Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search
Цей день в історії
menu
Франко-прусська війна
19 липня 1870 року Франція, котра прагнула зберегти в Європі домінуюче положення і запобігти об'єднанню Німеччини, оголосила війну Пруссії і безславно програла її за півроку. Це привело до падіння Другої французької імперії, замість якої постала Третя республіка, і зміцнення міжнародного положення Пруссії, що стала на чолі Другої німецької імперії.
На обкладинці: Жан-Луї Месоньє «Облога Парижа», 1870 рік © Музей д'Орсе, Париж
15405
Війни
Володимир Лук'янюк
Рішення Віденського конгресу 1815 року, що перекроїв карту Європи після наполеонівських воєн, закріпили домінування Австрії в Центральній Європі. Як лідеру Німецького союзу, що об'єднав у конфедерацію 41 державу, Австрійській імперії опонувало Прусське королівство, чий військово-економічний потенціал за півстоліття зріс настільки, що дозволив прейти до практичної реалізації намірів князя Отто фон Бісмарка об'єднати німецькі держави у конфедерацію під егідою Пруссії. Це привело до Датської війни 1864 року за герцогства Лауенбург, Шлезвіг і Гольштейн, а ще через два роки — до війни з Австрією, яку та програла за сім тижнів. Імперія Габсбургів була змушена відмовитись від Венеції і частини Ломбардії, які за посередництва Франції відійшли до Італії, й зосередила свої інтереси на своїх володіннях, що не входили до Німецького союзу, наслідком чого став т. зв. Австро-Угорський компроміс, а Пруссія анексувала Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау та вільне місто Франкфурт і фактично очолила створений того ж 1867 року Північнонімецький союз 22 держав.
Ще один удар по Віденському устрою Європи був завданий у 1868 році військовим переворотом в Іспанії, в результаті якого королева Ізабелла II Бурбон була змушена емігрувати до Франції. Серед можливих претендентів на іспанську корону урядом генерала Хуана Пріма розглядались Фердинанд Кобург, батько короля Португалії Луїша I, і Антуан Орлеанський, герцог де Монпансьє, однак обидві кандидатури були відхилені (перша - через морганатний шлюб, друга - через спорідненість з домом Бурбонів). Зрештою пропозиції була надіслані синові короля Італії Віктора Емануїла II герцогу Амадею д'Аоста та зятю португальського короля князю Леопольду фон Гогенцоллерн-Зігмарінгену, проте обома вони були відхилені. Не захотів зайняти іспанський трон і генуезький герцог Томас Савойський.
Не маючи особливого вибору, у вересні 1869 року генерал Прім приватно зустрівся з главою князівського дому Гогенцоллерн-Зігмарінгенів Карлом Антоном, який після тривалих і таємних від його переговорів погодився переконати сина зайняти престол Іспанії. Князь Леопольд дав згоду 17 червня 1870 року, про що схвально відгукнувся канцлер Бісмарк, вбачаючи у сходженні на іспанський престол представника німецької династії шлях до ослаблення Франції. Через два дні без заперечень, але і без захоплення, сприйняв цю звістку король Пруссії Вільгельм I Гогенцоллерн, вважаючи рішення свого далекого швабського родича його приватною справою.
1 липня про згоду Леопольда Гогенцоллерн-Зігмарінгена зійти на іспанський престол було офіційно оголошено в Мадриді. Наступного дня ця новина докотилась до Парижа й викликала крайнє невдоволення імператора Наполеона III Бонапарта. Хоча родина Зігмаріненів була цілком лояльна до французького двору, з яким її пов'язували родинні узи, і кілька років перед цим сходження Карла, молодшого брата Леопольда, на румунський престол не викликало у Франції жодних заперечень, на цей раз події довкола іспанської корони були сприйняті імператором як небезпечна німецька дипломатична гра. Такої ж позиції дотримувався і міністр закордонних справ Аженор де Грамон, який 6 липня виступив у Сенаті з різкою антипрусською заявою і завуальованою погрозою війни: «Франція не потерпить на іспанському троні князя Гогенцоллерна або будь-якого іншого прусського князя. Ми розраховуємо на мудрість німецького народу і на дружбу іспанського народу, але, якщо доведеться, ми без вагань виконаємо наш обов'язок для захисту країни і нації».
Наполеон III Бонапарт, грудень 1872 року
Наполеон III Бонапарт, грудень 1872 року
Наступного дня послу в Берліні графу Вінсенту Бенедетті було доручено зустрітись з королем Вільгельмом. Той у цей час лікувався у в Бад-Емсі, однак французького посланця прийняв і пообіцяв докласти зусиль, щоб Леопольд зняв свою кандидатуру. Слова свого Вільгельм дотримав: зв'язавшись з главою дому Гогенцоллерн-Зігмарінгенів, він дав зрозуміти, що відмова його сина від прийняття іспанської корони вкрай бажана з огляду на політичну ситуацію. Леопольд йти усупереч волі короля не посмів, й 12 липня князь Карл Антон Гогенцоллерн-Зігмарінен від імені сина офіційно оголосив про відмову від іспанського престолу.
Кайзер Вільгельм I, 1884 рік © Wilhelm Kuntzemuller
Кайзер Вільгельм I, 1884 рік © Wilhelm Kuntzemuller
У Парижі таким результатом не задовільнились і Бенедетті було доручено отримати від прусського короля гарантії, що Леопольд і у майбутньому ніколи не прийме пропозицію зійти на іспанський престол. Така зухвала вимога обурила Вільгельма, з яким французький посол зустрівся 13 липня на набережній Емса, й, повідомивши, що «він не може брати на себе такі зобов'язання й залишає за собою право діяти за обставинами», Вільгельм сухо попрощався з французьким посланцем й пізніше того ж дня відмовив йому у ще одній аудієнції, однак передав через свого ад'ютанта князя Антона Радзивіла обіцянку повернутись до цього питання по поверненню у Берлін.
Надвечір про події в Емсі депешею радника міністерства закордонних справ фон Абекена був повідомлений канцлер Бісмарк. Він саме обідав з військовим міністром Альбрехтом фон Рооном і начальником головного штабу прусської армії Гельмутом фон Мольтке й, ознайомившись з повідомленням, всі прийшли до висновку - Франція прагне війни, а король, бажаючи її уникнути, готовий йти на принизливі поступки. Бісмарк, сам прихильник війни з Францією, без якої, як він згодом зауважив «не можна було б здійснити об'єднання Німеччини», вийшов у сусідню кімнату, де відредагував Емську депешу, викресливши з неї більшу частину інформації і додавши від себе, що «король відмовився прийняти французького посла, якому йому нічого більше сказати».
Зліва направо - канцлер Прусського королівства Отто фон Бісмарк, військовий міністр Альбрехт фон Роон і начальник головного штабу прусської армії Гельмут фон Мольтке, колаж 1863 року
Зліва направо - канцлер Прусського королівства Отто фон Бісмарк, військовий міністр Альбрехт фон Роон і начальник головного штабу прусської армії Гельмут фон Мольтке, колаж 1863 року
Отримавши від Мольтке запевнення, що Пруссія готова до війни і чим швидше вона почнеться, тим краще, того ж 13 липня 1870 року Бісмарк відддав відредаговану ним Емську депешу в друк, і вона того ж вечора була опублікована в «Північнонімецькій загальній газеті», а наступного дня вийшла в «Загальній прусській державній газеті», офіційному органі прусського уряду.
Розрахунок Бісмарка виявився вірним - «Цей текст став червоною ганчіркою для галльського бика», - Францію охопила хвиля обурення, публіка і преса вимагали війни, щоб «провчити прусаків». 16 липня з приводу Емської депеші в Парижі відбулось екстренне засідання Законодавчих зборів, від яких прем'єр міністр Еміль Олів'є зажадав негайних воєнних кредитів. Заклик лідера монархістів Адольфа Тьєра про дипломатичну перемогу і відсутність приводу для війни, потонув у криках, що він зрадник і боягуз, а Олів'є у відповідь заявив, що він «з легким серцем» бере відповідальність за долю Франції. Вулицями Парижа з прапорами і транспарантами пройшла 20-тисячна демонстрація, вимагаючи війни, яка була оголошена 19 липня 1870 року після тривалого засідання французької ради міністрів в Сен-Клу в присутності імператора Наполеона III та імператриці Євгенії.
Французька карикатура «Принц Леопольд Зігмарінен сідає на іспанський престол» © Карел Кліч/«Дер Флаха», 19 липня 1870 року
Французька карикатура «Принц Леопольд Зігмарінен сідає на іспанський престол» © Карел Кліч/«Дер Флаха», 19 липня 1870 року
Однак розрахунок Франції виявився хибним: вона виявилась у цілковитій політичній ізоляції. Її не підтримала ні Австрія, яка ще не отямилась від недавньої поразки у війні з Пруссією, ні Британія, невдоволена зазіханнями Наполеона III на нейтральну Бельгію, ні Італія, вдячна Пруссії за Венецію, ні Росія, що пам'ятала поразку у Кримській війні і французьку підтримку Польського повстання 1863 року. Не справдились і французькі сподівання на нейтральну позицію південнонімецьких держав Бадена, Вюртемберга і Баварії, котрі свого часу відмовились увійти до Північнонімецького союзу, але негайно заявили про підтримку Пруссії.
Франція змогла мобілізувати на війну лише 400 тисяч солдат і 90 тисяч погано навчених бійців т. зв. Мобільної гвардії, в той час як Пруссія, що вже понад десятиліття як перейшла на призовну армію, мала 300 тисяч солдат, до яких вже в день оголошення війни були готові приєднатись 400 тисяч резервістів і півмільйона бійців ландвера - військовозобов'язаних другої черги. Попри дещо гіршу озброєність, на боці Прусії були дисципліна, складений фельдмаршалом Мольтке ще взимку план бойових дій і розгалужена мережа залізниць, завдяки якій концентрація німецьких військ на кордоні була практично завершена вже 4 серпня, коли у французів ще була у розпалі лише мобілізація, й того ж дня прусси з баварцями зайняли Вейсенбург у французькому Ельзасі.
6 серпня німецькі війська отримали перемоги біля Верту та Шпіхєрна, що дало можливість увійти до Лотарингії і заблокувати французів біля Меца. 1 вересня відбулась битва біля Седана, де завдяки значній чисельній перевазі німці завдали супротивнику ніщивної поразки. За свідченнями очевидців французи «билися як леви і втікали як зайці», втративши вбитими і пораненими 17 тисяч чоловік (при 8 тисячах втрат у німців) і 103 тисячі полоненими, серед яких виявилися і командуючий Рейнською армією Патріс Мак-Магон й імператор Наполеон III.
Поразка під Седаном привела до падіння Другої французької імперії: 3 вересня Наполеон III Бонапарт був усунутий від влади й наступного дня у Франції була проголошена Третя республіка. Однак попри неабиякі зусилля і патріотичне піднесення Уряду національної оборони Луї Трошю не вдалось змінити хід війни, німецькі війська підступили до Парижа, і 18 січня 1871 року у Дзеркальному залі Версальського палацу прусський король Вільгельм I Гогенцоллерн був проголошений імператором Німецької імперії.
Перебої з продовольством, медикаментами і озброєнням, люта зима і загроза революційного повстання змусили французів 28 січня 1871 року капітулювати й здати німцям більшу частину паризьких укріплень. Людські втрати Франції у піврічній війні були величезними - 756 414 військових (з них 78 тисяч убитими і півмільйона полоненими) і понад 300 тисяч загиблих мирних жителів. За умовами підписаної 10 травня у Франкфурті мирної угоди Франція втратила Ельзас і Лотарингію, де проживало понад 4% населення, й мусила змиритись з кількарічним перебуванням на її території німецьких військ, присутність яких за нестабільної політичної обстановки мала гарантувати виплату Пруссії контрибуції у розмірі 5 млрд франків золотом.
Сприйнятий у Франції як ганебний, Франкфуртський мир протягом півстоліття підживлював реваншистські настрої французького суспільства й був серед важливих чинників, завдяки яким Липнева криза 1914 року переросла у Першу світову війну.
Володимир Лук'янюк © спеціально для «Цей день в історії», 10 травня 2013. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Війни
Європа
Нова історія

Головні події 19 липня

#ЦейДень
Все про 19 липня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left18 липня
20 липняkeyboard_arrow_right
© 2001-19
info_outline
format_color_fill

arrow_upward