Започаткована Михайлом Горбачовим політика перебудови наприкінці 1980-х років дедалі більше змінювала основи політичної та соціально-економічної конструкції СРСР. Запровадження гласності послабило цензурний тиск. Розширення економічних прав підприємств дезорганізувало господарські зв'язки між республіками та контрагентами. Набирали популярності громадські організації, що підважували і зрештою усунули політичне домінування Комуністичної партії.
У країні набирали сили відцентрові тенденції, що дедалі більше загрожували цілісності СРСР. 18 листопада 1989 року декларацію про державний суверенітет проголосила Естонія. Наступного року — Литва, Латвія, Азербайджан.
Діяльність Верховної Ради УРСР, обраної у березні 1990 року на перших альтернативних виборах, проходила у політизованій обстановці. У ній боролися дві групи — комуністична більшість «За суверенну Радянську Україну» та опозиційна меншість «Народна рада». Об'єктивна неспроможність союзних органів влади впоратися з економічними проблемами штовхала республіканський парламент до взяття важелів управління в свої руки. Запорукою вирішення соціально-економічних проблем ставало відновлення реального суверенітету, що полягав у праві самостійно визначати політику на власній території й дозволяв оперативно реагувати на виклики. На перешкоді був унітарний характер формально федеративного Радянського Союзу: хоча ст. 68 Конституції УРСР 1978 року визначала, що Україна є «суверенна радянська соціалістична держава», ст. 74 Конституції СРСР 1977 року встановлювала пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським.
Роботу над декларацією про суверенітет України у сесійній залі депутати розпочали 28 червня. З 7 проєктів, що надійшли до профільної комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, за основу було взято проєкт президії Верховної Ради УРСР.
При обговоренні визначилися два підходи до наповнення змісту декларації. Як наголошував народний депутат, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, «позиція більшості комуністів-депутатів […] в цьому питанні сьогодні така: ми за державний суверенітет України. Але, хотів би підкреслити, в оновленій федерації. Я поділяю думку, що це не може бути та незмінна федерація, в якій ми сьогодні знаходимося, це повинна бути оновлена федерація». 5 липня народний депутат, голова виконкому Івано-Франківської облради народних депутатів Дмитро Захарук визначив позицію комуністів як лукаву: «Те, що саме життя висунуло його [суверенітету — В.К.] необхідність, підтверджується хоч би тим, що ті категоричні противники суверенітету, яких ми помічаємо в цьому залі, не насмілюються вийти і сказати, що я проти суверенітету. Говорять тільки, що вони за суверенітет без суверенітету; тобто вихолощуючи з цього суверенітету все те, без чого його немає».
Позиція комуністичної більшості послаблювалася відсутністю 62 депутатів — делегатів XXVIII з'їзду КПРС, у т.ч. голови ВР УРСР Володимира Івашка. На вимогу «Народної ради» негайно відкликати українських депутатів з Москви для обговорення доленосного документу повернулася лише частина парламентарів, а 11 липня у парламенті зачитали листа Івашка про складання ним повноважень голови Верховної Ради Української РСР.
Цього ж дня депутати перейшли до постатейного обговорення документу, розпочавши з його назви.
Найзапекліші дискусії викликали розділи про громадянство, економічну самостійність, безпеку, питання про ставлення до союзного договору. Зрештою, 16 липня 1990 року 355 голосами «за» (4 — «проти», 1 — «утримався») Верховна Рада Української РСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України». У ній парламент проголосив «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». «Народ України» проголошувався єдиним джерелом державної влади, що реалізовувалася на основі Конституції республіки через народних депутатів різних рівнів. Україна ставала самостійною у вирішенні будь-яких питань власного життя та забезпечувала рівність усіх громадян перед законом.
Декларація гарантувала право вільного розвитку всім народам, що проживали на території України. Депутати заявили також право на власні збройні сили, визнавали право громадян України проходити дійсну військову службу пріоритетно на території України та забороняли залучати їх до військових цілей без згоди парламенту. Декларація визнавала пріоритет «загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».
Того ж дня Верховна Рада УРСР, «підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації» постановила вважати 16 липня «Днем проголошення незалежності України» і запровадила щорічно відзначати його як загальнонародне свято.
«Декларація про державний суверенітет України» виглядала досить сміливо, передаючи головну роль у державно-політичному житті України від КПУ до парламенту. Лише Верховна Рада могла виступати від імені народу, їй підпорядковувався Генеральний прокурор України, їй був підзвітний Національний банк. Декларація засвідчила суттєві зрушення у середовищі КПУ, в якій помітно посилилися самостійницькі тенденції. Утім, депутатський корпус зберіг політичну лояльність союзному центрові, залишивши подвійне громадянство та застерігши можливість укладення нового союзного договору на закладених у Декларації принципах.
Попереду була складна робота з наповнення Декларації реальним змістом.
30 липня парламент ухвалив постанову, якою відкликав із зон міжнаціональних конфліктів військовослужбовців з України, доручав Раді міністрів забезпечити проходження строкової служби громадянами України на своїй території. Посилення економічного потенціалу республіки мав вирішити ухвалений 3 серпня закон «Про економічну самостійність Української РСР».
24 жовтня Верховна Рада скасувала 6-у статтю Конституції УРСР 1978 року, на яку спиралася монополія КПУ на владу.
Процес суверенізації радянських республік тривав, розхитуючи державно-політичну конструкцію Радянського Союзу, що завершилося його розпадом.
20 лютого 1992 року, через півроку після проголошення незалежності України, парламент скасував святковий характер 16 липня як дня проголошення «незалежності України», присвоївши цей статус дню 24 серпня.
Коментарі
Дивіться також
• Остання конституція УРСР, 1978
• Проголошення незалежності України, 1991
• Розпад Радянського Союзу, 1991