Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Незалежність Ліберії
26 липня 1847 року делегати Конвенту, що зібрались у Монровії, затвердили конституцію і прийняли Декларацію незалежності колишньої колонії «вільних негрів» з американської Вірджинії. Через два місяці конституція Ліберії, першої в Африці демократичної республіки, була підтверджена референдумом і колоністи обрали свого першого президента. На обкладинці: Прапор Ліберії, затверджений конституцією 1847 року
10605
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Протягом кількох десятиліть після перемоги Американської революції у США різко зрозла кількість т. зв. «вільних негрів», звільнених рабів і народжених вільними «кольорових людей» африканського або змішаного походження: в останню декаду XVIII століття вона практично подвоїлась і сягнула майже 109 тисяч чоловік, а у 1810 році – 187 тисяч. Для південних штатів, що саме переживали бум вирощування бавовни і потребували дешевої рабської сили, «вільні негри» бачились загрозою, що може спровокувати непокору, а то й повстання (особливо після невдалої спроби його підняти Габріелем Проссером в серпні 1800 року в Річмонді, Вірджинія), то ж серед рабовласників знайшлось чимало прихильників британської ініціативи переселити чорношкіре населення до Західної Африки.

Уперше лондонська негритянська біднота зусиллями «Комітету допомоги чорношкірим» відправилась до Сьєра-Леоне у 1792 році. Вижило з них небагато, проте завдяки підтримці британського уряду за нею послідували т. зв. чорні лоялісти з Нової Шотландії. Згодом до заснованого ними Фрітауна прибули чорношкірі переселенці з Карибського регіону. Їм вдалось вистояти у боротьбі проти місцевих племен, і в 1808 році колонія отримала статус коронної.

У 1815 році у Фрітауні з'явились перші кілька сімей переселенців з Массачусетса, яких власним коштом доправив квакер Пол Каффі. З його смертю міграція із США до Африки припинилась, поновившись згодом зусиллями Американського колонізаційного товариства, створеного в 1816 році у Вірджинії пресвітеріанином Робертом Фінлі і місцевими політиками (як аболюціоністами, так і рабовласниками). В якості території для колонізації ними було обрано Перцевий Берег (дещо східніше британського Фрітауна), куди чорношкірі добровольці відправились у 1820 році.

7 січня 1822 року з Вірджинії до мису Месурадо прибула друга група чорношкірих американців. На узбережжі Атлантики вони заснували селище Крістополіс, через два роки перейменоване у Монровію на честь тогочасного президента США Джеймса Монро, рабовласника і великого прихильника переселення вільного чорношкірого населення з Америки і Карибів до Африки як найкращого способу його емансипації. До 1843 року в Ліберію, як назвали свою колонію вихідці із США, зусиллями Американського колонізаційного товариства прибув 4571 емігрант, з яких у складних кліматичних умовах і протистоянні з тубільним населенням вижило менше половини – 1819 чоловік.

Тим не менш, завдяки успішному сільському господарству, суднобудуванню і торгівлі (здебільшого пальмовою олією і сандаловим деревом) Ліберія фактично поглинула розташовані поруч інші американські колонії «вільних кольорових людей», зокрема Міссісіпі, Джорджия і Кентуккі. Амбіції колоністів росли пропорційно їх економічній міці, й у 1845 році вони скликали Установчі збори для напрацювання власної конституції, яку 26 липня 1847 року затвердили 11 делегатів. Цього ж дня Конституційний конвент у Монровії прийняв Декларацію незалежності від Американського колонізаційного товариства (при його повному сприянні), що проголосила Ліберію унітарною республікою, першою незалежною демократичною державою на Африканському континенті.

27 вересня 1847 року конституція Ліберії була підтверджена референдумом, у якому взяли участь лише колоністи, котрі попри певні успіхи у християнізації місцевого населення, ставились до нього з пересторогою, загалом – зверхньо і позиціонували себе як окрему етнічно-культурну спільноту, відому як американо-ліберійці.

3 січня 1848 року губернатор Ліберії останніх років (у недавньому минулому – торговець, командир місцевого ополчення і єпископ) Джозеф Дженкінс Робертс, вільний кольоровий уродженець Норфолка, штат Вірджинія, був приведений до присяги як перший президент республіки.

Сучасники відзначають чималий дипломатичний хист Робертса, котрого ще тричі поспіль обирали президентом (кожен раз на дворічний термін). Серед його перших успіхів – аудієнція у королеви Вікторії, завдяки якій того ж 1848 року року Великобританія першою з країн світу визнала незалежність Ліберії. США зробили це лише у 1862 році, коли в результаті Громадянської війни південні штати втратили свій визначальний вплив на американський уряд. На той час Ліберія значно розширила свою територію вздовж атлантичного узбережжя, поглинувши останню з числа колишніх американських колоній «вільних кольорових людей» в Африці – незалежну республіку Меріленд, нездатну самостійно протистояти у контролі за работоргівлею з місцевими племенами.

Що було потім

Завдяки міцній економіці і армії Ліберія уникла англо-французького розділення Африки, й сама успішно втілювала аналогічні колоніальні практики «задля запровадження цивілізаційних цінностей» серед африканських етносів. Щоб протистояти європейським конкурентам, у кінці XIX століття вона пішла на тісну співпрацю з Німеччиною, на яку припало три чверті її зовнішньої торгівлі, й лише 1917 році під тиском Британії і Франції оголосила їй війну. Це дало можливість Ліберії бути серед учасників Версальської мирної конференції і засновників Ліги націй.

У роки Другої світової війни Ліберія як великий експортер гуми надала підтримку США, які кардинально модернізували її внутрішню і портову інфраструктуру й збудували сучасний аеропорт, що нині носить ім'я першого ліберійського президента Джозефа Робертса. Це дало їй змогу у повоєнний час розвиватись надзвичайно бурхливими темпами і, на відміну від більшості африканських країн, зберігати політичну стабільність аж до середини 1970-х років, коли 20-м президентом Ліберії став Вільям Толберт. Його спроби модернізувати суспільні інститути країни, залученням до державного управління корінних етнічних груп, які становили більшість населення, і відмова від понад столітньої однопартійної політичної системи та згубної практики пожиттєвого президентства, викликали невдоволення американо-ліберійців, невдоволених приходом у владу «селюків».

Толберт став втрачати підтримку власного уряду і близьких прихильників. На політичну кризу наклалась економічна. Переорієнтація на СРСР і КНР, поява в Ліберії лівійського бізнесу і кубинських військових радників призвели до погіршення стосунків із США і ще більших економічних втрат. Зрештою спроба взяти ситуацію під контроль, розставивши на ключові пости своїх родичів, і заборонивши лише недавно дозволену діяльність єдиної опозиційної партії стала приводом для звинувачень президента у непотизмі і намірі узурпувати владу. У результаті превороту, який 12 квітня 1980 року вчинили 17 військових на чолі зі старшим сержантом Самуелем Доу, Толберт і кількадесят його найближчих сподвижників були вбиті, частина – згодом публічно розстріляна після нашвидкоруч проведеного суду.

133 рокам американо-ліберійського політичного панування було покладено край.

Майже десятиліття тоталітарного правління «корінного» ліберійця Доу, дві громадянські війни, в яких за 15 років загинуло понад чверть мільйона людей (близько 8% населення країни), призвело до втрати 90% економіки Ліберії, яка в кінці XX століття опинилась серед найбідніших країн світу.

На президентських виборах 2005 року перемогу здобула Елен Джонсон-Серліф, випускниця Гарварду, колишня співробітниця Всесвітнього банку та багатьох інших міжнародних фінансових інститутів, одна з чотирьох вцілілих урядовців Вільяма Толберта. Вона стала першою жінкою, що зайняла вищу вибірну державну посаду в Африці.

Друк
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 29 червня 2012, востаннє оновлено 9 червня 2020. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 26 липня

#ЦейДень
Все про 26 липня
Події, факти, персоналії