Закінчення Ірландської війни за незалежність
11 липня 1921 року перемир'ям завершилась війна за незалежність Ірландії, в результаті якої загинуло понад 2 тисячі чоловік. Після піврічних переговорів Ірландія відмовилась від проголошеної два роки перед тим незалежності і погодилась на статус домініону зі столицею в Дубліні у складі Сполученого Королівства на більшій частині своєї території і входження її північно-східної частини до складу Великобританії.На обкладинці: Тимчасовий президент Ірландської Вільної держави Імон де Валера, 1922 рік
19612
Читати 4 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Ірландська війна за незалежність почалась 21 січня 1919 року з відмови 73 із 105 щойно обраних депутати британської палати громад від Ірландії, очолюваних лідером партії лівого спрямування Шин Фейн Імоном де Валера, визнати повноваження парламенту Сполученого Королівства і оголошення про створення в Дубліні однопалатного парламенту Ірландської Республіки. Того ж дня він підтвердив проголошення незалежності Ірландії, зроблене під час Великоднього повстання 1916 року, і прийняв «Послання до вільних народів світу», яким звернувся до світової громадськості з проханням визнати незалежність Ірландії та повідомив, що країна перебуває у стані війни з Великобританією.

За участь у Великодньому повстанні 1916 року один з вцілілих його керівників Імон де Валера був засуджений до страти, котру йому, як громадянину США, було замінено на на пожиттєве ув'язнення. Амністований у червні 1917 року, через місяць він був обраний членом палати громад британського парламенту, а на загальних виборах у грудні 1918 року Шин Фейн під керівництвом Валера здобула більшість місць в британському парламенті від Ірландії.
Її першими жертвами стали два члени британської цивільної поліції, вбиті того ж дня в графстві Тіпперері членами Ірландської Республіканської Армії (ІРА), створеної парламентом на основі 100-тисячної підпільної націоналістичної організації «Ірландське Республіканське Братство», — почавши із захоплення зброї і звільнення ув'язнених товаришів, з часом ІРА перейшла до партизанської війни проти британських адміністративних органів та армійських підрозділів.

У вересні британський уряд заборонив діяльність самопроголошеного ірландського паламенту, партії Шин Фейн та ІРА, що привело до ескалації насилля і до кінця 1920 року з обох боків загинуло близько 500 людей, причому жертвами дедалі частіше ставали звичайні цивільні. Щоб вийти із кризової політичної ситуації, 23 грудня 1920 року набув чинності прийнятий Лондоном закон, який поділяв Ірландію на дві окремі самоуправні громади, — Північну Ірландію, куди увійшли шість із дев'яти графств Ольстера зі столицею у Белфасті, та Південну Ірландію зі столицею в Дубліні у складі решти країни.

Проте, незважаючи на введений у грудні військовий стан на більшій частині Південної Ірландії, насилля продовжувало зростати і за першу половину наступного року загинуло більше 1000 чоловік, головним чином у Белфасті, Дубліні і місті Корк. 3 травня 1921 року парламент Сполученого королівства прийняв «Акт, що забезпечує краще управління Ірландією», яким передбачав призначення лорда-намісника Ірландії, що мав бути представником монарха в обох ірландських регіонах і очолювати виконавчий орган, Раду Ірландії, на яку покладалась координація питань, що становлять інтерес для обох парламентів.

Незважаючи на те, що Ірландія відмовилась визнати «Акт» чинним, 11 липня 1921 року вона погодилась на перемир'я і пошук політичного рішення її майбутнього стаусу. В результаті піврічних переговорів 6 грудня 1921 року була укладена угода між урядами Великої Британії та Ірландської Республіки, якою остання припиняла своє існування і перетворювалась на британський домініон під назвою Ірландська Вільна держава в межах 26 графств, визначених «Актом», зі столицею в Дубліні, а шість графств Ольстера офіційно відокремлювалась від неї і залишалися в межах Сполученого Королівства.

У червні 1922 року розбіжності у ставленні до договору про поділ Ірландії привели до громадянської війни між колишніми соратниками, в результаті якої підтримувані британськими зброєю і фінансами прихильники Ірландської Вільної держави на чолі з главою парламенту Артуром Гріффітом здолали опонентів, очолюваних президентом Імоном де Валера, змушеного визнати поразку 24 травня 1923 року.

Тим не менш, втративши авторитет за угодовську політику, від Шин Фейн відколось кілька політичних партій, на чолі однієї з яких, Фіанна Файл, у 1932 році Валера став прем'єром домініону Ірландія, у 1937-у — першим прем'єр-міністром республіки Ейре, зумівши створити державу, яка в роки Другої світової війни вела повністю незалежну від Великобританії політику, а в 1949 році проголосила повну незалежність.


понад

20 ТИСЯЧ СЛІВ

чужомовного походження
Друк 9
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 21 червня 2017. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 11 липня

«Битва золотих шпор»

1302
#ЦейДень

Все про 11 липня

Події, факти, персоналії

Лінія Керзона

1920

Волинська трагедія

1943

Загибель станції «Скайлеб»

1979