На момент проголошення незалежності України в республіці діяла Конституція УРСР 1978 року. В умовах динамічних політичних і соціально-економічних змін початку 1990-х років вона виступала гальмом розбудови держави і навіть сотні поправок не змогли привести її у відповідність до вимог часу. Усвідомлення політичною елітою необхідності ухвалення нового Основного закону держави, утім, не призвело до успішного його прийняття: проект, що готувався ще з 1990 року і був винесений на «всенародне обговорення» 1 липня 1992 року, згодом «загубився» у вирі соціально-економічної кризи та політичної боротьби.
Після перемоги на президентських виборах 1994 року Леонід Кучма активізував роботу над Основним законом, що відображало його прагнення посилити свою владу. 20 вересня було перезавантажено роботу Конституційної комісії (тепер вже не парламентської, а сформованої з представників різних гілок влади), до складу якої увійшли 40 осіб, а співголовами стали Леонід Кучма та голова Верховної Ради України Олександр Мороз. Її перше засідання відбулося 28 листопада. В умовах гострої конкуренції за владу між Верховною Радою та Президентом, посиленої внутріпарламентською боротьбою між депутатами «лівого», «правого» і «центристського» політчиного спектру, конкституційний процес просувався украй повільно.
Під тиском проведення загальноукраїнського опитування громадян про довіру до Президента і Верховної Ради (що загрожувало останній достроковими виборами), указ про яке 31 травня 1995 року видав Леонід Кучма, 8 червня між головою Верховної Ради і Президентом було підписано Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», який тимчасово вгамував суперечності щодо розподілу повноважень між гілками влади. Констатуючи наявність глибокої політичної та економічної кризи у державі та з метою забезпечення стабільної діяльності органів влади, сторони домовились, що до прийняття нової Конституції органи державної влади спиратимуться на закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» від 18 травня 1995 року, тоді як чинний Основний закон діятиме лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним договором. Сторони засвідчили також бажання прискорити конституційний процес та прийняти нову Конституцію не пізніше, аніж через рік від підписання цього договору, який розширив повноваження Президента і став його фактичною перемогою.
20 березня 1996 року Олександр Мороз і Леонід Кучма у парламенті представили проект Конституції, підготовлений Конституційною комісією. Після тижневого обговорення, 24 квітня Верховна Рада схвалила цей проект як основу. Водночас була створена парламентська Тимчасова спеціальна комісія з його доопрацювання на чолі з Михайлом Сиротою, яка розглянула загалом 5700 пропозицій та зауважень народних депутатів.
4 червня проект був ухвалений у першому читанні, а 21 червня депутати перейшли до його постатейного обговорення.
Для ухвалення кожної статті вимагалося дві третини голосів депутатів, через що робота просувалася повільно. Відбувалася боротьба між прибічниками парламентського і президентського устрою України, «лівим» і «правим» курсом внутрішньої політики, патріотами та інтернаціоналістами в питаннях державної мови, символіки та національно-культурного будівництва, статусу Автономної республіки Крим. До 26 червня необхідну кількість голосів набрали лише 47 статей проекту Конституції зі 161. До ухвалення Конституції підштовхували також зобов'язання перед Радою Європи, членом якої Україна стала 9 листопада 1995 року.
Бажаючи прискорити процес, 26 червня 1996 року Леонід Кучма видав указ про проведення 25 вересня всеукраїнського референдуму щодо ухвалення проекту Конституції в редакції до 20 березня, тобто такого, який наділяв Президента значними повноваженнями. Цей прийом знову спрацював і депутати, які з різних причин блокували обговорення, запрацювали конструктивніше, адже не бажали потенційного закріплення сильної президентської влади на референдумі. Уранці 27 червня розпочалося засідання, яке стало найдовшим в історії українського парламентаризму. Дискусії, обговорення і переголосування деяких статей тривали весь день і ніч проти 28 червня. Іноді пристрасті закипали і доводили депутатів мало не до бійки.
Зрештою 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада України ІІ скликання 315 голосами «за» («проти» – 36, «утримались» – 12, «не голосували» – 30) ухвалила Конституцію незалежної України. За 20 хвилин до підсумкового голосування до парламенту прибув Президент України Леонід Кучма, який привітав усіх з цією важливою подією та вибачився за те, що, можливо, «не зовсім коректно стимулював цей процес».
Україна стала останньою пострадянською республікою, де було ухвалено конституцію.
На змісті Основного закону частково позначився екстремальний характер обставин його прийняття, чим намагались скористатись президенти Леонід Кучма і близький до нього світоглядно Віктор Янукович, які мали власне бачення державно-конституційної моделі України. Так, у свою другу каденцію Леонід Кучма на початку 2000-х років безрезультатно намагався перетворити український парламент на двопалатний, а гостра суспільно-політична криза наприкінці 2004 року, спричинена фальсифікацією президентських виборів, стала поштовхом до прийняття закону «Про внесення змін до Конституції України», яким Верховна Рада України змінила президентсько-парламентську форму правління в Україні на парламентсько-президентську. Нова редакція Конституції почала діяти у 2006 році, але вже за чотири роки на підставі порушення процедури ухвалення змін до Основного закону Конституційний суд України скасував Конституційну реформу, повернувши президентсько-парламентську форму правління.
З падінням режиму Віктора Януковича, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України вчергове змінила баланс владних важелів та противаг і, скасувавши рішення 2010 року, відновила чинність Конституції в редакції 2004 року.
Коментарі
Дивіться також
• Затвердження музики Державного гімну України, 1992
• Синьо-жовтий стяг — державний прапор України, 1992
• Тризуб — Малий герб України, 1992
• Олександр Мороз — голова Верховної Ради України, 1994
• Леонід Кучма — другий Президент України, 1994
• Конституційна реформа Леоніда Кучми, 2004