сьогодні
Заголовки
arrow_right
Хронологія
Теми
Регіони
нові статтіпопулярні статтівсі статті
Правила життя
ЗНО
Ще
arrow_right
Моя історія
Підтримати
search menu
Лінія Керзона
В ніч на 11 липня 1920 року до народного комісара закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна надійшла телеграма за підписом голови британського дипломатичного відомства Джорджа Керзона із закликом до перемир'я з Польщею і описом лінії розведення сторін. Незважаючи на те, що нота Керзона була відхилена більшовиками, саме Москва через чверть століття домоглась затвердження базованої на етнічному принципі «лінії Керзона» як основи повоєнного кордону Польщі та СРСР.
На обкладинці: Джордж Натаніель Керзон, раніше - віце-король Індії та учасник врегулювання проблем індійсько-афганського кордону, автор концепції «наукових кордонів», 1910-і роки © Library of Congress
17077
Політика
Максим Майоров
Польща була однією з держав, які постали на уламках монархій після Першої світової війни. Питанням встановлення її кордонів, як і кордонів сусідніх держав, займалася мирна конференція у Парижі, де долю повоєнного світу вирішувала Верховна рада Антанти та союзних держав, складена з представників Франції, Великої Британії, США, Італії та Японії.
На польсько-українському прикордонні зійшлися інтереси поляків, українців, «білих» та «червоних» росіян. Допоки УНР та ЗУНР контролювали значні території Західної України, їх позиції бралися до уваги Антантою, хоча й не викликали симпатії. Паризька мирна конференція розглядала справу передусім у контексті польсько-російського врегулювання. Поразки українських армій протягом 1919 року зробили такий підхід визначальним.
На початку березня 1919-го року в Парижі Польща представила ноту у справі своїх східних кордонів. Голова делегації Роман Дмовський вважав польськими території Східної Галичини та Правобережної України, які входили до складу Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 року, однак, був готовий «поступитися» Київщиною та східними регіонами Волині і Поділля, оскільки місцеве населення там «перестало вважати себе поляками». Нова Польща мала стати великою, але переважно моноетнічною державою.
Лінія Дмовського (червоним), територія Речі Посполитої 1772-го (бежевим) та 1938 року (жовтим). Сучасна карта з «Газети Виборчої»
Лінія Дмовського (червоним), територія Речі Посполитої 1772-го (бежевим) та 1938 року (жовтим). Сучасна карта з «Газети Виборчої»
Польські амбіції підтримувала Франція, але в цілому Верховна рада Антанти мусила рахуватися з російськими інтересами, виразником яких в Парижі була т. зв. Російська політична нарада. Незважаючи на те, що більшовицька Росія ще в березні 1918 року вийшла з Першої світової війни, чим «зрадила» боротьбу Антанти, антибільшовицький рух, представлений адміралом Олександром Колчаком, генералом Антоном Денікіним та іншими, заявив про вірність союзницьким зобов'язанням і вимагав справедливого ставлення до Росії за її внесок у перемогу в попередні роки. Російська політична нарада була згодна на відокремлення російської частини Польщі, однак лише в межах колишнього Царства Польського з деякими корективами в районах Холму, Білостока та Сувалок. Крім того, «білі росіяни» заявили претензії та колишню австрійську частину Східної Галичини, яку вважали своєю також ЗУНР і Польща.
Пропозиції для Паризької мирної конференції готувала Комісія у справах Польщі на чолі з французьким дипломатом Жулем Камбоном. У квітні 1919 року вона напрацювала проект російсько-польського розмежування на території колишньої імперії Романових, який в цілому відповідав очікуванням Російської політичної наради і відкидав максималістські вимоги Дмовського: на українській ділянці кордон мав проходити по Західному Бугу, залишаючи Холмщину на польському боці, а Волинь і Берестейщину - на російському.
Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Жуль Камбон (1845-1935)
Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Жуль Камбон (1845-1935)
Комісія Камбона займалася також Східною Галичиною, питання якої розглядалося в контексті розподілу спадщини Австро-Угорщини. Її фахівці знали, що більшість населення краю складають українці, адже деякий час місії Антанти Джозефа Бартелемі та Луїса Боти працювали над врегулюванням польсько-українського конфлікту в Східній Галичині.
Отже Паризька конференція не поспішала задовольняти польські запити.
У червні 1919 року справа ЗУНР виглядала вже програною, а зі сходу до Збруча наблизилися більшовики, які через галицьке Прикарпаття прагнули потрапити до радянської Угорщини. Враховуючи це, Комісія Камбона розглядала три можливі рішення подальшої долі Східної Галичини: надати мандат на тимчасове управління нею якійсь із держав, визнати належність краю до Польщі на умовах надання автономії чи провести плебісцит для самовизначення місцевого населення. В усіх цих випадках належало визначити межу між Східною та Західною (власне польською) Галичиною. Варіанти якої було запропоновано 17 червня: «лінія А» приблизно відповідала етнічній межі і проходила трохи східніше Перемишля, натомість «лінія Б» залишала на польському боці Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн і нагадувала польсько-українську демаркаційну лінію, запропоновану місією Бартелемі в лютому 1919 року. Другий варіант підтримувала Франція, натомість Велика Британія, не бажаючи посилення блоку Франція-Польща, схилялася до першого.
Щоб перекрити шлях більшовикам в Угорщину, вже 25 червня Верховна Рада Антанти санкціонувала тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини до Збруча і румунського кордону. Питання політичного статусу краю залишалося відкладеним до 21 листопада 1919 року, коли Антанта все ж запропонувала Польщі взяти мандат на управління Східною Галичиною терміном на 25 років. За його умовами в 1944 році Ліга Націй мала вирішити подальшу долю краю через плебісцит. Така перспектива відверто розчарувала Варшаву, яка вже вважала Львівщину і Тернопільщину своїми невід'ємними територіями, і наприкінці грудня 1919-го року Польща за підтримки Франції зуміла переконати мирну конференцію відкласти питання з мандатом, що зберігало можливість для інших варіантів.
8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі. Цей документ, підписаний головуючим на мирній конференції французьким прем'єром Жоржем Клемансо, часто (але помилково) вважають саме тим, що й визначив «лінію Керзона». Насправді ж, описана у декларації лінія російсько-польського кордону повторювала пропозицію Комісії Камбона квітня 1919 року і стосувалася тільки «російських», а не «австрійських» територій, маючи на меті запобігти конфлікту денікінців з поляками, війська яких зустрілися на Поділлі. Втім, на той час Збройні сили Півдня Росії вже стрімко відкочувалися назад під ударами Червоної армії, то ж «лінія 8 грудня» могла стати в нагоді і для розмежування Польщі з більшовиками, з якими британський уряд Девіда Ллойда Джорджа вже планував налагодити торгівельні відносини.
Фрагмент американської «Карти Європи з країнами, заснованими Паризькою мирною конференцією» 1920 року. На ній показана у тому числі лінія 8 грудня 1919 року та мандат Польщі на Східну Галичину до 1944 року
Фрагмент американської «Карти Європи з країнами, заснованими Паризькою мирною конференцією» 1920 року. На ній показана у тому числі лінія 8 грудня 1919 року та мандат Польщі на Східну Галичину до 1944 року
Попри рішення Антанти, Варшава розраховувала зберегти за собою великі території Литви, Білорусі, Волині та Поділля, які на зламі 1919-20-х років контролювало Військо Польське. Від Денікіна таких щедрих поступок годі було очікувати, то ж польський начальник держави Юзеф Пілсудський припинив усі операції проти червоних, чим непрямо, але свідомо, посприяв поразці Збройних сил Півдня Росії. Ленінський Раднарком дуже потребував польського нейтралітету, за який радянська делегація на переговорах з поляками пропонувала щедрі територіальні поступки: т. зв. «лінія Леніна» 28 січня 1920 року була досить схожа на лінію Дмовського від 3 березня 1919-го.
Втім досвідчений соціаліст Пілсудський вважав це тактичними хитрощами Москви. Він був переконаний, що без воєнної перемоги над більшовиками справді тривалий мир для Польщі неможливий: наступним кроком після здолання «внутрішньої контрреволюції» в Росії мало стати перенесення вогнища пролетарської революції до індустріально розвиненої Німеччини і Польща була першою на цьому напрямку революційної експансії. На противагу планам більшовиків (а також своїх націоналістично орієнтованих співвітчизників) Пілсудський збирався будувати Польщу, тісно пов'язану з буферними державами на сході, передусім з Україною. Роль «українських друзів» підходила тільки одній силі - Армії УНР, справи якої на той час були настільки безнадійні, що головний отаман Симон Петлюра погодився на великі поступки заради надання бодай якоїсь допомоги. Пілсудський отримав від УНР те, чого йому бракувало: визнання бажаного кордону на сході та нагоду наступати в Україні в якості визволителя разом з українською армією. Варшавський договір 21 квітня 1920 року передбачав польсько-український кордон по Збручу і на Волині був схожим на кордон, наступного року закріплений польсько-радянською угодою в Ризі.
Спершу успішний польсько-український похід на Київ невдовзі обернувся на воєнну поразку. Влітку 1920 року Червона армія перейшла у контрнаступ і вже в липні дійшла до колишнього Царства Польського, загрожуючи безпосередньо Варшаві. Аби запобігти катастрофі польська делегація звернулася по допомогу Антанти. Переговори відбулися на конференції в бельгійському місті Спа, що проходила якраз у ті дні. Британія погодилася виступити посередником, якщо Польща відмовиться від своїх амбіцій на сході, і 10 липня присутній на конференції польський прем'єр Владислав Грабський підписав угоду з Верховною радою Антанти про визнання кордону, відповідно до лінії, задекларованої 8 грудня попереднього року. Її продовження в Галичині чітко прописане не було, а за орієнтир мала стати поточна лінія фронту, яка в ті дні проходила по Збручу, і, що цікаво, частково боронилася Армією УНР. В усякому разі, угода з Грабським передбачала, що Польща підпорядкується будь-якому рішенню Антанти щодо Східної Галичини.
Присутній на конференції у Спа британський прем'єр Ллойд Джордж все ж збирався прояснити питання, щоб було легше досягнути впевненої згоди обох сторін. Він повернувся до проектів розмежування Галичини Комісії Камбона від 17 червня 1919 року і, як вважається нині в Польщі, погодив взяти за основу лінію «Б», яка залишала Польщі Львів та нафтовий басейн. В такому вигляді рішення були направлені в Міністерство закордонних справ у Лондоні.
В ніч на 11 липня 1920 року з МЗС Великої Британії до народного комісара закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна надійшла телеграма за підписом голови британського дипломатичного відомства Джорджа Керзона. Нота Керзона закликала радянську сторону до перемир'я з Польщею, й пропонувала зупинити наступ Червоної армії за 50 км на схід від демаркаційної лінії Гродно - Валівка - Немирів - Брест-Литовськ - Дорогуськ - Устилуг - на схід від Грубешова - через Крилів на захід до Рави Руської - на схід від Перемишля до Карпат. Далі в найкоротші строки мала бути скликана міжнародна конференція у Лондоні за участі представників Польщі, РСФРР, Литви, Латвії та Фінляндії. Лінія, означена в ноті Керзона, відрізнялася від варіанту, накресленого у Спа, й складалася з «лінії 8 грудня» та з базованої на етнічному розмежуванні «лінії А» у Галичині, й залишала Львів та Дрогобич на радянському боці.
Експерт міністерства закордонних справ Британії Льюїс Нем'єр (Людвіг Бернштейн-Немировський, 1888-1960). Польські дослідники вважають, що саме він самочинно змінив узгоджений варіант лінії Керзона перед відправкою телеграми в Москву, маючи, як виходець з родини галицьких євреїв, певний сентимент до українців, а до поляків - неприязне ставлення, особливо до шовініста і антисеміта Дмовського. Напевно важили й громадянські переконання та наукові погляди Нем'єра, у подальшому - видатного історика і дослідника політичних процесів у Східній Європі: він був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і вважав, що «кожна ідея, яку в 1848 році сформулювали народи Габсбурзької монархії, повинна бути реалізована в той чи інший момент і в тій чи іншій формі, визначаючи напрям розвитку всього наступного століття»
Експерт міністерства закордонних справ Британії Льюїс Нем'єр (Людвіг Бернштейн-Немировський, 1888-1960). Польські дослідники вважають, що саме він самочинно змінив узгоджений варіант лінії Керзона перед відправкою телеграми в Москву, маючи, як виходець з родини галицьких євреїв, певний сентимент до українців, а до поляків - неприязне ставлення, особливо до шовініста і антисеміта Дмовського. Напевно важили й громадянські переконання та наукові погляди Нем'єра, у подальшому - видатного історика і дослідника політичних процесів у Східній Європі: він був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і вважав, що «кожна ідея, яку в 1848 році сформулювали народи Габсбурзької монархії, повинна бути реалізована в той чи інший момент і в тій чи іншій формі, визначаючи напрям розвитку всього наступного століття»
Переконані у швидкому падінні «буржуазної Польщі», більшовики відкинули британське посередництво. Очікуючи штурму польської столиці, Ленін обіцяв забезпечити польським «робітникам і селянам кордон східніше того, який дає Керзон і Антанта». Напевно, переговори про це мали вестися вже не з легітимною владою, а зі створеним в окупованому Білостоку Тимчасовим революційним комітетом Польщі («Польревкомом»). Однак наступ Червоної армії на Варшаву був зупинений і після «Дива на Віслі» 13 серпня польські війська повернули собі території, які контролювали у квітні 1920 року (перед походом на Київ). Подальші переговори в Ризі привели до встановлення польсько-радянського кордону, який залишав на польському боці всю Галичину і велику частину колишньої Волинської губернії. В такому вигляді він проіснував до осені 1939 року, коли радянські війська окупували частину Польщі, а СРСР анексував західні регіони України та Білорусі згідно з пактом Ріббентропа-Молотова.
Варіанти поділу Галичини, напрацьовані місіями Антанти і підготовлені під час Другої світової війни на основі «Лінії Керзона» 1920 року
Варіанти поділу Галичини, напрацьовані місіями Антанти і підготовлені під час Другої світової війни на основі «Лінії Керзона» 1920 року
Про «лінію Керзона» забули на чверть століття і згадали лише на переговорах лідерів антигітлерівської коаліції під час Другої світової війни: вимагаючи від союзників визнання прав СРСР на Західну Україну та Західну Білорусь, Йосиф Сталін підкреслював, що саме такий західний кордон Москві свого часу пропонував лорд Керзон. Натомість, британські та польські дипломати, прагнучи зберегти для Польщі бодай Львів, наполягали, що «лінія Керзона» була «сфальшована» і треба брати за основу «оригінал» («лінію Б»). У 1940-х роках відроджена як кордон Польщі та СРСР «лінія Керзона» дала назву цілому регіону - Закерзонню, де залишалися населені українцями Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина.
Сучасний українсько-польський державний кордон був сформований радянсько-польськими договорами 1944-51 років і майже збігається з описом в тексті телеграми 11 липня 1920 року, а «лінія Керзона» по-праву вважається найзнаменитішим «іменним» кордоном в українській історії.
11 липня 2018 © Максим Майоров спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку. Сподобалась стаття? Підтримайте чашкою кави.

Коментарі

Дивіться також

Політика
Україна
Європа
Новітня історія
Інтербелум

Головні події 11 липня

#ЦейДень
Все про 11 липня
Події, факти, персоналії
keyboard_arrow_left10 липня
12 липняkeyboard_arrow_right
© 2001-18
info_outline
format_color_fill

arrow_upward