сьогодні
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
search menu
Похорон патріарха Володимира (Романюка)
18 липня 1995 року в Києві перед мурами храму Святої Софії Премудрості Божої поховано патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира (Романюка). Ритуал, що відбувся всупереч забороні влади, призвів до відкритого і масового конфлікту між учасниками жалобної процесії і правоохоронцями із загону міліції особливого призначення «Беркут».
На обкладинці: Патріарх Української православної церкви Київського патріархату Володимир (Романюк), 1993-95 роки
2958
Релігія
Тетяна Євсєєва
Українська православна церква Київський патріархат (УПЦ-КП) утворилася на Всеукраїнському православному церковному соборі 25-26 червня 1992 року шляхом об'єднання Української православної церкви (УПЦ) та відродженої Української автокефальної православної церкви (УАПЦ, Собор 5 червня 1990 року) в єдину Українську православну церкву - Київський патріархат. Собор одностайно ухвалив «скасувати неканонічне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 року; засудити рішення Архієрейського собору РПЦ від 11 червня 1992 року про позбавлення сану Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), визнавши його таким, що не має чинності щодо УПК-КП; звернутися до Президента і Верховної Ради України з проханням передати Київському патріархату стародавні святині - Св. Софію та Києво-Печерську Лавру». Від УПЦ протокол підписав Митрополит Київський і всієї України Філарет, від УАПЦ - митрополит Переяславський і Січеславський Антоній, предстоятелем УПЦ-КП з титулом патріарха Собор одноголосно обрав митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника).
По смерті Мстислава предстоятелем УПЦ-КП 26 жовтня 1993 року з титулом патріарха став митрополит Чернігівський і Сумський Володимир, в миру Василь Омелянович Романюк, виходець з селянської родини з Прикарпаття, приналежний до підпільної мережі ОУН, за що у 1944 році був засуджений до 20 років позбавлення волі у виправних таборах. У 1959 році він повернувся з родиною в Україну, в тому ж році був висвячений на диякона, у 1964-у - на священика. Після закінчення Московської духовної семінарії о. Василь Романюк ніс пастирське служіння на малій батьківщині, з липня 1972 року до вересня 1981 відбував покарання за «антирадянську агітацію і пропаганду» у мордовських таборах особливого режиму і на засланні в Якутії, де у липні 1976 року відмовився від радянського громадянства, в кінці 1977 року звернувся із заявою до митрополита Мстислава прийняти до складу Української Автокефальної Православної Церкви в США і з лютого 1979 року став членом Української Гельсінської групи. Провівши після звільнення шість років у Канаді, у 1989 році о. Василь повернувся в Україну, до Косова, і на початку наступного року завдяки його діяльності вся Івано-Франківська єпархія вийшла з підпорядкування РПЦ.
1990 року о. Василь прийняв чернечий постриг з ім'ям Володимир і отримав хіротонію як єпископ Ужгородський і Виноградівський. За його найдіяльнішої участі перший Всеукраїнський собор УАПЦ 5-6 червня 1990 року відновив цю репресовану церкву та заочно підніс митрополита Мстислава (Скрипника) до сану патріарха. Служіння Володимира як глави Української православної церкви Київського патріархату було нетривалим і раптово завершилося під час прогулянки у київському Ботанічному саду 14 липня 1995 року. Четвертий інфаркт став для нього фатальним.
Чин поховання призначили на вівторок, 18 липня 1995 року, після жалобної служби у Володимирському соборі. Але з визначенням місця поховання виникла проблема. За статусом Київських митрополитів традиційно ховали на території Софії Київської або Києво-Печерської Лаври. Однак уряд відхилив прохання Синоду УПЦ-КП надати дозвіл на поховання у Софійському соборі. Відмову урядовці на засіданні Кабміну 17 липня 1995 року мотивували вимогами санітарно-гігієнічних правил та статусом Софії як історичної пам'ятки світової культури, що з 1990 року перебувала під охороною ЮНЕСКО. Пропозицію ховати на території Києво-Печерської Лаври відхилили також, натомість запропонувавши спочатку місце на одному з кладовищ Лісового масиву, а потім - на алеї Байкового кладовища, де зазвичай ховали найвідоміших діячів України. Це був чіткий сигнал, що патріарха Володимира (Романюка) влада розглядає як світську особу, а УКП-КП - як тимчасову релігійну організацію, тому поховальна комісія й Синод УПЦ-КП вагалася ухвалювати остаточне рішення стосовно поховання свого предстоятеля.
Вже згодом патріарх Філарет згадував, що вранці 18 липня 1995 року до Володимирського собору прибув тодішній міністр МВС Юрій Кравченко у супроводі телекамер. Погрожуючи можливим протистоянням між церквою і державою, він спробував змусити владику дати письмову згоду на поховання патріарха Володимира на Байковому кладовищі. Митрополит Філарет застеріг, що духовенство і віруючі налаштовані нести труну до собору св. Софії, де патріарха Володимира висвятили і проходили його останні служби. Пізніше слідство так і не встановило ким і коли було прийнято рішення будь-що пробитися до Святої Софії, але кілька тисяч людей рушили саме туди. Попереду - священнослужителі на чолі з митрополитом Філаретом, екс-президент України Леонід Кравчук, представники Народного Руху України, Української Республіканської партії, товариства «Просвіта» і чималий загін активістів Української національної асамблеї - Української народної самооборони (УНА-УНСО).
На вулиці Володимирській учасники процесії від УНА-УНСО прорвали міліцейський кордон (згодом у ЗМІ стверджувалося, що процесія повернула з Володимирської ліворуч до Софії під впливом екс-президента Леоніда Кравчука та народного депутата Миколи Поровського) і жалобна процесія дійшла до Софійської площі, але вхід на територію монастиря зсередини заблокував підрозділ міліції спеціального призначення «Беркут». Народні депутати зробили спробу провести переговори з владою, але з'ясувалося, що Президент Леонід Кучма перебував з візитом у Білорусі, а Прем'єр Євген Марчук - у відряджені на Київщині.
Вже після описуваних подій тогочасний прем'єр-міністр Євген Марчук згадував, що «за добу до похорону Патріарха Володимира в присутності одного із керівників парламенту (ми троє були тоді в одному з будинків Кабміну на похоронах міністра Готовчиця) [президент Л. Кучма - Т.Є.] дав однозначну команду в жодному разі не допустити похорону Патріарха Володимира на території Софійського собору»
Після кількох годин очікування, о пів на п'яту вечора, активісти УНА-УНСО почали рити могилу, ламаючи асфальт біля дзвіниці Св. Софії. Після 19-тої години, коли тіло Патріарха вже було засипано землею, спецпризначенці МВС вискочили з-за воріт храму і з трьох сторін атакували учасників похорону. Згадуючи цей день, київський публіцист Георгій Бурсов писав: «Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б'ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б'ють в обличчя лежачих юнаків з пов'язками Української національної самооборони...». Після побиття багатьох людей доправили до райвідділку міліції, де двоє УНСОвців померли від отриманих травм. Довкола могили патріарха кордон міліції простояв до 22-ї години і впорядкувати її та помолитися люди змогли тільки вночі.
«Чорний вівторок» у Києві: зіткнення УНА-УНСО і міліції, 18 липня 1995 року. За інформаційним повідомленням Міністерства охорони здоров'я України по медичну допомогу протягом трьох днів після інциденту звернулися 42 цивільні особи, госпіталізовано - 20 (1 - у тяжкому стані у реанімації, 4 - в стані середньої тяжкості, решта - у задовільному стані). Працівників міліції звернулося - 40, з них 13 госпіталізовано.
«Чорний вівторок» у Києві: зіткнення УНА-УНСО і міліції, 18 липня 1995 року. За інформаційним повідомленням Міністерства охорони здоров'я України по медичну допомогу протягом трьох днів після інциденту звернулися 42 цивільні особи, госпіталізовано - 20 (1 - у тяжкому стані у реанімації, 4 - в стані середньої тяжкості, решта - у задовільному стані). Працівників міліції звернулося - 40, з них 13 госпіталізовано.
Майже рік після поховання патріарха Володимира добровольці щоночі охороняли його могилу під Софійською брамою, вдень її відвідували священики і миряни, а в суспільстві тривали дискусії про перепоховання патріарха. Варіанти пропонувались різні: Байкове кладовище, Видубицький монастир, собор Св. Софії. Предстоятель УПЦ-КП патріарх Філарет (з 22 жовтня 1995 року) висловлювався за впорядкування існуючої могили зі спорудженням над нею каплички.
Могила патріарха Володимира біля входу до Св. Софії у наші дні, 2015 рік
Могила патріарха Володимира біля входу до Св. Софії у наші дні, 2015 рік
Лише в червні 1996 року Київська міська державна адміністрація ухвалила рішення про встановлення на могилі патріарха Володимира на Софійському майдані надгробного пам'ятника. Вона ж взяла на себе і фінансування відповідних робіт, які виконувалися «під особистим патронатом Президента України Леоніда Кучми і координувалися в.о. голови Київської міської державної адміністрації Олександром Омельченком».
19 липня 2018 © Тетяна Євсєєва спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Розкол християнства
Релігія
Розкол християнства
Релігія
Особистості
Україна
Європа
Новітня історія
Наш час

Головні події 18 липня

#ЦейДень
Все про 18 липня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left17 липня
19 липняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward