сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Популярна стаття
Помер Нестор Махно
25 липня 1934 року у паризькому шпиталі на 46-у році життя помер анархо-комуніст, ватажок селянського повстанського руху на півдні України у 1918-21 роках Нестор Махно. Урна з його прахом була похована в стіні комунарів на цвинтарі Пер-Лашез.
На обкладинці: Нестор Махно невдовзі після приїзду до Франції, бл. 1925 року
30394
Особистості
Марія Максимова
Нестор Іванович Міхненко народився 7 листопада (26 жовтня за ст.ст.) 1888 року у селі Гуляйполе на Катеринославщині (нині місто Запорізької області) у багатодітній селянській родині (він був найменшим з п'яти братів). Хлопчику не виповнилось ще й року, як помер його батько. Через матеріальну скруту родини Нестор отримав лише початкову освіту і рано став до праці: спочатку був у наймах на різних сільгоспроботах, а коли йому виповнилось 15 років, почав працювати на чавуноливарному заводі у Гуляйполі.
Революційні події 1905 року не пройшли повз юного Махна. Неповнолітнім він долучився до політичної діяльності, знаходився під впливом українських соціал-демократів. Зрештою, прагнучи активних дій, пристав до так званої «Спілки бідних хліборобів», члени якої називали себе «анархістами-комуністами» та грабували багатіїв. У 1906-07 роках Махно був двічі заарештований, другий раз провів у тюрмі кілька місяців та був випущений під заставу. У 1908 році він разом з іншими гуляйпольськими анархістами був знову заарештований, цього разу за підозрою у причетності до кількох вбивств та експропріацій, й наприкінці березня 1910 року Одеським окружним військовим судом вони були засуджені до страти. Але для Махна вона була замінена довічною каторгою - його врятувала метрика, де роком народження помилково був записаний 1889-й, і, відповідно, як не повнолітній вын підпав під амністію. Відбував покарання у Бутирській в'язниці, а згодом у Сибіру, де сформувався як ідейний анархіст.
Звільнила Махна Російська революція 1917 року. Після повалення самодержавства він повернувся в Гуляйполе, де розгорнув активну політичну діяльність: був серед ініціаторів заснування селянської спілки, очолював місцеву повітову раду і від її імені вже 25 вересня 1917 року підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами, у грудні брав участь у роботі губернського з'їзду робітничих, селянських і солдатських депутатів у Катеринославі, що підтримав ідею скликання Всеукраїнського з'їзду рад. У січні 1918 року Махно відмовився від посади голови Гуляйпільської ради, але невдовзі очолив місцевий революційний комітет, до складу якого входили анархісти, ліві есери та українські есери.
Вкрай негативно ставлячись до Української Центральної Ради, Махно так само негативно зустрів підписання нею Берестейського мирного договору та прихід в Україну німецьких та австро-угорських військ. На початку квітня 1918 року він організував військовий загін, який чинив опір німецьким військам, але вже наприкінці місяця розпустив його і виїхав до Таганрогу, де взяв участь у конференції анархістів. У той час, як у Києві прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський, Махно перебував у більшовицькій Росії. У травні-червні 1918 року він брав участь у конференціях анархістів у Саратові та Москві, зустрічався з російськими більшовиками Володимиром Леніним, Яковом Свердловим, Левом Троцьким та Григорієм Зінов'євим та відомими російськими анархістами.
Нелегально повернувшись до України, восени 1918 року Махно організував терористичну групу, яка виросла в невеликий повстанський загін «Чорна гвардія», що розпочав боротьбу проти влади гетьмана Скоропадського, місцевих поміщиків та австро-німецьких військ. Точкою відліку в історії «махновщини» вважається 16 жовтня 1918 року, коли махновці захопили Гуляйполе та оголосили від імені районного гуляйпільського революцюйного комітету про відновлення радянської влади та про повстання робітників і селян «проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...».
Загін Махна був далеко не єдиним, але завдяки своїй активності - одним із найвідоміших. У другій половині жовтня махновці здійснили перший рейд за межі Гуляйпільщини - у район Юзівки-Маріуполя, де об'єднались з іншим повстанським загоном та прийняли важкий бій у лісі біля села Дібрівка проти австро-німецьких військ, загонів заможних селян і Державної варти. Витримка та хоробрість Махна дали змогу повстанцям вийти з ворожого оточення. Махно був визнаний головним ватажком та отримав прізвисько «Батько», яким пишався і часто підписувався.
До кінця 1918 року Махно об'єднав більшість повстанських загонів, які діяли на півдні України. Після приходу до влади Директорії УНР, Махно, вважаючи її спадкоємницею Центральної Ради, поставився до неї так само негативно і в середині грудня 1918 року його загони разом з більшовиками вибили петлюрівців із Катеринослава, проте успіх був нетривалим і наприкінці року місто довелось здати.
З початку січня 1919 року Махно також розпочав боротьбу з денікінцями та військами Антанти. Його загони увійшли до складу червоної Задніпровської дивізії як Третя бригада й разом з червоними діяли досить успішно, зокрема, при взятті Маріуполя. Однак між повстанцями та більшовиками існували гострі суперечності: махновці не визнавали «диктатури пролетаріату», не могли вони й схвально поставитись до продрозкладки та інспірованих червоними комітетів бідноти. Зі свого боку, більшовикам потрібно було побороти «партизанщину» й після ухвалення в травні 1919 року Радою робітничо-селянської оборони УСРР ініційованого Троцьким рішення про ліквідацію махновщини Нестор Махно подав у відставку з посади начдива.
«Як же сміють наш повстанський рух махновщини, який своєю повстанської кров'ю просочив на три аршини вглиб землю в різних місцях України, полум'яно борючись за загальну свободу трудящих, називати контрреволюційним і зрадницьким?» - Зі щоденника Нестора Махна
Другу половину 1919 року махновці боролись одночасно і з більшовиками і з білими. Зусилля проголошеної Махном у серпні Революційної повстанської армії України (махновців) були спрямовані насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України. У вересні Махно навіть уклав короткотривалий союзний договір з Армією УНР про спільні дії проти денікінців. Дії махновців були дуже успішними. Біля Умані вони розбили добірні офіцерські полки білих, згодом під час стрімкого рейду захопила Бердянськ, Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Маріуполь, Мелітополь. Генерал Денікін був змушений перекинути війська з більшовицького фронту проти повстанців. Червоні, у свою чергу, зупинили наступ Денікіна і переломили ситуацію на власну користь.
Проте повноцінного союзу махновців з червоними знову не вийшло. Поборовши Денікіна, Червона армія з січня 1920 року повела боротьбу на знищення махновців, проте не завжди успішно. Під час рейдів махновців Лівобережною Україною червоні частини часто переходили на їхній бік. Восени 1920 року більшовики знову використали махновців, на цей раз у війні з армією генерала Петра Врангеля. Однак одразу ж після оволодіння Кримом червоні в режимі суворої таємності розгорнули нову операцію зі знищення повстанців.
Нестор Махно (у першому ряду другий справа) з дружиною Галиною Кузьменко і соратниками, бл. 1920 року
Нестор Махно (у першому ряду другий справа) з дружиною Галиною Кузьменко і соратниками, бл. 1920 року
Незважаючи на величезну кількісну перевагу червоних, Махну вдавалося продовжувати боротьбу з ними до серпня 1921 року, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном перейшов румунський кордон. Уряд Румунії дозволив Нестору Махну, його дружині Галині Кузьменко та кільком товаришам проживати у Бухаресті, інші ж махновці були поміщені до таборів для інтернованих вояків. Після Генуезької конференції Махно у квітні 1922 року з дозволу румунського уряду переїхав до Польщі, проте жити вільно не міг: його та його найближчих товаришів вислали до Стшалкова - одного з найбільших у Познанському воєводстві таборів для інтернованих.
У вересні 1923 року Махно з дружиною був заарештований польською владою за звинуваченні у веденні переговорів з представниками радянської місії у Варшаві щодо повстання у Східній Галичині, яке мав організувати Махно. У в'язниці у подружжя народилась донька Олена. 27 листопада 1923 року у Варшавському окружному карному суді розпочався шестиденний судовий процес над Махном. Винним він себе не визнав, стверджуючи, що є ворогом більшовиків, то ж ні в які зносини з ними входити не міг, і через «неясність доказів» разом з дружиною був звільнений.
Нестор Махно з дочкою Оленою, друга половина 1920-х років
Нестор Махно з дочкою Оленою, друга половина 1920-х років
Родина оселилась у Торуні, згодом - у Данцигу, а в 1925 році перебралась до Франції й жила у передмісті Парижу. Махно був змушений працювати різноробом, робітником сцени у паризькій «Гранд Опера», на кіностудії Пате. Вірний своїм ідеалам, він і на еміграції контактував із представниками анархістського руху, дописував до анархістських видань, написав спогади «Русская революция на Украине».
Постійна матеріальна скрута загострила хворобу (Махно страждав на сухоти) та, зрештою, призвела до його розлучення. Навесні 1934 року Нестор Махно потрапив до шпиталю, звідки вже не вийшов, - 25 липня він помер. Урну з його прахом 28 липня було замуровано в стіні комунарів на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі.
Колумбарна стіна на кладовищі Пер-Лашез у Парижі (комірка з прахом Нестора Махна № 6685 - третя справа у третьому зверху ряду), 2009 рік
Колумбарна стіна на кладовищі Пер-Лашез у Парижі (комірка з прахом Нестора Махна № 6685 - третя справа у третьому зверху ряду), 2009 рік
Трагічно склалась доля дружини та доньки Нестора Махна. З початком Другої світової війни Галину Кузьменко з донькою Оленою вивезли на роботу до Німеччини. У серпні 1945 року вони були заарештовані радянською контррозвідкою та засуджені: Галина отримала 10 років концтаборів, Олена - 5 років із подальшим примусовим поселенням у Казахстані. До України вони вже не повернулись. Галина Кузьменко після звільнення із мордовських таборів у 1954 році переїхала до доньки до Казахстану. Обидві жили та померли у Джамбулі (нині Тараз), поховані поруч на місцевому кладовищі «Зелений килим». Дітей у Олени не було.
21 липня 2018 © Марія Максимова спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Нобелівська премія
Інфографіка
Нобелівська премія
Особистості
Європа
Україна
Новітня історія
Інтербелум

Головні події 25 липня

#ЦейДень
Все про 25 липня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left24 липня
26 липняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward