.

7 липня відбулась Рада міністрів Австрії і Угорщини, на якій прем'єр-міністр Угорського королівства Іштван Тиса зумів переконати усіх присутніх, що перед мобілізацією слід забезпечити належну «юридичну основу для оголошення війни» і поставити Сербії ряд вимог стосовно убивства в Сараєво. Однак він виявився єдиним з присутніх, хто був проти жорсткого ультиматуму. Висунути Сербії відверто неприйнятні вимоги спонукала і позиція кайзера Вільгельма, який через свого посла у Відні повідомив, що спроба «торгуватись із Сербією буде розцінена Німеччиною як прояв слабкості, який неминуче відобразиться на німецько-австрійських стосунках» і «Німеччина не зрозуміє, якщо [Австро-Угорщина] не скористається сприятливою нагодою діяти [проти Сербії] рішуче».

Застереження Тиса, що напад на Сербію неминуче призведе до «втручання Росії і, отже, світової війни» були проігноровані і 10 липня почалась підготовка тексту ультиматума Сербії. Він був остаточно затверджений 19 липня, і через чотири дні, дочекавшись закінчення офіційного візиту в Росію президента Франції Раймона Пуанкаре і прем'єр-міністра Рене Вівіані, посол Австро-Угорщини у Белграді генерал Владімір фон Гізлінген вручив його уряду Сербії. Серед іншого ультиматум вимагав заборонити антиавстрійську пропаганду, розпустити сербську націоналістичну партію «Народна оборона» й інші організації, що діють на шкоду територіальній цілісності Австро-Угоршини, звільнити з військової і державної служби всіх осіб, помічених у причетності до антиавстрійської пропаганди, заарештувати майора сербської розвідки Воіслава Танкосича і за австрійської участі провести розслідування убивства спадкоємця австро-угорського престолу.

На відповідь Сербії відводилось 48 годин.

У ніч проти 24 липня принц-регент Сербії Олександр Карагеоргієвич звернувся з посланням до російського імператора, в якому висловив відчай від австро-угорського ультиматума, прийняття якого він вважав «абсолютно неможливим для держави, яка має гідність». Заступництва у Миколи II попросив і прем'єр-міністр Нікола Пашич, однак Росія обмежилась лише висловленням моральної підтримки та порадою «не протидіяти збройному вторгненню ... і заявити, що Сербія поступається силі і вручає свою долю великим державам».

25 липня, у відведений строк, Сербія в тій чи іншій формі прийняла всі вимоги австро-угорського ультиматума, крім одного — допуску представників імператорсько-королівського уряду до розслідування вбивства ерцгерцога Фердинанда і його дружини з огляду на те, що це було б «порушенням конституції і кримінально-процесуального законодавства». Розцінивши таку відповідь як неприйнятну, імператор Франц Йосиф підписав розпорядження про мобілізацію з наступного дня восьми армійських корпусів. 27 липня з Белграда була відкликана дипмісія на чолі з послом Гізлінгеном, і 28 липня 1914 року Австро-Угорщина телеграмою оголосила Сербії війну.

29 липня часткову мобілізацію, яку таємно вже проводила два дні, офіційно оголосила Росія, а наступного дня, попри отриману царем Миколою II телеграму від його двоюрідного брата кайзера Вільгельма II, що Німеччина докладає зусиль для запобігання війні, — загальну мобілізацію.

Цього ж дня монітор «Бодрог» Дунайської флотилії ВМС Австро-Угорщини провів перший артилерійський обстріл Белграда.

Завуальований сигнал Сербії, поданий через посла в Італії про готовність з певними застереженнями прийняти й останній пункт автро-угорського ультиматума, Віднем був проігнорований попри демонстративні зусилля Німеччини «запобігти війні», і 31 липня на дії Росії він відповів оголошенням загальної мобілізації, а Берлін — ультиматумом Санкт-Петербургу припинити протягом 12 годин «всі приготування до війни проти Австро-Угорщини».

Липнева криза досягла апогею.

О 19-й вечора 1 серпня 1914 року німецький посол Фрідріх фон Пурталес прибув до офісу глави міністерства закордонних справ Росії Сергія Сазонова в Санкт-Петербурзі й, отримавши категоричну відмову припинити військові приготування, вручив ноту про оголошення війни.

«От і все» — написав з цього приводу перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчілль. — «Оголосивши війну Росії, Німеччина обірвала останні надії на мир. Німецьке оголошення війни Франції очікується з секунди на секунду... Світ збожеволів».

Того ж дня о 23-й вечора кайзер Вільгельм II віддав наказ розпочати реалізацію т. зв. плану Шліффена, який передбачав, що для успішної війни з Росією слід перш за все оперативно, за 42 дні, нейтралізувати її союзника Францію, взявши Париж ударом через нейтральні Люксембург і Бельгію.

Люксембург, який захищало лише 400 чоловік, був зайнятий німецькими військами 2 серпня. Однак увечері ультимативну вимогу пропустити їх через свою територію категорично відхилила Бельгія, й про свій нейтралітет заявила німецька союзниця Італія. Попри те, що це йшло врозріз з планом Шліффена, 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а наступного дня офіційно попередила Бельгію, що розцінює її позицію як ворожу. Німеччина «перебуває в стані необхідності, а необхідність не знає права» — пояснив того ж дня у рейхстазі дії свого уряду канцлер Бетман-Гольвег. Це змусило Великобританію відмовитись від вичікувальної позиції стороннього спостерігача, і о 19-й вечора 4 серпня посол сер Едуард Гошен подав державному секретарю Німеччини в Міністерстві закордонних справ Готлібу фон Ягову ноту, вимагаючи до опівночі надати гарантії дотримання бельгійського нейтралітету.

«Український народе! Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу і ніщо її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. І тому дорога наша ясна. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку. Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України. Нехай цей поклик знайде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашім народі давнє козацьке завзяття! Нехай наша суспільність віддасть всі свої матеріальні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!» — З Маніфесту міжпартійної Головної Української Ради, 3 серпня 1914 року

Британський ультиматум був відхилений негайно. Гошен домігся зустрічі з рейхсканцлером, котрий за дружнім обідом з британським послом назвав конвенцію 1839 року, яка гарантувала нейтралітет Бельгії, «клаптем паперу», не вартим війни між «рідними націями». Це означало фактичний стан війни між Великобританією і Німеччиною, який кайзер Вільгельм сприйняв як підступність своїх монарших родичів: «Джордж і Нікі вчинили проти мене нечесно. Якби була жива моя бабуся, вона б цього не допусила!».

Оголосивши Бельгії війну, німецькі війська перетнули кордон і надвечір наступного дня, 5 серпня, вийшли на лінію фортів Льєжа, що прикривали головні переправи через ріку Маас.

6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії, Сербія та Чорногорія — Німецькій імперії.

12 серпня розміщені в Боснії австро-угорські війська переправились через Дріну та Саву і вступили на територію Сербії, де зайняли міста Люзниця, Шабац і село Лешниця.

Цього ж дня війну Австро-Угорщині оголосила Великобританія і Франція.

17 серпня битвою біля Шталлупьонена (нині Нестеров Калінінградської області РФ) у війну вступила Росія.

23 серпня країни Антанти підтримала Японія, яка мала власні плани на німецькі володіння в Китаї і Тихому океані.

У листопаді на боці Центральних держав у війну вступила Османська імперія, відкривши фронти на Кавказі, у Месопотамії та на Синайському півострові.

Європейська війна, яка почалась із задекларованого Австро-Угорщиною наміру обмежитись лише тимчасовою окупацією Белграда, перетворилась на світову. Прийнято вважати, що першим її таким чином означив відставний полковник британської армії Чарльз Репінгтон, який з 1904 року працював військовим кореспондентом лондонської газети «The Times»: 10 вересня 1918 року він зробив відповідний запис у своєму щоденнику, а через два роки видав книгу «Перша світова війна», в якій, аналізуючи її наслідки, зазначив, що людство очікує ще й Друга світова війна.

Друк 7
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 10 липня 2012. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 28 липня

#ЦейДень
Все про 28 липня
Події, факти, персоналії