Рішенням Берлінського конгресу 1878 року Австро-Угорщина отримала мандат на адміністрування і окупацію Боснійського вілаєту, при збереженні формального суверенітету над ним Османської імперії. Розглядаючи цю територію як плацдарм для посилення свого впливу на Балканах, у жовтні 1907 року Відень анексував її, що привело до загальноєвропейської політичної кризи. Незважаючи на успіх дипломатії у подоланні загрози великої війни, відбулось суттєве загострення відносин Австро-Угорщини з Сербією, яка мала власні претензії на Боснію і Герцеговину, розглядаючи їх як частину майбутньої югославської держави.
Військові успіхи Белграда у двох Балканських війнах 1912-13 років, які дали змогу приєднати Косово та Македонію, активізували сербських націоналістів як у самій Сербії, так і за її межами — протягом кількох років членами таємних терористичних організацій було здійснено кілька, переважно невдалих, замахів на автро-угорських урядовців у Хорватії та Боснії. Серед таких організацій була і заснована на початку століття в Белграді «Чорна рука», що сповідувала ідею створення «Великої Сербії» і брала участь у вбивстві 11 червня 1903 року поміркованого короля Сербії Олександра І Обреновича й організації в 1911 році замахів на губернатора Боснії генерала Оскара Потіорека та австрійського імператора Франца Йосифа I.
Керована (з 1913 року) начальником сербської контррозвідки Драгутіном Димитриєвичем, «Чорна рука» мала тісні зв'язки зі створеною у 1912 році «сербохорватською прогресивною» організацією «Млада Босна», що боролась за приєднання Боснії і Герцеговини до Великої Сербії, а також сформувала в Австро-Угорщині власні підпільні підрозділи. Членом такого підрозділу був і 22-літній колишній шкільний вчитель Данило Іліч, що у 1913 році переїхав з Сербії до своєї матері у Сараєво, де працював журналістом місцевої газети. Прихильник радикальних дій, він досить швидко вийшов на перші ролі серед підпільників і домігся аудієнції у полковника Димитриєвича, з яким зустрівся у Белграді. За результатами їх перемовин сербський майор Воіслав Танкосич у січні 1914 року в Тулузі організував зустріч бажаючих «відродити революційний дух Боснії». Серед присутніх на ній був 27-річний продавець столярних виробів Мухамед Мехмедбашич, який взявся вбити Оскара Потіорека. Проте й другий замах на намісника Боснії і Герцоговини зазнав фіаско: отримавши 300 крон і шведський ніж з отруєним лезом, Мехмедбашич пароплавом з Франції дістався Дубровника, звідки потягом вирушив до Сараєво, але вже на під'їзді до міста, перелякавшись коли у вагон зайшли жандарми, що (як виявилось згодом) шукали злодія, викинув зброю.
Зустрівшись 26 березня в Мостарі, Іліч повідомив Мехмедбашича про вибір нової жертви. Нею мав стати спадкоємець австро-угорського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд, що влітку планував прибути у Боснію з інспекцією імперських військ. Через складність запланованої операції після Великодня до її реалізації було залучено ще шістьох чоловік: трьох боснійських сербів і трьох сербів з Белграда, які з шістьма гранатами, п'ятьма пістолетами і набоями до них нелегально перетнули кордон і 3 червня дістались боснійського міста Тузла. Куратор теракту майор сербської контррозвідки Танкосич спорядив виконавців також грошима і таблетками з цианідом на випадок непередбачуваних і крайніх обставин.
Півтора тижні привезена з Белграда зброя зберігалась у домі Мішко Йовановича, одного з найбагатших тузланських сербів, члена єпархіальної ради місцевої церкви і ради місцевого банку й за сумісництвом активіста сербської націоналістичної організації «Народная оборона». 14 червня Данило Іліч поїздом доправив зброю до Сараєво, де сховав у будинку матері. 18 червня він зустрівся з емісаром полковника Димитриєвича, який дав остаточну санкцію на проведення теракту, — впевненості у його належній організації і правильності вибору об'єкту замаху не було, й два дні перед тим операція керівником «Чорної руки» була попередньо скасована.
Усі семеро змовників вперше зустрілись разом 27 червня в одному із сараєвських кафе, де Іліч нарешті познайомив між собою боснійську і сербську частини групи, роздав зброю і провів інструктаж, завершивши його палкою промовою про необхідність проявити хоробрість заради високої мети. Зранку наступного недільного дня, 28 червня 1914 року, Мухамед Мехмедбашич, Васо Чубрилович, Неделько Чабринович, Цвєтко Попович, Тріфко Грабеж і Гаврило Принцип зайняли наперед визначені позиції по маршруту слідування кортежу Франца Фердинанда, а Іліч залишив за собою функції координатора, гуляв містом і підбадьорював товаришів.
Через погану організацію зустрічі візит ерцгерцога до Сараєво став ланцюгом фатальних помилок і прикрих збігів обставин. Замість шести машин на вокзалі його зустріло лише три, через що частина офіцерів служби безпеки не змогла супроводжувати Фердинанда і його дружину Софію, які їхали у кортежі останніми в авто з відкидним верхом. Крім того, 28 червня серби відзначають своє головне національне свято — Відован, — тому було вирішено містян не дратувати і військових до заходів безпеки не залучати, обмежившись лише 60-ма поліцейськими, яких було явно замало для великого міста.
Перша засідка по маршруту імперського візиту Івічем була влаштована біля кафе «Мостар», де з гранатою чатував Мехмедбашич. Але він перенервував і прогавив проїзд кортежу. Не справився із завданням і Чубрилович, що, озброєний пістолетом і гранатою, був неподалік. Наступною була черга Чабриновича — о 10-10, коли спортивний «Graf & Stift» з Францом Фердинандом і Софією проїжджав вздовж ріки Міляцка, він кинув гранату, але та відскочила від складеного відкидного верху авто і розірвалась позаду, поранивши до 20 випадкових людей. Зрозумівши, що зараз буде схоплений, Чабринович проковтнув пигулку з отрутою і через парапет стрімголов кинувся у річку. Але й тут йому не пощастило — старий цианід викликав лише блювоту, й Чабринович був затриманий і побитий очевидцями теракту, які дістали його з обмілілої через літню спеку ріки й передали поліції.
Не затримуючись на місці інциденту, кортеж ерцгерцога на великій швидкості прибув до міської ратуші, де збуджений Франц Фердинанд перервав вітальну промову мера Фехіма Курчича словами «Я приїхав до вас з візитом, а мене зустріли бомбами. Це обурливо». Заспокоївшись, він погодився продовжити поїздку містом, план якої рішенням Потіорека було змінено, щоб уникнути людного центру, й вже о 10-45 разом із Софією повернувся до авто. Проте наказ губернатора не було своєчасно доведено до відома водія Леопольда Лойки, і машина з високими гостями знову поїхала старим маршрутом. Почувши окрик Потіорека, Лойка почав розвертатись і на мить пригальмував біля магазину «Делікатеси Моріца Шиллера», де саме перебував Гаврило Принцип, — зробивши крок вперед, той встиг двічі вистрілити з півтораметрової відстані, доки не був обеззброєний випадковими свідками події.
По дорозі до резиденції губернатора першою померла поранена в живіт Софія, через 10 хвилин — Франц Фердинанд, якому куля влучила в яремну вену. Їх тіла були доправлені в Трієст, звідти спеціальним поїздом — у Відень, де після дуже скромної церемонії за участі виключно імператорської родини ерцгерцог і його дружина були поховані у церкві замку Артштеттен, оскільки чеська графиня, уроджена Софія Хотек, за статусом не мала права на склеп Габсбургів у віденській церкві Капуцинів.
Замах на спадкоємця престолу викликав великий резонанс і спричинив антисербські заворушення, які того ж 28 червня охопили Сараєво, а наступного дня — хорватський Загреб і решту Боснії. За два дні погромів загинуло дві людини і були знищені численні магазини, готелі та церкви «гадюк» і «хижих вовків», як називав сербів католицький прелат Йосип Стадлер, закликаючи до розправи над ними, редакції їхніх газети, школи, банки та культурні товариства.
Затримані Чабринович і Принцип виказали усіх співучасників теракту, які (за виключенням Мехмедбашича, що зумів утекти до Чорногорії) досить швидко були знайдені і заарештовані. Разом з іншими причетними до справи, що в тій чи іншій мірі брали в ній участь, вони 12 жовтня 1914 року постали перед судом за звинуваченням у змові з метою вбивства і державній зраді. Оголошеним 28 жовтня вироком п'ятеро чоловік були засуджені до страти через повішення (двоє були помилувані імператором й засуджені до 20 років і пожиттєвого терміну, Данило Іліч, Веліко Чубрілович і Михайло Йованович — страчені 3 лютого 1915 року), дев'ятеро — виправдані, решту одинадцятеро — засуджені до різних термінів ув'язнення. Серед тих, хто уник смертної кари, були і неповнолітні Чабринович та Принцип, яких засудили до 20 років ув'язнення. Вони утримувались в суворих умовах чеської тюрми Терезін й померли від туберкульозу через два і чотири роки, відповідно.
Проведене розслідування виявило причетність до вбивства Франца Фердинанда сербських спецслужб, що дало підстави Відню 23 липня оголосити Сербії ультимативні вимоги проведення за австрійської участі розслідування діяльності сербських офіційних осіб, заборони антиавстрійської пропаганди і розпуску сербської націоналістичної партії «Народна оборона». Після відхилення через два дні принизливого і неприйнятного для незалежної держави ультиматуму Австро-Угорщина розпочала часткову мобілізацію і 28 липня оголосила Сербії війну. Її підтримала Німеччина, яка у свою чергу ультимативно зажадала від Франції і Росії «заради безпеки Європи» припинити «приготування до війни проти Австро-Угорщини». Погрози Берліна Парижем і Москвою були проігноровані, і 2 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня — Франції і Бельгії, на боці яких 4 серпня виступила їх союзниця по Антанті Великобританія.
«От і все... Світ зійшов з розуму» — написав з цього приводу Вінстон Черчілль, — в Європі почалась повномасштабна війна, яка за кілька років привела до падіння чотирьох імперій і загибелі близько 20 мільйонів людей.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Замах на Олександра ІІ, 1881
• Перша світова війна, 1914
• Марсельське царевбивство, 1934