У ХХ столітті єврейська громада Львова кілька разів зазнавала погромів. Вперше — після окупації міста російськими військами в ході Світової війни, коли євреї були звинувачені у стрілянині по російських бійцях, і 27 вересня 1914 року був розгромлений єврейський квартал. Вдруге — через чотири роки, під час Битви за Львів, євреї, які переважно дотримувалися нейтралітету в Українсько-польській війні 1918-19 років, були звинувачені у підтримці українців і 21 листопада 1918 року стали жертвами польських військовиків та цивільних мешканців міста, які розгромили їхні домівки та магазини, а в результаті пожежі три тисячі мешканців єврейського кварталу втратили дах над головою. Ймовірно, це стало й відголоском 1907 року, коли в результаті співпраці єврейських та українських політиків у спробі протидіяти польському домінуванню на виборах до австрійського Райхсрату у провінції Королівство Галіції та Лодомерії польські сили отримали лише 51% голосів виборців, менше, ніж питома вага польського населення провінції. Зрештою, невелика частина євреїв дієво підтримала ЗУНР, і пізніше, у червні 1919 року, у лавах Української галицької армії навіть був сформований Жидівський пробойовий курінь на чолі з поручником Соломоном Ляйнбергом.
У міжвоєнні часи, коли Галичина увійшла до складу відновленої Польщі (офіційно — Другої Речі Посполитої), українсько-єврейські відносини погіршилися фатально. Причиною цього, крім активного переходу євреїв на польську мову — тенденції, що намітилася ще в останні десятиліття існування Австро-Угорщини, були дві знакові події — «справа Штайґера» і «процес Шварцбарда».
Перша стосувалася невдалого замаху на польського президента Станіслава Войцеховського, який 5 вересня 1924 року відвідав Львів. Бойовику Української військової організації (УВО) Теофілу Ольшанському, який кинув бомбу в президентську карету, вдалось втекти, а затриманого на місці теракту сіоніста Станіслава Штайґера, що був випадковим свідком подій, віддали під суд, попри те, що УВО взяла на себе відповідальність за злочин. Воліючи запобігти погіршенню польсько-єврейських відносин, у липні 1925 року єврейське коло Сейму пішло на співпрацю з польськими депутатами, Штайґера зрештою виправдали, що дало підстави українській громадськості вбачати в євреях союзників поляків.
Резонансною подією у Польщі став і паризький судовий процес над Самуїлом Шварцбардом, вбивцею Симона Петлюри, виправданим у жовтні 1927 року присяжними, які визнали його месником за єврейські погроми в Наддніпрянській Україні у 1919 році. Хоча галицькі українці вкрай негативно ставилися до Петлюри через укладений ним свого часу Варшавський договір, за яким Галичина визнавалася частиною Польщі в обмін на підтримку нею УНР у війні проти більшовиків, в інформаційній кампанії навколо «процесу Шварцбарда» український національний рух постав як ідейно антисемітський загалом.
У 1930-ті роки, в умовах «пацифікації» українців урядом Юзефа Пілсудського, на подальше погіршення українсько-єврейських відносин на Галичині вплинула загальна радикалізація Центральної і Східної Європи, її «поворот праворуч» — поширення нацизму, фашизму та інтеґрального націоналізму, які підтримували міф про «жидобільшовизм» (або «жидокомуну», як він означався у Польщі), за яким євреїв ототожнювали з комуністами. Антисемітські ідеї зі звинуваченням євреїв у підтримці радянського режиму сповідували й провідники Організації українських націоналістів (ОУН), яка набувала дедалі більшу підтримку серед української молоді Галичини.
Напередодні Другої світової війни Львів за складом населенням був поліетнічним містом: з 312 тисяч містян 157 тисяч, або майже 50%, складали поляки, 100 тисяч (32%) — євреї і 50 тисяч (16%) — українці. Останні були не тільки найменшою за чисельністю громадою, а й переважно нижчими за своїм соціальним статусом — з-поміж міських професій українці переважали серед хатньої прислуги, що у кризові часи сприяло поширенню ворожості до соціально більш успішних народів-сусідів.
За «перших совітів» — періоду радянської влади на Галичині між вереснем 1939 року і червнем 1941 року — склад населення Львова змінився: дещо впала кількість поляків, на яких припав основний удар репресивної політики радянського режиму, трохи зросла кількість українців, зокрема й за рахунок новоприбулих «східняків» — радянських партійних, державних та військових кадрів, і помітно збільшилася чисельність євреїв через масову втечу з Генерал-губернаторства — центральної Польщі, окупованої Німеччиною. Помітна участь деякої частини польських євреїв у комуністичному русі Польщі та вступ на службу до нових радянських органів влади підсилила серед мешканців Галичини антисемітські настрої.
На другий день Німецько-радянської війни нарком державної безпеки СРСР Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, які підлягають переведенню в табори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти на місці. З 5,4 тисяч утримуваних у чотирьох в'язницях Львова евакуювали лише третину, а від 2,4 до 2,8 тисяч арештантів (за іншими даними — до 3,5 тисяч), оголошених причетними до ОУН, шпигунами і диверсантами, — розстріляли. Через швидке наближення фронту страти проходили здебільшого масово, ховати вбитих у спеціально відведених місцях НКВС не встигало і їх тіла у підвалах і подвір'ях тюрем були виявлені 30 червня 1941 року, коли перші підрозділи Вермахту ввійшли до Львова.
Зважаючи на поширене серед загалу переконання про значний відсоток євреїв серед службовців НКВС, вбиті у львівських тюрмах новою владою були оголошені жертвами євреїв, яких почали примусово збирати на «тюремні роботи» — викопувати та виносити трупи в'язнів. Того ж дня двори відкритих німцями львівських в'язниць наповнилися людьми, які серед мертвих розшукували своїх родичів.
Німецька провокація спрацювала. Емоційний шок, викликаний масовим знищенням в'язнів, 1 липня спричинив хвилю насильства: почались напади на євреїв, їх били, принижували і, знущаючись, змушували чистити бруківку зубними щітками, співати радянські марші, славити Сталіна, роздягали просто на вулицях.
Свідки подій з числа євреїв наголошували на тому, що погромники були українцями, зокрема з числа бійців «української народної міліції», створеної активістами ОУН(б) в перший день німецької окупації. Українські ж мемуаристи наполягали, що погромниками були польськомовні львів'яни, які намагалися «не виділятися» серед натовпу, розмовляли українською з помітним польським акцентом, і ходили містом у пошуках потенційних жертв, як і представники української міліції, із синьо-жовтими пов'язками на рукавах. Попри участь окремих прибічників ОУН у насильстві, сама організація до погрому причетна не була, позаяк її провідники, які на той час перебували у Львові, займалися державницькими справами: проголосили «Акт про відновлення Української держави» та формували власні владні структури.
Надвечір 1 липня 1941 року німецькі війська зупинили насильство, однак напади на євреїв тривали протягом кількох наступних днів.
Достовірних даних щодо числа жертв Львівського погрому не існує.
У перші дні нацистської окупації погромна хвиля охопила багато міст Галичини — Борислав, Бучач, Дрогобич, Кременець, Тернопіль, де заохочене німцями «міське шумовиння», як виклав у своєму рапорті польський генерал Стефан Грот-Ровецький, було використане для демонстрації активного виступу місцевого населення проти «жидокомуни» і на підтримку «нового порядку» в Білорусі, Латвії, Литві та Україні.
Надалі за винищення євреїв взялися самі нацисти, які залучали до насильства українську міліцію та намагалися представити масові вбивства як розправу українців з євреями: 3 липня бійці Айнзатцгрупи «С» розпочали арешти львівських євреїв, яких було страчено 4-5 липня.
Через три тижні відбулися події, які для євреїв стали другим львівським погромом 1941 року: вранці 25 липня українська міліція провела масові арешти львівських євреїв, більше 2 тисяч з яких привселюдно розстріляли на єврейському цвинтарі та біля тюрми на вулиці Лонцького. Спланована окупантами акція, уже у повоєнний час названа «днями Петлюри», виглядала так, ніби українці влаштували погром, помстившись євреям за вбивство керівника Директорії, дарма, що він і народився і загинув у травні й серед галицьких українців до нього не було жодних сентиментів.
Із Львівського погрому 1941 року розпочалася трагедія місцевих євреїв, яка завершилася майже цілковитим винищенням стотисячної громади міста.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Початок Німецько-радянської війни, 1941
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Дистрикт «Галичина», 1941
• Розстріли у Бабиному Яру, 1941