Перші велоперегони «Тур де Франс»
Фінішем 19 липня 1903 року в містечку Віль-д'Аврей під Парижем закінчились перші велосипедні перегони «Тур де Франс», організовані газетою «L'Auto-Vélo». Переможець змагань 32-річний Моріс Гарен за 94,5 години подолав 2428 км, вигравши три з шести етапів між містами Франції і на 3 години випередивши срібного призера Люсьєна Потьє.На обкладинці: Учасники «Тур де Франс» на одному з етапів змагань, липень 1903 року
7193
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

У кінці XIX століття велосипедні змагання набули надзвичайної популярності серед усіх верств населення Франції, кількагодинні кільцеві перегони на стадіонах незмінно збирали велику кількість глядачів.

Технічна недосконалість велосипедів та поганий стан доріг не зупиняли організаторів змагань у пошуку їх нових форм, і 23 травня 1891 року стартували перші міжміські перегони, ініційовані ведучою спеціалізованою газетою «Le Véloce-sport». У них могли взяти участь всі бажаючі, й о 5-й ранку на площу Ла-Бастіда в Бордо вийшло 38 спортсменів з Франції, Великобританії та Швейцарії. Лише 12 з них дістались Парижа, а переможцем став британець Джордж Міллз, який, до здивування організаторів, практично не відпочивав у дорозі і подолав 572 км за 26 годин 36 хвилин й 25 секунд.

Перемога британців була повною — всі четверо з них зайняли перші місця, то ж щоденна паризька газета «Le Petit Journal», влаштовуючи власні перегони, дозволила брати участь у них лише французьким громадянам. Завдання було не з простих — подолати 1200 км за маршрутом «Париж-Брест і назад» без права заміни велосипеда, але з можливістю власним коштом найняти до 10 техніків-помічників. 6 вересня 1891 року на старт змагать вийшло 206 спортсменів, з них десятеро на триколісних велосипедах, двоє на тандемі і один на гранд-бі, але до фінішу дісталось лише 99 (останній — за тиждень). Переможцем же став 34-літній Шарль Террон, який без сну за 71 годину і 22 хвилини подолав рекордну для того часу відстань, на понад вісім годин випередивши Жозефа Лаваля, кращого з французьких учасників перегонів «Бордо-Париж».

Змагання «Париж-Брест і назад» було організоване з небувалим розмахом: вперше були залучені спонсори, головним чином виробники велосипедних шин, перегони проходили не сільськими дорогами, а по головній автомобільній трасі, вздовж якої розмістились судді й десятки репортерів, котрі телеграфом інформували свої видання про перебіг подій. То ж з огляду на масштабність і затратність заходу було вирішено проводити їх раз на десятиліття. У 1901 році з результатом 52 години 11 хвилин першим фінішував колишній сажотрус 30-літній Моріс Гарен. Це була його четверта перемога на пофесійних змаганнях й він був серед фаворитів ще одного виду перегонів, організованих паризькою щоденною газетою «L'Auto-Vélo».

Головний редактор видання Анрі Дегранж, у недавньому минулому велосипедист-професіонал і володар кількох рекордів на велотреках, прагнув створити унікальні змагання, щоб привернути якомога більше уваги до очолюванної ним щойно створеної газети. Її власник маркіз Жюль-Альберт де Діон був людиною непересічною і ексцентричною — розробник парового двигуна, засновник чи не найбільшої у світі автомобільної компанії «De Dion-Bouton» і організатор Паризького автосалону. Сам учасник автоперегонів, скандаліст і дуелянт, який зіпсував репутацію, виступивши із антисемітськими заявами під час т. зв. «справи Дрейфуса», що розколола французьке суспільство, де Діон поставив задачу підлеглим організувати велозмагання, «найбільші з тих, які коли-небудь проводилися» у світі.

19 січня 1903 року в газеті «L'Auto-Vélo» з'явилось оголошення про велоперегони з гучною назвою «Тур де Франс», що мали пройти з 1 червня по 5 липня у шість етапів, під час яких слід було подолати 2428 км між найбільшими містами Франції. Незважаючи на небувалі для тих часів призові (до тисячі франків переможцю етапу і 50 франків восьмому фіналісту), достатньої кількості бажаючих не виявилось, тож змагання довелось перенести на місяць й збільшити призовий фонд до 20 тисяч (десь зо 180 тис. євро в цінах 2019 року).

1 липня на старт у паризькому передмісті Монжероне вийшло 60 з 79 заявлених спорстменів: 50 французів, 4 швейцарця, 3 бельгійця, 2 німця та італієць.

На відміну від сучасних змагань етапи «Тур де Франс» 1903 року були надзвичайно довгими — у середньому по 400 км проти нинішніх 170, але проходили здебільшого рівнинною місцевістю, а тим, хто не зумів завершити черговий етап, дозволялось брати участь у наступному, щоб поборотись за півтори тисячі франків призових, правда, з вибуттям із загального заліку. Незвичною для тих часів виявилась і заборона спортсменам використовувати т. зв. ритмерів, які наймались, щоб задавати темп перегонів, проте жодних обмежень у кількості технічного і обслуговуючого персоналу не було.

Як і очікувалось, фаворит перегонів Моріс Гарен першим здолав 467 км до Ліона. Але наступні два етапи він програв своєму земляку Іполіту Окутюрьє. Той зійшов з дистанції ще на першому етапі, то ж Гарен, попри програш і четвертого відтинку змагань швейцарцю Шарлю Лезеру, зумів зберегти лідерство у загальному заліку, виграв дистанції Бордо-Нант і Нант-Париж й 19 липня 1903 року першим фінішував у містечку Віль-д'Аврей біля Весаля.

З результатом 94 годин 33 хвилини і 14 секунд, за які він подолав 2428 км, Моріс Гарен на майже три години випередив срібного призера Люсьєна Потьє, на чотири з половиною години — третього фіналіста Фернана Огеро і на 65 годин — Арсена Міллошо, останнього з тих 21-го спортсмена, які зуміли пройти всі шість етапів змагань. Випивши по келиху шампанського, учасники «Тур де Франс» рушили в Париж, де перед 15 тисячами глядачів, що вщерть заповнили трибуни велодрому «Парк де Пренс», зробили коло пошани.

Небувалий успіх «Тур де Франс» (тираж газети «L'Auto», яка через судову тяганину власника зі своїми колишніми компаньйонами була змушена змінити назву, під час змагань зріс вшестеро, а за їх підсумками — мало не втроє), спонукав де Діона провести велоперегони й наступного року. Однак надзвичайний ажіотаж довкола них призвів до скандалу — на учасників змагань нападали прихильники конкурентів, завдаючи їм фізичних травм, а декотрих велосипедистів звинуватили у неспортиній поведінці. У справу був змушений втрутитись Французький велосипедний союз і за підсумками зібраних свідчень, серед яких були і факти переміщення спорсменів поїздами, через півроку було дискваліфіковано усіх чотирьох переможців, включно із Морісом Гареном, який і на цей раз був першим. Позбавлений права два роки брати участь у професійних перегонах, він зовсім полишив спорт, й наступні роки працював у власному гаражі в містечку Ланс під Кале.

Про Моріса Гарена забули на кілька десятиліть й лише у 1933 році, до 30-ліття «Тур де Франс», його іменем назвали місцевий велодром у Лансі, а у 1938 році до чергової річниці нагородили медаллю Міністерства спорту Франції. Наступний раз про нього згадали у 1953-у, коли з нагоди 50-річчя найвідоміших у світі велоперегонів разом з кількома іншими зірками запросили на церемонію нагородження переможців. На той час правами на організацію «Тур де Франс» вже шість років володіла газета «L'Equipe», заснована колишніми редакторами «L'Auto», яку уряд Франції попри її піввікову популярність ліквідував за лояльність до окупаційної влади у роки Другої світової війни.


ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Друк 1
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 30 вересня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Дивіться також

Головні події 19 липня

Марія Кривава — королева Англії

1553
#ЦейДень

Все про 19 липня

Події, факти, персоналії

Розетський камінь

1799

Франко-прусська війна

1870

Геноцид в Руанді

1994