Цей день в історії
сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Рубрики
Регіони
всі статтінові статтіпопулярні статтівипадкова стаття
Правила життя
Подкасти
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
Цей день в історії
menu
toggle_off
Завершення Берлінського конгресу
За підсумками місяця переговорів 13 липня 1878 року країнами-учасницями Берлінського конгресу підписано договір, який підтвердив незалежність Сербії, Румунії і Чорногорії, самоврядність під турецькою зверхністю Болгарії і австрійський протекторат над Боснією, Герцоговиною і Новим Пазаром. Цим було підведено підсумок черговій Російсько-турецькій війні, що привела до нового територіального переділу Балкан.На обкладинці: Антон фон Вернер «Берлінський конгрес, 13 липня 1878 року», 1881 рік © Мерія Берліна. У центрі — Отто фон Бісмарк тисне руку послу Росії у Британії Петру Шувалову; зліва від рейхсканцлера Німеччини глава угорського уряду Дьюла Андраши
4522
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Занепад Османської імперії почався після її поразки у Віденській битві 1683 року й за укладеним згодом Карловацьким договором вона втратила значну частину своїх завоювань в Угорщині. На початку XIX століття в результаті двох повстань з-під домінуючого турецького впливу звільнилась Сербія, у 1820-х роках — Греція, згодом — Молдавія і Валахія, дещо пізніше — Єгипет. Небезпека краху Османської імперії стала настільки реальною, що задля її збереження Австрії, Пруссії, Великобританії і Росії довелось піти на складний політичний компроміс, зафіксований Лондонським договором 1840 року, до якого згодом приєдналась і Франція.

Користуючись ослабленням Туреччини, Росія посилила свій вплив на Балканах і її ультимативна вимога мати право на захист християн Османської імперії у 1853 році призвела до Кримської війни. За її підсумками Чорне море було демілітаризоване, Росія серед іншого втратила протекторат над Валахією і Молдавією, що набули автономії в межах Османської імперії, чиї союзники — Франція, Британія, Сардинія та Австрія — взяли на себе зобов'язання підтримувати її територіальну цілісність, незалежність та внутрішню стабільність.

Проте «хворого Європи», як свого часу Туреччину означив російський імператор Микола I, продовжувало лихоманити на релігійному грунті: у 1860 році відбулась масштабна різанина християн у Сирії, у 1866-у — велике антиосманське повстання греків Кандії. Ще через п'ять років, з появою за підсумками Франко-прусської війни надпотужної Німецької імперії і ослабленням Франції, встановлений у постнаполеонівській Європі міждержавний порядок фактично розпався. Цим негайно скористалась Росія: вона підтримала антитурецьке повстання у Герцоговині 1875 року, у Болгарії — наступного і ультимативно зажадала від Османської імперії замирення із Сербією і Чорногорією, які попри застереження Великих держав мали необачність розпочати війну, щоб «помститись туркам за Косово».

Росію підтримала Австро-Угорщина, яка, втративши у протистоянні з Пруссією домінуюче положення серед німецьких держав, спрямувала свої інтереси на Балкани, проте тиску Османська імперія не піддалась, що зрештою у 1877 році привело до чергової, одинадцятої Російсько-турецької війни. Великобританія встигла вчасно надати допомогу своєму союзнику, ввівши ескадру в Мармурове море, що попри загальний військовий успіх змусило уряд царя Олександра II погодитись на укладення 3 березня 1878 року в Сан-Стефано, передмісті Стамбула, мирного договору. За його умовами Туреччина була змушена визнати незалежність Об'єднаного князівства Молдови і Валахії, Чорногорії і Сербії, зобов'язувалась надати самоуправління Боснії і Герцеговині і погоджувалась на створення на своїй території самоврядної «Великої Болгарії», де терміном на два роки залишались російські війська.

Посилення позицій Росії на Балканах і Закавказзі зблизило Австро-Угорщину і Британію, які виступили з різкою критикою Сан-Стефанського договору, зокрема у частині створення підконтрольної Москві болгарської автономії, що мала вихід до Чорного й Егейського морів. Петербург намагався протидіяти дипломатичними каналами і військовим чином, зосередивши в Середній Азії значні збройні сили для імітації загрози Британській Індії. Проте успіху це не принесло, а лише ослабило підтримку з боку ще донедавна цілком лояльної Німечини, що зрештою змусило Росію погодитись на перегляду положень Сан-Стефанського договору, попередньо 30 травня 1878 року таємно узгодивши з Британією контури майбутніх політичних рішень.

Берлінський конгрес почав свою роботу 13 червня у палаці Шуленбургів, де розміщувалась німецька Рейхсканцелярія. На рівні глав урядів у ньому взяли участь Великобританія, Німеччина і Росія, на рівні міністрів закордонних справ — Австро-Угорщина, Італія, Туреччина таФранція; своїх спостерігачів надіслали також Греція, Персія, Румунія, Сербія і Чорногорія. Болгарію за ініціативою Росії було повністю усунуто від участі в конгресі. Головував на ньому міністр-президент Пруссії та канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, котрий позиціонував себе нейтральним посередником.

Протягом чотирьох тижнів переговорів був підготовлений «Договір між Австро-Угорщиною, Францією, Німеччиною, Великобританією та Ірландією, Італією, Росією і Османською імперією для врегулювання справ на Сході», підписаний 13 липня 1878 року. Він кардинально змінив карту Балканського регіону, де Туреччина остаточно втратила свої значну частину своїх європейських володінь.

Згідно досягнутих домовленностей, Берлінський договір визнав незалежність фактично суверенних князівств Румунії, Сербії, Чорногорії і автономію Болгарії під турецькою зверхністю, затвердив більшість російських завоювань на Закавказзі, зобов'язав Румунію передати Росії південну Бессарабію, компенсувавши втрату відібраною у Болгарії Добруджою і дельтою Дунаю. Урізані були і територіальні надбання Сербії та Чорногорії, частково компенсовані за рахунок Болгарії та Албанії, відповідно. Загалом, Болгарія зі столицею у Софії занала найбільших територіальних втрат: Східна Румелія з центром у Філіппополе, стали автономною провінцією Османської імперії, якій повернули Косово і усю Македонію з узбережжям Егейського моря. Турецькою залишились і Албанія з Фракією, в той час як номінально османські вілаєт Боснія і санджак Новий Пазар були передані під протекторат Австро-Угорщини.

Вже досить скоро три нових незалежних князівства проголосили себе королівствами: Румунія в 1881 році, Сербія в 1882-у і Чорногорія в 1910-у. Найбільш обділена і несуб'єктна на Берлінському конгресі Болгарія через рік по його завершенні зі згоди Петербурга і Стамбула стала князівством. У 1908 році, скориставшись революційними подіями у підосманській Македонії вона проголосила себе незалежним царством, а Австро-Угорщина анексувала Боснію і Новий Пазар.

Через чотири роки війну Османській імперії оголосила Чорногорія, яку підтримали Сербія, Болгарія та Греція. Осторонь не залишились і Румунія та Росія, й отримана антиосманською коаліцією перемога кардинально змінила визначений Берлінським договором територіальний устрій Балкан. Посилення Сербії і Болгарії і їх експансіоністські наміри вже за рік привели до війни між ними, а ще через два роки — до політичної кризи у стосунках між Сербією та Австро-Угорщиною, яка переросла у Першу світову війну.

Друк 1
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 1 жовтня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі